Темна фігура безшумно майнула, мов тінь, крізь вагонний сутінок, ледве просвітлений від кволого мерехтіння під стелею, і розтанула: хутко і примарно, ніби не була, тільки приснилася.
Він довго не міг заснути знов, так розхвилювався! — ось, дрібні рублі в нього, останні, на квиток додому: вернутися до сім'ї, що, тремтячи, дожидає, голодна. А тут, дивись, вовча вдача хотіла занапастити всіх.
Ліг на бік Мирон Данилович: ребрами прикрити кишеню і придавити вагою тіла — до лави; також руку приклав на підступі до гаманця. Спав тривожно. Марева розкидані снилися, втоплені в безмежну тривогу, бігли швидко і прикрі були, і невиразні — не міг згуртувати їх. Почав з мукою, висловом розпачу, домагатися в когось: "Віддай! Віддай, кажу тобі!" — щоб той вернув річ, схожу на глиняний кухоль, з якого дома воду п'ють, лише темний. Домагався з несвітським болем душевним, а той — хтось, жахливо недобрий, не хотів віддати і великим димом перемінявся: ніхто не міг би його торкнути; взяте пропало. Але серце криком прагнуло вслід, поки не зморилося вкрай, і від того стало гірко в грудях,— подих стиснутий!..
Катранник прокинувся; болів бік, натруджений об тверду поверхню, і лікоть отерп — треба перевертатися поволі, обперши другу руку об перегородку.
Потяг став надовго в німоті степового простору. Враз сіпнувся залізними суглобами, і рушив з місця; спершу сунув повільно, мов слимак, поки розігнався на добру хуткість. Настала пересадка. Ждання без кінця і знов — терзання в навалі до вагона. Знов стояли годинами: то на глухому полустанку, то просто серед сніжного поля. Бліда зоря світова змінила ніч — розлилася по холодному полю, запнутому сірою завісою, куди, синіючи, відходили переліски.
Мирон Данилович весь час тривожився: не проїхати б Вороніжчину! Озвався сусід з нижньої лави, старкуватий горожанин; його капелюх — обшкрябаний і вижмаканий, але чиетий на диво. Вуса з підвусниками і борідка, піскуваті і претонісінького волосу, так ретельно розчесані, наче розкреслені на папері. Вражала різниця між виглядом обличчя, вицвілого, в ниткуватих брижках, і ясними, як брунатне скло, очима — незвичайно спокійними.
— Боїтеся проминути? — вам куди?
— Вороніжчину треба...
— І мені туди! — зрадів дідок.— Я дорогу знаю.
Приглушив голос:
— Мабуть, міняти?
— Чого б же ще?..
— Всі за тим. Держіться мене — я вже там був і дечого привіз. Багато воріт бачив. Діти в вас?
— Троє в хаті, та ще ми, старші: ротів досить.
— Е-е! — трудніша доля. Що — на обмін?
Мирон Данилович перечислив речі, а дідок хмурно замислився, мов розв'язуючи задачу; потім в роздумі пожував порожньо, не розкриваючи рота.
— От що: борошна багато не наміняєте; достанеться торбина, одберуть на станції. Зерна теж дадуть мало — з сім'єю, як ваша, довго не продержитесь. Беріть лузгу, два лантухи!.. одбиральники не зачеплять, бо нащо їм лузга? А в ній сила з зерна.
— Хоч би лузги, бо вмремо,— сказав Мирон Данилович.
На станції, куди прибули, всюди облава.
— Гляньте, обмітають потяг з Вороніжчини! — шепотів дідок. — I хто ж командує? Круки душоїдні.
Міліція і "круки" обшукували всіх, переходячи з вагона в вагон; торбинки, клунки, вузли, мішки, сидори,— все тягнуто під жаденющі очі оглядачів. Скрізь запускаються причіпливі п'ятірні, що звикли до одного зусилля: грабежу останніх харчів людських.
Жінки в плач.
— Чи їхні сльози поможуться? — сказав Мирон Данилович.
— Ніяк! Примовка є про сльози.
— Що їм столиця не вірить?..
— То не все. Кровушку берьот.
— Ще як! Цим держиться.
Тягнувся трус; плач ограбованих жінок, що, намінявши на рештки одягів чогось їстівного, везли до примерлих дітей і тепер стратилися: плач стояв на всій станції, тяжкий і розпачливий.
Ні міліція, ні червоні жандарі чи, як їх назвав дідок, "круки душоїдні" з гострими очима, ані трішки не зважали на горе; злісно вишарпували злиденні бебехи з жіночих рук; штурханами і їдкою лайкою відганяли геть, хто впрошував.
Надивившися на державний розбій серед білого дня, сусіди понуро мовчали; а їх потяг прибув, куди треба: в омріяну Вороніжчину. До села йшли. Прикрість на серці, як камінь.
— Ви колгоспник?—питає старий.
— Ні, одскочив, я "індус": так дражнять одноосібника.
— Чому ж ви так?
— Бо то — татарщина. Одкаснися своєї душі, стань побігайлом. Об кусок рельси дзвякнуть, і ти потягнув ногу швиденько, як собака, бо битимуть. Що заробив, не бачиш; ти жили собі рви, а другий дурно рукою водить, міра ж рівна: робочий день. Погана витівка — на розор.
— Не скажіть! Витівка хитра. Знаєте, за яку ціну добро з колгоспів беруть?.. За десяту часть і ще меншу, супроти ціни в магазині, де це спродується... люди, капіталізмові не снилось!
— Хвалять, що то дорога в радість, а я думаю — в хлівець.
— Бо силувані. Якби своїм наміром, то з хлівця палац би втнули. А раз душа не прийма — пустяк діло!
— Хто не хоче, того чорнять: ворог і підкуркульник.
— Ворог? — сміється дідок.— Проворна вигадка. А скажіть, чого так повно репету, галасу, гвалту, мовляв, скрізь ворог і скрізь? — чого день і ніч кричать, і ревуть, і надриваються, аж вуха всім глушать, кругом повторюють без кінця і краю, і роздруковують без числа в газетах підряд, аж очі сліплять,— тичуть в уха, в очі, в рот, в ніс, що аж очуміли люди,— чого так і навіщо?
— Хтозна. Цього повно, засипали зверх голови.
— Отож! Ярмаркові джмілятники кричать: "Держи!" — і показують на когось, хай народ туди глядить.
— Значить, вони...— почав Мирон Данилович.
— Це ж саме і значить! — перебив дідок.— Не вимовляйте, бо десь вирветься само і тоді смерть. Кожного, хто знає, що то "значить", уб'ють, і його сім'ю теж. Бо відкривається, як пророцтва сповнено: про сатану і звіра, йому службового, про виконавця і жовту одежу, в якій він князює — при кінці віків, що ось тепер приходить.
— Може, ще ні?..
— Вже приходить! — настоює дідок.— Вже близько. Наш вік пошвидшав: згори сунеться.
— Це ж як — близько?
— А так: скільки дороги вам додому?
— Та, буде!
— Дивіться: скільки проїхали з дому, то — як всі минулі часи, а остача — як від нас, он, до крайніх хаток.
— До хаток? — дивується Мирон Данилович, глянувши на околицю села.— Мало зосталось...
— Мало! Слід жити, мов ось, перед гробом стою.
— Це трудно.
— Воно полегшає; треба рішитись.
— Пізно вже: нас і так поставлено біля трун.
— Бо слід! Бо забували.
Дідок дедалі сумовитіший; потім і затих. Коло самого села спитався:
— Як звуть вас? Ми досі — ніби чужі.
— Катранник Мирон.
— Мирон? — так і зватиму. А я — Прокіп; кажіть: брат Прокіп.
Їх випереджали гуртами приїжджі і, входячи до села, зразу висипалися в вулички та двори, де вже ходило досить люду, торгаючи двері або стукаючи ціпками об хвіртки і ворота, що означало виклик на торг. Декотрі мовчки стояли проти дворів, ждучи, що господарі побачать і запросять самі. Не багате село, але ще не обдерте, як там — дома.
"Чудний чоловік! — гадає Катранник про супутника.— Не питав, як звуть, поки прийшли, мабуть, стерігся моєї недовіри, мовляв, він вивідує, бо він перший заговорив... Ні, він добрий! Чому "брат Прокіп"? Хіба з таких, як пічник: в них прийнято".
Тим часом брат Прокіп провадить супутника дрібними вуличками і завулками до сірих воріт при кісткуватих тополях і входить, як давній знакімчик господарів.
Тепло в хаті. Дві жінки, з похожості їхньої — сестри, обидві веснянкуваті і лобаті, в зелених хустках, поралися біля стола і мисника.
Дідок відбув звичні чемності в привітанні, з розпитами про здоров'я всіх без винятку, і почав торг. Викладали речі, розворушували, вивіряли на міцність—на "розрив", просвічували, піднявши проти вікна, і вивертали, висліджували рубці; також пересівали з долоні на долоню, клали на зуб і язик, нюхали, розтирали в пучках, як слід.
Докінчивши обмін, гості з'їли по мисці теплого борщу і відкланялись.
Дідок мав крупу і мішок лузги, а Катранник — два мішки лузги і пшоно.
— Порадую своїх,— сказав дідок.— Трудно нам: жінка не здужає робити; дочка, сімнадцяти років, одиначка в нас, туберкульозна. Вчиться — їй харчів кращих треба, де взяти? Я роблю в палітурні, діло знаю, бо тридцять років практики, а зарплатня яка? Копійки? Бува, роботи набіжить, до ночі потій; потім пусто, я відпрошусь на день, — звичайно, з платні вичитують.
Мирон Данилович хотів промовити: "Біда!" — і здержався; то правда, що біда, але в цю хвилину чого нарікати? Він остеріг:
— Коли б нам довезти вимін!..
Вага зростала на плечах, ніби кожна пшонина робилася залізною, непереможно тягла вниз, і лузга ставала — як цегла, ломила плечі.
Завіяв сніг і стих. Часто відпочивали супутники, геть засапані. Як притяглися до станції, зразу ж застояли чергу по квитки. З речами отаборилися поблизу, під стіною; і ждуть — півдня.
Наближається година квитки брати, аж тут облава. Станцію оточено. До кожного клунка підходять: "Розв'язуй!" — переглядають і перетрушують.
На щастя, крупи, пшона, лузги не віднімали того дня. Борошно грабували підряд. Мирону Даниловичу і брату Прокопу минулося без страти. Поряд стояв суховидий, але широкораменний чоловік у рудому, ніби ржавому, пальті: мав три пуди борошна — все загарбали "круки". Мовчав остовпілий, бідолаха, ніяк не міг до тями прийти; зрештою вимовив: "Останнє! Тепер — всім кінець!.."
Жінки, ограбовані, як той чоловік, горювали голосно.
Осторонь стояли головні обдирщики: два в формі установи "круків" і два в штатському — теж гайворони, хоч в іншому пір'ї, з парткомів, "шишки" звідти. Вираз презирливої нудьги відтягав їм нижні губи, коли перекурювали папіроси, відвертаючи обличчя набік: ніби їм навіки байдужно, однак з найхижішою гостротою темних зіниць стежили грабунок — чи відбувається "чисто", себто без пропусків.
Лементи жіночі проходили мимо: незначущо для них, ніби сніг, що знов зірвався з жалібним вітровим шумом по всьому неозорому полю. Сипав проз стіни станції, де червона смерть понад загарбаними клунками простягла руку до ребер матерів і дітей.
— Знаєте, чия воля виконується через отих? — показав дідок на розпорядчиків.
— Чия? Партійний цар — їх воля.
— А через нього чия?
— Світової корчми. Повно золота і чортів.
— А далі?
Мирон Данилович мовчить, і дідок, спочутливе глянувши на нього, підказує відповідь:
— Звіра!
— Звіра?..