Мотря не пускала...
НА УКРАЇНІ ГУЛО
На Україні гуло. Віками робилися минути, всякому ясно було, що гніву Божого не минути...
З усіх боків надвигалися хмари, нігде не видно було шматочка ясного неба.
Куди не глянеш — чорно, де не повернешся — блискавки та громи.
Сіркою і згаром заносить.
Люди почувають себе, як збентежена тучею отара. Нецікава їм праця на ріллі, не радує їх ні збіжжя буйне, ні скотина гарна, крізь смуток дивляться на світ. Для кого виснажуєш сили, пощо потом землю обливаєш? Завтра як не ворог, так свої, прийдуть і знівечать твоє добро.
Навіть діти не були батькам милі.
На яку долю вони виростають, який талан судила їм судьба? Дівчат татари поженуть у ясир, хлопців який новий Ярема посадить на палях, останнім москаль пообрізує носи — ось будучина ваша! Змовилися всі сили лихі, щоб поневолити тебе, народе волелюбивий. Любиш ти волю тую більш усього на світі, так любиш, що мордуєш її. Мордуєш роз'єднанням своїм, буйністю степової вдачі, неохотою до всього, що стісняє тебе. Не признаєш влади своєї, так чужа поневолює тебе.
Чуєте? Усіми бездорожніми шляхами торохтять залізні вози, навантажені кайданами на тебе.
Чуєте? Стружать палі, на які застромлять вас, як мотилів на шпильку!
Бачите? Блищать штики, на котрі кидатимуть дітей неповинних ваших і котрими лона матірні розпорюють, щоб не родили нащадків колишньої слави.
Ріжтесь, кусайтеся, бийтесь!
Гетьман Мазепа, як градобур, дивився на грізнохмаре українське небо і розумом своїм силкувався відвернути тучу.
У розум свій не тратив віри. Знав, що нема нікого, щоб бистротою ума і багатством досвіду перевишав його. Але ж він один, а ворогів багато. Навіть союзники, теперішні й майбутні, не бажають добра Україні. Всіх їх жахає її буйна сила, плодючість землі та людської природи, всіх їх приманює до себе гарна Україна, як приваблива коханка. Знасилувати її бажають.
Ні одному з них не вірить старий гетьман Мазепа, — цареві Петрові менше всіх. Цей деспот навіть з намірами не окривається своїми. За кого він має Мазепу? За нікчемного самолюба, за служку гнучкошийого чи за продажливого амбітнпка, котрий за нагороду малу і найбільшого злочину не зжахнеться?
Цар не вірить доносам на Мазепу, але останнє військо в нього забирає. Недавно з Жовкви відправлено компанійський полк Танського під командуванням польського гетьмана коронного Синяковського, а незабаром цар зажадав знову п'ять тисяч козаків і знову полк, проти Булавіна, щоб приборкати його.
З Ганського потіхи Синяковському не буде. Чути, що Ганського полчани гірш татарів лютують у Польщі. Гетьманові таких охотників не треба. Зате 5 тисяч доброго війська він післав під проводом свого небожа Войнаровського, людини найповнішої у світі. Полк проти Булавіна повели Левинець і Кожухівський — теж певні люди. Не пропадуть вони. Крім того, з кінцем червня післав військо на Волинь під Полонне на допомогу Шереметєву, що польських бунтарів громив, а 1300 стародубців у Бихів, що піддавався генералу Баверу.
З того, як на долоні, видно, що цар хоче Мазепу без війська лишити, щоб опісля зробити з ним що йому буде завгодно. Плани готові. Виявив їх у Жовкві; а саме — скасувати козацький устрій на Україні, а завести московські порядки... Гарно!..
Але Мазепа на те не піде. Це ж знівечення його великих намірів, зруйновання праці цілого життя.
Треба, значиться, лицем повернутися на захід, до Карла й Лещинського. Оба вони люди умні й чесні.
Біда, що Лещинського не признає Польща. Тільки частина панів за ним, решта з Сасом тримає. В Польщі домашня війна. З одного боку Сапіга, з другого Вишневецький і Огінський, партизани, заїзди, — потопа. Але ж завдяки тому безладдю гетьман Правобережжя донині держить. Там тепер кілька полків; і неабияких. Тримай з Петром, поможи Сасові на престол вернути, значиться, віддай тії землі, а там і булаву зложи і герцогом стань.
Ні, ні, не слід тому бути! В Московщині бунт. Піниться
Дон, за Доном підніметься Волга. Добре і зле!
Добре, бо Петрові клопіт, а зле, бо цей бунт з Московщини може перекинутись на Україну, Україні ж під тую пору найгрізніше безладдя. Тому й Булавіна приборкати треба, хоч він природжений Україні союзник проти Петра... Хмари, хмари!..
Гетьман, як градобур, глядить на захмарене небо й
розумом своїм силується відвернути тучу.
Жовкло на деревах листя не тільки від того, що був жовтень на небі, але й тому, що знов будували фортецю, висаджували порохом мури і колегами покривали Київ. Гетьман знову доглядав фортеці, ніби він не гетьман, а дозорець царський.
Військами його Другі верховодять, а його діло дивитися, як риють вали, обкладають їх дерниною, валять і мурують, мурують і валять, безнастанно. Та ще треба йому дивитися, як козаки, до шабель привиклі, тягають тачки, риють рови, як кроти, копають землю, як гробокопателі; обдерті, голодні, брудні, аж гидко на них дивитися. А тисячі царського війська залогами на Україні стоять і над народом знущаються. Навіть біля самого гетьмана їх чимало. Гетьман під сторожею салдатів!.. Коли ж воно скінчиться?..
Осінні дощі, — Київ плаче.
Дощем, як слізьми, вмиваються вікна пишних Мазепиних церков. Дрімає у вечірніх тінях будинок академії. Мутніє вода в Дніпрі. Ніч.
Гетьман нервово ходить від вікна до вікна.
Пригадує собі, як тут царя гостив.
Від бенкетної салі до входових дверей червоний хідник.
По одній стороні царські люди, по другій наші старшини. Відчиняються двері, цар на порозі стає.
Голови хиляються додолу. Царева голова знімається вгору. Прощають його, — він мовчки поміж лавами проходить. "Слухай, що Меншиков скаже!"
"Так, так, слухай, що Меншиков скаже".
На столі свічка горить. За столом Орлик, скрипить гусяче перо, пише.
Гетьман з-під ока дивиться на свого молодого писаря. Знає і не знає його. Життя навчило недовірювати людям. По собі знає, який це Сфінкс, душа чоловіка. Невже ж знав Мазепу Дорошенко або Самойлович? Так, може, й Мазепа Орлика не знає.
І гетьман іде до своїх мешкальних покоїв. Добуває лист. Цікавий, що в ньому є. Це лист від гарної княгині Дольської. Не любовний, — певно. Лист писаний тайним, числовим письмом, від якого в Орлика ключ.
— Чи швидко ти скінчиш? — питається з третього покою гетьман. — Ще є діло.
— Поспішаю, милосте ваша. За часок письмо буде готове.
— Спішись! — Гетьман сідає за столом і нервово повертає на всі сторони тим таємним листом. Шматок паперу покритий числами, і на тім отеє шматочку, може, й написане рішення цілого його життя. Рішення залежить від того, чи Лещинський піде йому на руку. Якщо Лещинський згодиться на його жадання, а Карло згоду закріпить, вирішиться доля Мазепи.
— Чого ж ти так баришся, Пилипе?
— Вже йду, милосте ваша, вже йду!
Крізь неосвічені покої, як тінь, пересувається Орлик, входить до гетьманового кабінету і на столі перед гетьманом кладе довге письмо.
Гетьман перебігає його очима і відсуває набік.
— Прочитаю вранці, а тепер ти прочитай мені цей лист. Волох один привіз його від княгині. В шапці було. Наперед знаю, що вона там пише. Лихий її о тую кореспонденцію просить. Волос у неї довгий, та розум короткий. Ще мене колись тая княгиня писульками своїми до згуби доведе. Відпечатай цей лист і прочитай!
Генеральний писар приймає від гетьмана письмо і підходить до свічки. Гетьман столовий, вишиваний параваньчик присуває до свічки, щоб видніше було.
Орлик розриває печатку, і з листа княгині вилітає другий листок. Орлик глянув і пізнав королівську печатку.
Мовчки пробігає цей другий лист очима.
— Чого ж ти задивився у цей лист, як кіт у каганець, чому не читаєш? Ти ж і без перекладу звик читати числові листи; до їх у тебе і ключ є, — питає гетьман.
— Я і без ключа прочитаю княгинин лист, та це не від княгині і не числовий, а звичайний, — лист від Станіслава.
— Від Станіслава? Не може бути!
— Може, милосте ваша. Тут і підпис його імені, і його королівська печать.
— Дай сюди!
Орлик подав лист від Лещинського, і гетьман прочитав його.
На обличчю його появився такий жах, якого Орлик ніколи ще не бачив.
Гетьман лист на стіл опустив, а сам, як знесилений, повалився у фотель.
— Проклята будь, Євина дочко, ти загубиш мене! — і руками очі закрив.
Мовчав. Мовчки перед ним стояв Орлик. Різні питання насувалися йому на гадку, але питати не смів. Те, що прочитав у королівському листі, було так несподіване для нього, що жахався промовити слово.
Гетьман змовляється зі шведами й поляками, значиться, гадає пірвати з царем. Того здавна бажали собі старшини і народ, того й Орлик хотів. Нарікали на гетьмана, що легковажить загальне бажання. А тепер, коли виявилося, що ні, — Орлик зжахнувся. Могутня стать Петра виринула перед ним у повний ріст. Цар-звір, цар-антихрист!
Пригадалися жахливі кари стрільців. 772 людей, замучених в найлютіший спосіб. Колесували, четвертували, саджали на палі, варили і жарили. Цар сам стинав, засукавши рукави по лікті, цілий у крові. І вельмож своїх заставляв те саме робити. Такого знущання історія не тямить.
І пригадав собі Орлик ті шибениці незчисленні, котрими приоздоблено Москву, ті костри, що день і ніч горіли, наповнюючи воздух нестерпним для культурного чоловіка смородом вільно жареного людського м'яса, пригадав собі ті тратви з понасилюваними на палі козаками, що плили долі рік, пригадав собі неподібне до правди усмирювання бунту в Астрахані, в Красному і Чорному Ярі, згадав Ромодановського — і мороз пішов йому по спині.
Це робив Петро в Росії, котру він все-таки любив, а як же тоді лютував би він на Україні, котрої ненавидить?
Орликові почорніло в очах.
Гетьман крізь пальці дивився на нього: настрашився козак. Голова то мудра, та відваги мало, мало завзяття. Що ж тепер робити? Довше окривати годі. Орлик прочитав лист і довідався правди, треба признатися. Але як?
Гетьман бився з думками. Нараз став дзвонити годинник.
Один, два, три... дванадцять!
Гетьман рукою очі протер, ніби зі сну збудився.
— Північ — година духів.
— Дванадцята вночі, — додав Орлик.
— Ніколи перед півночею не сплю, — говорив Мазепа, а все ж таки, як дванадцятий удар почую, робиться на душі моторошно. Здається, що ось-ось відчиняться двері і появиться Виговський, Дорошенко, Самійлович, Многогрішний, Сомко і всі вони, їм же ність числа.