Дивно йому було, що Матій попросту звиняється перед ними, хоть сам каже, що се його хата. Але найдивніше було йому з того грубоголосого велета, котрий поводився тут, мов як старший, мов господар, прикликував до себе то одного, то другого і шептав їм щось до вуха, сам не рушаючися з місця. Далі він звернувся до Бенедя і почав випитувати його строгим голосом, немов суддя при допросі, між тим коли всі присутні звернули на нього очі:
— Ви що, челядник мулярський?
— Ні, помічник, а при тій фабриці, не знаю за яку ласку, маю бути майстром. Велет покрутив головою:
— Гм, майстром? А за яку то ласку? Певно, вмієте добре доповідати жидові на своїх товаришів?
Бенедьо спалахнув увесь, немов огнем. Він хвилю вагувався, чи відповідати велетові на його питання, чи плюнути йому в очі, забратися і йти геть із свї хати та з-між тих дивних людей. Далі надумався.
— Плетете дурниці, — сказав з підтиком. — Може, то вашого батька син і вміє дещо кому доповідати, а у нас тото не водиться. А жидівська ласка впала на мене непрошена, відай, за те, що при його закладинах мене трохи не забила підойма, як єсьмо спускали в яму угольний камінь.
— Ага, — буркнув протягло велет, і голос його почав трохи м'якнути. — Побратиме Деркачу, — звернувся він нараз до невеличкого, рухливого чоловічка, — а пам'ятай, аби-сь не забув і ось тото закарбувати на того Леона, що він каже!
— Розумієся, що не забуду. Хоть то ніби тото сталося в Дрогобичі, а ми маємо тілько до Борислава, але то нічо не шкодить. Жидові й без того легше не буде.
— Ну, а що ж ви, — говорив далі велет до Бенедя, — як ту будете майстром, то будете так само збиткувати та кривдити робітників, як другі, будете ссати з них, що моги, і виганяти з роботи за леда слово?… Розумієся, що так! Майстри всі однакові!
Бенедьові не стало терпцю. Він встав і, беручи свій петек до рук, обернувся до Матія:
— Коли-сте мя приймали в свою хату на мешкання, — сказав він тремтячим голосом, — казали-сте ми, щоби-м був добрий, то буду вашим сином. Ну, але скажіть же самі, як ту бути добрим, коли ось якісь люди входять до хати і ні з сього ні з того причіпаються до мене і ганьблять, не знати за що й за яке? Як ви мя на таке ту брали, то ліпше було й не приймати, був би-м си досі найшов спокійнішу хату! А тепер прийдеся йти під ніч. Ну, але принаймні буду знати, що за люди — бориславські робітники!… Бувайте здорові!…
З тими словами він надяг петек і, беручи на плечі свій узлик, звернувся до дверей.
Всі мовчали, тільки Матій моргнув до велета під вікном. Між тим другий велет сидів, мов скала, під дверми, заперши собою вихід, і хоть Бенедьо різко сказав до нього: "Пустіть!" — він ані кинувся, немов і не чув нічого, тільки люльку пихкав поволі.
— Але ж, господи боже, — скрикнув нараз з смішною запопадливістю Матій, — стій, чоловіче добрий, куди втечеш? Не знаєш, бачу, жартів! Постій, побачиш, до чого воно йде!
— Що я маю стояти! — відповів гнівно Бенедьо. — Може, скажете ми ще довше слухати від от сего чоловіка такої ганьби, як досі? І не знаю, відки він то чув, що я когось кривджу та збиткую?…
— То ви вважаєте мої слова для себе ганьбою? — спитав напівлагідно, а напівстрого велет.
— Розумієся.
— Ну, то перепрашаю вас.
— Не перепрашайте, волите бути чемніші та не ображати, ніж відтак перепрашати. Я простий чоловік, бідний робітник, — але чи ж тому вже леда хто має мені всяку дурницю в очі тикати? А може, ви на то думаєте, що ви моцні, а я слабий, то вже можете мене безпечно ображати? Ну, то пустіть мя геть, не хочу слухати вашої бесіди! — І він знов обернувся до дверей.
— Ну, ну, ну, — говорив Матій, — ті люди ще готові направду посваритися, не знаючи й самі за що! Але ж постій, чоловіче божий, гніваєшся, а не знаєш за що!
— Як то не знаю! Не бійтеся, я вже не такий дурень, — офукнувся Бенедьо.
— Так що не знаєш. Ти вважаєш за образу слова того чоловіка, а тим часом він говорив се тілько на те, щоб тебе витрібувати.
— Витрібувати? В чім?
— Яке в тебе серце, яка гадка? Розумієш тепер?
— А нащо ж йому то знати?
— То вже побачиш пізніше. А тепер розберися та сідай на своє місце. А фукатися не треба, небоже. За день би нас усіх не стало, якби ми хтіли так на всяку біду фукатися, яка нам долягає. А моя гадка така: меншу біду перетерпи, щоби більшої встеречися. Коли-бо то у нас звичайно навиворіт робиться: як мала біда, то чоловік бурчить, а як велика, то мовчить.
Бенедьо все ще стояв насеред хати в петеці і з мішком на плечах та роззирався по присутніх. Матій між тим засвітив каганець з жовтого бориславського воску, і в його світлі лиця зібраних ріпників видавались жовтими та понурими, мов лиця трупів.
І в другий раз старий Матій відібрав від Бенедя мішок і зняв з плечей петек, а взявши його за плече, попровадив до велета, що все сидів, понурий і грізний, під вікном.
— Ну, перепросіться раз назавсігди, — сказав Матій. — Я все гадаю, що будем мати з того чоловіка нового товариша!
Бенедьо і велет подали собі руки.
— Як вас маєм звати? — спитав велет.
— Бенедьо Синиця.
— А я звусь Андрусь Басараб, а он то мій брат Сень, а отеє наш "карбовий" Деркач, а отот старий дідусь — то побратим Стасюра, а отой парубок — то побратим Прийдеволя, а он то також наші побратими, ну, а ваш газда також…
— Ви, певно, всі з одного села, що побратимаєтесь, — сказав Бенедьо, дивуючись, впрочім, що старі чоловіки побратимались з молодими, бо по селах звичай, що тілько ровесники побратимаються між собою.
— Ні, ми не з одного села, — відповів Басараб, — а так, побратимаємось в іншім способі. Впрочім, сідайте, будете видіти. А якби вам схотілося, то можете й ви пристати до нашого побратимства.
Бенедя ще дужче здивувало те вияснення. Він сів, не кажучи нічого і чекаючи, що то з того буде.
— Побратиме Деркачу, — сказав Андрусь Басараб до "карбового", — пора нам узятися до свого. Де твої палиці?
— Зараз ту будуть, — відповів Деркач, вибіг до сіней і вніс відтам цілий оберемок тонких піскових палиць, зв'язаних ужівкою докупи. На кождій палиці видно було більші або менші карби, один попри один, так, як се роблять хлопці, що пасуть гуси і на паличці значать собі карбами, кілько у котрого гусят.
— Закарбуй на Леона то, що повідав Синиця, — сказав далі Басараб. В хаті між тим зробилася тиша. Всі посідали, де хто міг, і гляділи на Деркача, котрий сів собі на припічку, положив палиці коло себе, вийняв з-за ременя ніж і, видобувши одну палицю, витяв на ній ще один карб до багато других, давніших.
— Готово, — сказав Деркач, сповнивши со і встромивши палицю знов у зв'язок.
— А тепер, побратими мої милі, — сказав Андрусь, — розповідайте за чергою, хто за сей тиждень зазнав, видів або чув яку кривду-неправду. Хто її зробив, кому і за що, — розповідайте все, як перед богом, щоби, як наповниться міра наших кривдників, як прийде наш час і наш суд, кождому було відмірено по правді!
Хвилю тихо було після тої відозви, далі заговорив старий Стасюра:
— Прийде, кажеш, наш час і наш суд… Дай-то, боже, хоть я, бачу, не діжду того дня. Ну, але бодай ви, молодші, діждете… То вже щоби відмірити кождому по правді і справедливості, послухайте, що я чув і видів сего тижня. Йосько Бергман, наставник при тій кошарі, що я в ній роблю, знов сего тижня бив штирох робітників, а одному бойчукові-лип'ярові вибив палицею два зуби. Та й за що? За тото, що бідний бойчук, голодний та хоровитий, не міг двигнути відразу повного коша глини!
— Карбуй, Деркачу! — сказав Андрусь рівним і спокійним голосом, а тільки очі його заблищалися якимсь дивним огнем.
— Тот бойчук, — говорив далі Стасюра, — дуже добра душа, і я би був привів його до господи, тілько що десь, видко, заслаб, не був уже вчора на роботі.
— Приведи, — підхопив Андрусь. — Чим більше нас, тим більша наша сила, а нічо так не в'яже людей докупи, як спільна нужда і спільна кривда. А коли сила наша буде достаточна, то й суд наш буде близький, — чуєш, старий?!
Старий кивнув головою і говорив далі:
— А Мотьо Крум, касієр, знов не доплатив усім робітникам з нашої кошари по п'ять шусток за сей тиждень і ще грозив кождому, що нажене з роботи, коли посміє упоминатися. Говорять, що купує яму на Мразниці і що му не ставало 59 ринських, то мусив се при найблизшій виплаті здерти з робітників.
Старий мовчав хвилю, поки Деркач винайшов палицю Мотя Крума і затяв на ній новий карб. Відтак говорив далі:
— А от учора йду попри шинок Мошка Фінка. Слухаю, що за крик? Аж то два Фінкові сини притисли до кута якогось чоловіка, вже підстаршого, та й так б'ють, так дюгають кулаками попід ребра, що чоловік вже лиш хрипить. Ледво якось його пустили, не міг уже йти сам дорогою, а як харкнув — кров… Взяв я його, веду та й питаю, що за нещастя, за що так скатували?… "От біда моя, — відповів чоловік та й заплакав. — От я, — каже, — через тиждень троха задовжився у того проклятого жидюги, гадав, що дістану гроші та й виплачу. А ту прийшла виплата, бац, касієр мене чи забув, чи що, — не читає. Я стою, чекаю, — вже виплатив усім, а мене не кличе. Я щойно що пустився йти до нього, спитати, що то таке, а він — шасть і замкнув двері перед носом. Що я гримай, стукай, кричи, — пропало. Ще відтак випали слуги та й мене в плечі: "Що ти ту, пияку, бреверію, робиш!…" Пішов я. Здибаю відтак касієра на улиці і до нього: "Чому ви мені не виплатили?" А той визвірився на мене, а далі як не крикне: "Ти, пияку якийсь, будеш мене на дорозі напастувати! Ти де був, як виплата була? Я тебе ту не знаю, там допоминайся плати, де й другим платиться!" Ну, а нині каса заперта. Я зголоднів, іду до Мошка з'їсти дещо наборг, поки гроші дістану, а тоті два ведмеді, бог би їх побив, та до мене: "Плати та й плати за тото, що-сь набрав!" Що я прошу, проклинаюся, розповідаю, яка річ, — та де! Як мя приперли до кута, то, адіть, троха душу з тіла не вигнали!…"
— Карбуй, Деркачу, карбуй! — сказав твердим, грізним голосом Басараб, вислухавши з затиснутими зубами сього оповідання. — Бутають чимраз дужче наші гнобителі — знак, що кара вже висить над ними. Карбуй, побратиме, карбуй живо!…
— Так-то так, — говорив далі Стасюра, — розбуталися наші кривдники та й бутають, збиткуються над робучим народом, бо що то, — добре їм ся діє! І чим довше гляди та слухай, тим більше біди та кривди народної, тим більше у них багатства та достатку От тепер народу до Борислава пре видимо-невидимо, бо всюди по селах голод, посуха, слабість.