Вітчим мій рад би був, що я конче добився якогось становища, — звісна річ, чоловік у тім лиш бачить вище щастя, що стоїть вище нього своїм становищем...
Такі мої гадки про се діло. Що з того вийде — побачимо. З вітчимом говорити буду аж на різдв'яні свята".
Нічого не вийшло... Щоб мати "офіційну" причину закласти спільне господарство, М. Павлик, без згоди на це сестри, пропонує Франку одружитися з нею. Іван Франко, розмірковував М. Павлик, тепер такий "жених", що за нього побоїться вийти будь-яка галичанка. Анна — така ж, як Франко, "соціалістка", "по тюрмах". Чом би їм не жити разом?
"Бачите діло важне, — відповідає Франко на пропозицію М. Павлика 29 січня 1881 року, — і то не для мене самого, а й для других осіб, і навіть не для мене й Анни, але й для багато других людей, — а тут треба зважитися: так або сяк. Дивно мені на душі і чогось страшно. Не беріть сього з невластивого боку. Мені не йде о власне чуття, о власне, так сказати, серце, — чорт з ним. Ви знаєте, може, що я здавна досить скептично відносився до Вашого жіночого питання; все мені здається, що в тім згляді у нас тепер навіть для людей переконаних і бажаючих найбільшої свободи чувства і життя, мусять все-таки при розв'язці власного питання жіночого переважати згляди практичні. Отаке моє з Анною. Практичний згляд каже: охорони її від посіпак, від нужди і всякого силування дома, і сього було для мене досить, щоб приречи — подружитись з нею. Я Вам давно писав, що се зв'язок не з любові, зв'язок не по теорії. Але ж хіба се важна річ?.. І тепер, коли моя рука дрожить, пишучії ті рядки, будьте певні, що не те бентежить мене, а інші практичні згляди. Я чую всю вагу нового становища, всю фальшивість мого становища супроти родин і своєї і Вашої. Але й се ще байка. А тільки, бачите, чи здужаю забезпечити її від посіпак та від недостатку, я, сам не в сім, ні в тім необезпечений..."
Франко пояснює М. Павлику причини своєї відмови. Шлюб з Анною — не вихід зі становища. Крім усього: з чого вони будуть жити? "До польової роботи у мене, як знаєте, мало сили і зовсім нема вмілості. Чи за плугом піду, чи косою потягну, чи що?" Він тільки недавно перехворів тифом... "Прошу Вас, — запевняє він Павлика, — тільки не думайте, що се все я пописав на те, щоб спекатися даного слова. Зовсім ні. Я думаю, що треба защитити Анну, хоч би й на крайнє прийшлось, — але прецінь мені здається, що все-таки, доки до крайнього, чоловік повинен шукати і кращого".
Павлик у відповідь пише обурливого листа. Він переконаний, що це все від того, що Франко ще не викинув з голови свою попівну Ольгу Рошкевич. Хіба цього не видно з останньої повісті "На дні"? Нехай цей шлюб з Анною і буде компромісом, але ж цей компроміс для загального добра, якому вони поклялись посвятити все своє життя.
"Ваш попередній лист зовсім мене не розгнівив, ані вразив", — відписав у відповідь Франко. Так, він ще любить Ольгу, любить, як тільки він уміє. Від цього і безпорадний з собою... Анна його не врятує, та й, крім цього, Анна нічого не знає... "Вона потрохи й справедливо жалується, що мало видаюся з нею, правду кажучи, у мене раз у раз робота, і в неї, звісна річ, так само, — значиться, ніколи. А друге й те, що якось ніколи не можем розговоритися як слід, а може, й не маєм собі що сказати, або я знаю. О женитьбі я ані з нею не говорив, ані до Вас не писав, бо й що тут говорити? Я старавсь пересилувати сам себе настільки, щоб женитьба наша була по можності скріплена й любов'ю, але досі не встиг. Впрочім, і друга річ, матеріальні обставини, як Вам звісно, такі, що на тепер о такім ділі й думати не мож".
Про тодішнє становище Франка як не можна краще говорять листи до його товариша Івана Белея.
Вересень 1881 року. "Іду, здається, нині до Дрогобича, хоч, правду кажучи, не знаю ще, в кого позичити чобіт, бо мої черевики рознеслися геть... Одежі нема, чобіт нема, довги стоять і гавкають... Ти, може, цікавий, що я тепер поробляю?.. Ходив-єм уже два рази на горіхи за Діл, — зродили сильно цього року, — ми три одного дня назбирали 10 гарців [21]. Впрочім, надворі сльота, погань, перервала нам польову роботу. Сніг припав був і отаву, і бульбу, і ярину в городі — фасоля, соя вся вимерзла, дали коровам. Сумно тепер на селі... Шандарі до нас приходять часто, балакають се й те, розповідають свої трафунки, — дещо з їх оповідань мені придасться до шкіців. Часом, як застають мене при писанню, раді би знати, що я пишу, але біда, що самі мазурі, по-руськи не вміють читати, то й відходять, не заспокоївши своєї цікавості..."
12 жовтня 1881 року. "За гроші дуже дякую, — купив чоботищі... От у нас уже зима заходить, — працювати б поночі, — здалась би лампа столова, а у мене нема. Чи не розкрутив би ти там якого гульденища, поки що буде з Киева, — чи буде, чи не буде..."
Травень 1882 року. "Поганеньке тут моє життя, небоже, — раз у раз робота, котра вбиває мислі і томить мене так, що годі відтак зібратися з силою до якої-небудь духовної праці. Так і чую, що моя "письменницька снага" щезає, що мені чимраз трудніше приходить що-небудп написати, що чимраз менше речей мені удається. У мене тут багато позачинаного, а ще більше позадумуваного, — та що, ні часу, ні сили кінчати. А тут ще й недостача хоч скільки-небудь оживляючого товариства, недостача всього, що будить у чоловіка думки і дає які-небудь враження, одностайне, вправді худоб'яче життя. А паче всього цілковита безнадійність на те, що в будущім воно б могло бути як-небудь інакше".
"От і я, бог бачить, досить занятий, цілими днями то коні пасти, то коло сіна, то в ліс, вечером у нас не світиться, то й лягай спати, а хоч би й світилося, то чоловік змучений, як сто чортів..."
Михайло Павлик знову наполягає на тому, щоб організувати спільне господарство. "При всім тім, — відповідає йому Франко, — я й сам думаю, що прожити якийсь час у невеличкім місті, де є всі добрі прикмети села без його недогод, та ще й в товаристві Вашім було б для мене дуже велика благодать. Та тільки ж я не знаю, як мені бути з Вашим замислом. Я довго над тим роздумував і оце ось що надумав. Жадати мені від вітчима оплати моєї пайки з вітцівщини не можна, абсолютно не можна. Господарство наше не настільки сильне, щоб могло видержати таку операцію. Се значило би зруйнувати наймолодшого брата (середній вже оженився набік) і вітчима, котрому все-таки я багато зобов'язаний. Не думайте, проте, щоб я цілковито хотів відхрещуватися від Вашого плану. Що я можу зробити для нього, так се ось що. Я тепер кінчу повість на премію, розписану "Зорею", і надіюсь одержати премію в сумі 250 — 200 зр. З цих грошей мені потрібно б сплатити на разі хоч частку довгів, решту я хотів ужити вчасти на підмогу "Світові", а вчасти на які другі видавництва, о котрих побесідую далі. Отже, коли б Ви зробили угоду за хату в Коломиї, то я міг би з новим роком приступити до спілки з першою своєю ратою коло 200 зр. Я думаю, що коли б Вам удалося сторгувати хату на виплат, то тими 200 зр. можна би покрити першу рату, так що й Ви не потребували б квапитися з продажею своєї реальності і могли б підождати на доброго купця, а навіть, коли б у нас обох показався добрий заробок, то можна би чень з нього сплатити й прочі рати, а грунту не продавати зовсім або, продавши, купити за нього ґрунтець де ближче Коломиї, так як самі хати ще дуже хитка основа життя".
А, зрештою, чому в Коломиї? Чому не краще було б десь коло Дрогобича? Тут все-таки можна дешевше купити хату. Крім усього, і грунт, і хату можна купити без позичок у банку, а заручитись порукою вітчима Гриня Гаврилика. Під боком були б Нагуєвичі, звідки можна було б отримати коли не все, то принаймні хоч частину того, що потрібно, безплатно, лише за те, що допомагали б людям у літню пору косити сіно, збирати збіжжя. Та й здається, що Дрогобич має все-таки перевагу нац Коломиєю, коли брати до уваги те, що тут Франко і Павлик збиралися займатись літературною діяльністю. У Дрогобичі, на думку Франка, більш помірковане начальство, а не таке "здичавіле", як у Коломиї. Близько Борислав, з чисто поступовими поглядами між молоддю, а навіть з соціалістичними переконаннями. Дрогобич краще зв'язаний зі Львовом, під боком гімназія у Самборі, у Стрию, та й всюди "зав'язки нового, радикального руху між молодіжжю, професорами, ба й міщанством і мужицтвом". Все добре, тільки потрібно отримати премію в розмірі 200 — 250 золотих.
"Я забув ще сказати Вам, — пише Франко, — що й Дрогобич має свою друкарню... Коли б Ви не пристали на мій проект — переноситись до Дрогобича, то напишігь докладно, які у Коломиї були б условини життя, купування дому, рати і все проче. Додам тут ще, що в Дрогобичі сестри Ваші, може, й швидше найшли б заробок, ніж у К[оломи]ї, а при тім, як кажу, сусідство з Нагуєвичами значно влегшувало б нам усім утримання".
Повість, на яку розраховував Франко, за його ж висловом, "як на чотири тузи" — "Захар Беркут". Повість передбачалася на 10 аркушів, значить, розмірковував Франко, якщо навіть редактор "Зорі" О. Партицький, від якого всього можна сподіватися, заплатить по найнижчій шкалі оплати, то в нього, Франка, буде не менше як 180 золотих. Цілком достатньо, щоб приступити до реалізації задуманого. 17 листопада 1882 року Франко, надівши "чоботища", чалапає по болоті на пошту в Дрогобичі і відсилає готову повість в "Зорю".
Повість не сподобалась О. Партицькому. В нього ціла "купка" претензій. Тут занадто оплюгавлено прибічників князя, там замало показано їх лицарства і мужності перед монголами; тут забагато вихвалено селюхів; то тут не так, то там не так. Крім усього, змилуйтесь, пане Франко, 10 аркушів для "Зорі" забагато! Все ж О. Партицький запевнив, що повість після переробки буде надрукована, бо ж він уже дав слово і не хоче "з рота робити халяву". На завершення Партицький нагадує Франку, що за аркуш він буде платити по... 5 золотих.
Щодо зауважень і претензій редактора Франко чемно відповів: "Ця повість моя, і я ставлю під нею свій підпис, а не Ви", а відносно оплати, то: "Простіть, Добродію, моє вираження, але справді, я не знаю, на яку тепер ступити з тим нещасливим "Беркутом". Ви начислили мені за нього 50 зр ремуперації, а я числив, беручи найнижчу скалю Вашої премії, 180 зр (10 арк.