То втоплениці. Яка дівчина втопиться, так і стає русалкою".
"Там вони й живуть, у воді?"
"Авжеж у воді. Взимку, як і лісовички, сплять, а весною і літом виходять місячної ночі на берег, ігрищами всякими бавляться, співають. Звідки, думаєш, беруться оті пісні й танки, яких співають і танцюють наші дівчата з молодиками? Від русалок і лісовичок. У них вони переймають. Тихцем підслуховують, піддивляються і запам’ятовують".
"І не бояться?"
"Чого "не бояться"?"
"Підслуховувати й піддивлятися".
"Звісно, бояться, бо русалки як угледять кого, то зразу заманять, затягнуть до себе і залоскочуть. Колись у давнину, кажуть, і в нас заманили дівчину. Вона, та дівчина, начебто дуже любила русальські співи і часто ходила вночі до отого великого озера, що в пущі, слухати їх. А там було, та й зараз є, багато русалок. Ось одного разу вони якось підстерегли її, вхопили і давай лоскотати. Якби ще трохи, так і залоскотали б. Але, на щастя, її регіт зачув водяник і виринув з озера, щоб подивитися, кого лоскочуть русалки. Підійшов, поглянув на дівчину і остовпів, бо вона була красуня з красунь, ще ніколи він не бачив такої купавої[47]. Далі відігнав русалок і мовив: "Ходи, дівчино, в моє водяне князівство. Будеш мені першою жоною". Вона мовчить. Де ж бо це чувано — віддаватися за химерного страшного дідугана-водяника. Та ще такій красуні! "Погоджуйся, — умовляє той, — бо якщо не захочеш, то тут тобі й кінець — залоскочуть мої водяні діви". Що було робити бідоласі — погодилась. Забрав її водяник із собою, показав свої володіння, терем підводний, незліченні коштовності. "Всі ці багатства, — каже, — віднині належатимуть нам обом". Жити б красуні там весь вік у розкошах і добрі, так ні, відразу засумувала. Вже водяник і лащився до неї, і дарунки всякі давав, і розважав, як міг, не помагає. Завжди в зажурі, ні ласки від неї, ні слова привітного. "Чому ти така? — почав допитуватися. — Чого тобі не вистачає? Може, хто образив чи недуга якась причепилась?" — "Ніхто мене не образив, і недуги ніякої немає, — відповіла дівчина. — Сумно мені тут. Хочеться додому". Розсердився водяник: "Хіба тобі краще вдома, як у мене? Там робота важка, харч нужденний, а тут ти он у яких розкошах живеш!.." — "Правда твоя, — погодилась дівчина, — добре, дуже добре тут, але ж не так, як удома. Відпусти мене, будь ласкавий, до неньки рідної, до отця, до братиків і сестричок, до подружок моїх". Довго не відпускав водяник дівчину, думав, звикне з часом у його князівстві. Аж ні, минав день за днем, а вона не звикла, ще більша жура брала, марніти почала. Жаль йому стало красуні, бо сильно покохав її, вивів одної ночі на берег і каже: "Що ж, іди, люба, до неньки рідної, до отця, до братиків і сестричок, до подружок своїх. Побудь з ними та й вертайся знову до мене. Я ждатиму". Відтоді минуло багато років. Красуня та давно вже зістарілась і померла, а водяник і досі її жде. Все сподівається, що повернеться. Іноді геть розтривожиться від болісного очікування. Тоді, щоб швидше заманити до себе красуню, збунтує озеро, набере повну пригорщу всяких своїх коштовностей і жбурляє на хвилі, а ті виносять їх на берег. Та не приходить красуня збирати. Збирають уночі русалки. Вони тільки чомусь обминають горючий камінь-латир[48]. Той уже дістається людям. Пригадуєш, і ми з тобою знайшли колись там, біля озера, кілька камінців, за які виміняли в гостя десяток стріл?"
"Пригадую", — киває головою Векша.
Скільки-то на своєму довгому віку пережив, перебачив дідусь! А який колись дужий, сміливий він був! Що вже ведмедя, і того не боявся, сам на сам з ним ішов. Воєм у дружині Олеговій був, Царград ходив воювати. Тому й не диво, що він завжди мав що розказувати, як ото й Векша завжди мав бажання вислухувати.
Однієї тільки зими йому було не до дідусевих розповідей — сильно занедужав. Лежав кожухом накритий, кашель його душив, мороз морозив.
Кудесника[49] приводили, той бурмотів щось над ним довго, поїв джерельною водою, настояною на зіллі, дмухав пахучим димом, від якого Векша півдня чхав, потім сказав, що це Морана наслала злого духа; треба, мовляв, обмазати хлоп’я з голови до п’ят сметаною і дати собаці або котові облизати, щоб ті зі сметаною і духа з’їли.
Ще й зараз лоскітно Векші, коли згадує, як його лизав тоді собака.
І, видно, духа злого він таки з’їв — опісля й справді Векша став одужувати.
Тільки Морана, певно, сильно образилась, бо й потім не відступилася од них: незабаром дідуся з собою забрала. І що вже не робили з ним: і окурювали, примовляючи: "Лети, недуго, з хижі димом, з двору вітром", і через багаття живе та дерево розщеплене переносили, і жертовної крові давали пити — не помогло…
Спалили дідусеве тіло на вогнищі, щоб очистити від усього недоброго. Склали попіл у горщик і поховали в гаю до заходу сонця, аби чур[50] його не заблукав у нічній імлі.
Тепер дідусь уже на зеленій леваді, де квіти завжди квітнуть, пташки співають, пасе там білих півників.
Додому навідується лише раз на рік, коли люди поминають умерлих. І то його не бачать. Мати в той день завжди зранку топила мийницю, вішала в ній на кілочку чистий рушник, ставила всяку їжу. Відтак одчиняла вхід і запрошувала всіх пращурів митися і їсти.
Векші страшенно хотілося вгледіти дідуся, але ні отець, ні мати самі не ходили дивитися і його навіть близько не підпускали до мийниці. Тільки другого дня заходили й шукали на попелі слідів, що їх полишали там пращури. Мати щоразу знаходила і показувала їх Векші, але вони були зовсім не схожі на людські. Якось Векша запримітив, що до мийниці забігав собака. А потім мати показувала на його сліди й казала, що то дідусеві…
…Як там тепер отець і мати без нього, Векші, живуть? З голоду то вони, може, й не помруть, сусіди поможуть їм, а от коли податі цієї зими не дадуть тіунові, холопства не минути…
Куделя, мабуть, уже давно повернувся в Київ. І Путята теж, йому, напевно, пощастило врятуватися — не попав же в полон. А може, загинув?..
Яна, коли довідається, що гість удома, одразу прибіжить. Сподіватиметься побачити його, Векшу, і не побачить…
Хоча б отой розпорядник, який слугує біля Дон-ріки, переказав, що живий і цілий, тільки лихо, мовляв, спіткало. Тоді Яна ще, може, й ждала б. А так пожуриться, пожуриться і забуде…
Залишиться десь Векша сам, одразу ж лине до нього в гості жура щемітна, спогади снують один за одним, і немає їм ні спину, ні кінця.
А то, буває, раптом війне на нього духом рідної хижі, запахне домашнім житнім хлібом. Або ж вчувається гомін лісу. Та так виразно й чітко, що в тому гомоні можна вирізнити і могутній дзвін дуба, і лопотіння клена, і заколисуючий шепіт яворів, та облесливе шамкотіння ясена.
Так-таки, правду мовив варяг, чимало довелося зазнати вдома й горя. Були літа, коли і нива не родила, і звірина не ловилася. Їли тоді кору березову, зілля всяке, аби якось до літа дотягти. Або ще як недугу насилали на селище злі духи… Хіба можна порівняти теперішнє Векшине життя з колишнім? Зараз служба легка, харч ситий, ложе чисте, одяг добрий. Тільки чомусь так виходить, що всі оці розкоші немилі йому на чужині, як немиле було розкішне життя в підводному князівстві отій дівчині-красуні, про яку розповідав дідусь.
Проте журитися Векша журиться, а й навзнаки не дає. Службу несе, як і треба. Хоча й знає: надіятися йому на волю вислуговану — це те саме, що сподіватися з жука меду їсти.
Ні, він про інше думає. Хоче довіру здобути в царських служок і ратних мужів, щоб ті не боялися випустити його за мури кам’яні. Гадає, що гостей руських таки колись побачить чи вість їм дасть про себе. Не залишать тоді вони його тут. А може, й самому пощастить утекти. Вже й монеток кілька втаїв од товариства, зашив у поясок — знадобляться.
Було якесь свято тамтешнє.
На великому трав’янистому полі, що іподромом у греків зветься, затіяли ігрища різні ратні. Метали списи в ціль, боролися, стрибали, хто вище, бігали, хто швидше, кіньми наввипередки скакали. Найспритніших схвальними вигуками зустрічали, квіти їм кидали, давали дарунки.
Векша також грав у ті ратні ігрища. В бігу його хоч і обігнали, і стрибнув він не найвище, зате побороти жоден не зміг і списа ніхто ліпше не кинув. Метнув у дошку товстелезну, на якій коло було позначене, то спис у самісінькій серединці кружала пробив дірку.
Звеліли йому іще попробувати. І знову він попав у те саме місце.
Аж ревіли, аж скаженіли всі від захоплення.
Ще більше після того стали хвалити Векшу ратні мужі. А перегодя навіть чатувати царські тереми послали.
Отоді вже Векша ніби в справжнісіньку казку попав.
Тереми величезні й височенні. Захочеш угледіти верх, треба голову задирати й шолом притримувати, щоб не спав. Вікон багато і всі крицевими прутами для чогось оббиті. Певно, аби ніхто не заліз через них усередину. Стіни помальовані ромейськими богами й святими. То бородаті чоловіки, то засмучені жінки з маленятами на руках, то повнотілі діти з пташиними крилами. В кожного круг голови коло, як сонце золотисте, сяє. У дворі між теремами стежки широкі камінням барвистим, наче килимом, вистелені, ступити на них боязко; квіти, дерева незвичайні ростуть, водограї струмені дужі з пащ звіриних до півнеба викидають.
Там Векша вперше побачив і самого володаря ромейського — царя Романа[51].
Якось чатував біля Великого терема, в якому жив цар. Привели старші мужі гвардійців[52], поставили їх перед головним входом у два ряди. Сюди ж збіглися й служки царські, дідок-варяг причимчикував.
Невдовзі відчинилися двері, сріблом ковані. Гвардійці відразу виструнчилися й заціпеніли, мов ідоли дерев’яні. І мужі та служки стовпами тут же застигли.
Догадався Векша: царя ждуть.
Думав, що самого Перуна вгледить, аж воно вийшов непоказний собою чоловічок у хламиді пурпуровій довгій. На ньому шапочка кругла золочена, чревії квітами та хрестами розшитії.
Охорона лишилася нерухомою, а служки всі й дідок-варяг з ними попадали ниць. Ніхто й не писне, лиш чути було, як шелестіла на цареві хламида та чревії по кам’яній підлозі човгали.
Кволий, зажурений, не глянувши ні на кого, подибав цар у сад. А вже потім за ним і охоронці рушили.
Очам своїм не вірить Векша — чого б то йому в славі, в пошані такій невеселому бути?..
Ромеї дуже любили розважатися різними ігрищами-змагами, а найбільше кінними перегонами на легких парокінних колісницях, і часто влаштовували їх на іподромі, неподалеку Великого терема.
У Царграді було аж чотири об’єднання багатих городян, які виставляли на перегони коней і наїзників.