Вони варті того, щоб про них писати віршами...
Німці швидко пішли, а мене положили на чистій білизні й м’яких подушках на канапі, в їдальні.
Так було приємно розправити втомлені члени. Я швидко заснув, але ще крізь сон чув, як довго-довго розмовляли Шульц з Кирхнером. Що то значить — земляки!
Другого дня ми блукали по Опішні. Велике містечко, що має більш 25 тисяч мешканців, в осередку дуже брудне, дарма, що тутешні міщани зовуть його "городом". Я звернув увагу на одмінний у тутешніх жінок стрій. Це одяг, так званий, зіньківський (Опішня — Зіньківського повіту).
Кирхнер показав нам нову гончарську школу, яку поставило тут Земство, позаяк в Опішні дуже гарна глина й сила гончарів, що виробляють найкращий не тільки в Полтавщині, але й на всю Україну, посуд. Незвичайно чепурні речі виробляє ця школа; і все — в чисто українському стилі. Я купив собі чудовий каламарчик, з якого й пишу тепер оці записки. Це буде мені вічна згадка про мою знамениту подорож по Ворсклі.
Четвертий і п’ятий дні.
Назад ми їхали далеко швидше, бо за водою. Правда, Іоганн Карлович каже, що Ворскла має дуже малу похилість: коло Опішні її річище лежить приблизно на 45 сажнів над рівнем моря, а біля самої Полтави — вже сливе на 39. Тобто всього різниця похилості на якихсь 6 сажнів на протязі, більш як 60 верст.
На повороті була тільки одна значна пригода. А значна вона тим, що дала мені добру науку: ніколи не варт хизуватись, навіть мовчки, бо коли з кого почнеш глузувати, то й сам ускочиш ще в більш ніякову історію. Так трапилося й зо мною. Я увесь час хихикав, коли згадував, як Іоганн Карлович перелякався громовиці під Гавронцями. Але ж потім я й сам вщерть оскандалився. А було це так. Коли ми доїхали до злощасної Писаревщини,— вже надходив вечір. Ми посміялися з "чорного диявола" і, припливши до баштану, побачили Дерев’янку, що стояв над кручею з Бутоською й пихкав з подарованої люлечки. Він ще здалеку почав махати нам, щоб ми заїхали до нього. Ми пристали й "закотвили" під баштаном. Зварили вечерю, наїлися динь й думали були ночувати в нього в курені. Але ж там було дуже тісно й через те ми спустились ближче до броду, натягли ташу на щоглу над "Лорелеєю" й полягали в човні. Дерев’янка сидів біля човна, оповідав нам всякі дивовижні пригоди, що трапляються на баштані, розказував, як одріжняти "кавуна" від "кавуниці", як треба вистукувати кавуни і так далі.
Він увесь час кашляв. Коли я його спитав, чи він не застудився, то він відповів:
— "А не иначе! У мене ще з служби "графит" у грудє. (Очевидно — бронхіт!)
Спустилась чудова, ніби оксамитова, ніч. Не чути було жодних звуків людського життя, тільки стиха плюскала хвилька об наш човен. Десь в диканьських лісах, коли-не-коли, реготав сич, наче хтось сміявся в грамофоні, та на чернецьких болотах аж надсідалися, кумкали жаби. Я вслухався і розсміявся:
— Ось послухайте,— сказав я, вони цілком правильно співають: "Под тво-ю ми-лость..." Це певне їх навчили церковних співів черниці.
Дід захихикав і сказав:
— Какоє там: "милость"? Они кричать: — Ми-ки-ки-ки-та бррреше.
І справді, це дуже похоже, але й співають таки по-церковному!..
Ми задивилися на зорі. Іоганн Карлович почав називати сузір’я.
— Це — "Млечний путь", це — "Кассіопея", це — "Волоса Вероники", це — "Медвєдица"...
— І зовсім не так,— перепинив його дід Дерев’янка.— То — "Чумацький шлях", то — "Борона", то — "Волосожар", то — "Віз" великий, а то — малий.
І всякі сузір’я він називав по-українському.
— Хі! І чого ж би тая "ведмедіця" залізла аж на небо? — засміявся він.
— То не штука, діду,— пожартував я,— що ведмедиця! А як звідціль не заліз туди або іхтіозавр, або мамонт, що раніш ходили по цьому місці, де тепер ваш баштан?
— А што єто за насікомая — мамут?
Я почав оповідати дідові те, що чув від Іоганна Карловича, який тим часом заснув. Ми заговорилися. Було вже пізно, коли дід подряпався на баштан. Небо потемніло й затягло хмарами; вода стала чорна, як атрамент. Мене враз загойдала легенька хвиля й я заснув з думкою, що, як ударить вночі грім, то Шульц певне скочить у воду...
Раптом я прокинувся від дужого стусана. Я лупнув очима й побачив перед себе якусь величезну рухливу чорну масу з чотирма білими довжелезними іклами. Спросонок мені видалось, що це лізе на нас страховинний мамонт. З несамовитим скриком я так і скотився в річку, ледве-ледве не втопився, бо впав боком. Коли ж мене витягли з води,— то виявилась дуже проста річ: якийсь селянин віз волами снопи й, не потрапивши на брід, наїхав просто на нашу "Лорелею".
От було шелесту! Він і сам злякався, бо воли качнулись набік — перекинули воза, але щасливо — не в воду, а на беріг. Ми тільки набрали в човен води. Гуртом: селянин, Шульц та я підважили воза, а потім, як віз поїхав, ми довго ще наводили лад на "Лорелеї". Я мусив спати голий,— бо вся одежа й білизна були мокрі. Але це було дрібницею. Головне, що я почував себе дуже засоромленим: я злякався мамонта на Ворсклі в XX столітті!..
Остання дрібна пригода була вже під Полтавою. Під’їздячи надвечір до Полтави, ми спинилися половити риби, щоб принести щось додому.
Біля нас стояв невеличкий вербовий човничок, а в ньому сидів старий-старий рибалка з маленьким хлопчиськом і лагодив волока. Я якось незручно закинув вудку й зачепив гачком за картуз хлопця. Хлопець впіймав картуза руками й, злякавшись, що я відніму його добро, почав зривати його з вудки. Я смикнув вудку, а той човен так і підплив до нас. Дід хитнувся, мало не випав у воду й ніяк не міг зрозуміти, що трапилося. Насилу ми розчепились. Тоді, як вже непорозуміння скінчилося, й рибалчин човник відплив від нас, хлопець почав нас лаяти:
— Проклятущі німці! Ми вам плечі нахлищемо, будете знать! — і т. д.
І щодалі вони відпливали на середину річки, тим дужче лаялись. Я був спалахнув хотів вже своїм човном наздогнати обидчиків, але Іоганн Карлович спинив мене й розказав таку байку Езопа.
Мале осля стояло на високій стіні, а поблизу йшов вовк. От осля й почало його лаяти та нахвалятись. А вовк підвів голову вгору, усміхнувся й байдужно промовив:
— Мене твоя лайка не ображає, бо це ж не ти мене лаєш, а те місце, на якому ти стоїш...
* * *
Ми попрощалися з Шульцем, як щирі друзі. Я міцно подякував його, що він зробив мені таку приємність...
Але як зближує людей подорож! Раніш, хоч ми вже й давно поприятелювали,— він ніколи не кликав мене до себе. А тепер і сам приходив вчора до мене й назавтра кликав мене. Я дуже, дуже радий...
Ну, моя П’ятнице! Я вже скінчив описувати свою подорож і тепер можу тобі допомогти й полоти грядки, й підв’язувати баклажани, й нарубаю дров...
— — —
Сьогодні вже третє серпня. Цілий тиждень я не записав жодного слова. А через те, що спішив рубати дрова,— умудрився надрубати собі першого пальця та ще й на правиці. Ще й тепер дряпаю, як курка лапою, або, як каже наш Грек — "мов чорт до Арефи".
Шкода, що трудно писати, бо треба б занотувати, як я гостював у Іоганна Карловича (ах, які чудові в нього рапіри, й величезні рукавиці для боксу!). Треба б також розповісти про пригоду з Афонькою, якого набили вночі якісь злодії, що влізли до саду красти яблук.
Але нехай все це напишу завтра.
Ага! Ще є лист від дяді й від В’ячеслава В’ячеславовича. Ну я їх сюди просто приліплю, та й край.
* * *
"Дорогой Сима!
"Уже август на носу, а ты себе и в ус не дуешь. Почему ты до сих пор не напишешь ответа на мое письмо, в котором я тебе приказывал готовиться к отъезду в Киев, ввиду приближения учебного года и необходимости твоего перехода в гимназию? Ты помни, что, кроме тебя, у меня много и своих забот, и я не могу постоянно думать только о тебе одном. Немедленно поговори с Алексеем Иванычем относительно сдачи усадьбы. Лучше всего ему в этом поможет г. Верхолазов, с которым я сговорился в общих чертах относительно арендных условий. Ал. Иваныч рассчитает и эту старуху, Хиврю, или как там ее, что у вас служит. А мне пусть все напишете обстоятельно.
Получилось от твоей мамы письмо из Иркутска. Она пишете, что дорога очень тяжелая и много неприятностей. Рассчитывает доехать, куда следует, до морозов. А назад сможет вернуться лишь на следующую весну. Так вот, ты оставь блажить, поспеши все устроить и числа 10, не позже, приезжай. Прошение в гимназию напишет за тебя Миша, а ты сходи в канцелярию своей семинарии и забери все документы. Когда скажешь им, что переходишь в Киевскую гимназию, то они сами будут знать, какие бумаги тебе нужно.
Кланяются тебе Миша и Ваня.
Твой дядько.
Киев, 31 июля 1913 года.
* * *
"Любий мій юначе!
"Все збирався, голубе, виконати свою обіцянку й приїхати до тебе на часинку,— та стільки набралося справ, що й вгору нема коли глянути. Пробач, голубе. Сподіваюся, що швидко побачимось у Києві. Мені твій "дядюшка" казав, що ти маєш незабаром приїхати й що тебе віддадуть до гімназії. Це, бачиш, на те, щоб ти там "трошки відшлихтувався", бо — бачиш — у вас там, по семінаріях все попенки та дяченки, або й репані мужичата. Виходить, занадто демократично! А в гімназії — самі паненята. От вони й тебе "одшлихтують", то ти будеш тоді під пару "Мишутке да Ванятке" й не смердітиме від тебе мужиком в панських "дядюшкиних" покоях...
Ну, та кріпись, Максиме! В тебе добра голова й щире серце. Якось перетерпиш і "за шмат гнилої ковбаси" не продасиш того, чому все життя щиро й завзято служив твій добрий тато й тобі заповідав. Будемо бачитись,— може коли й я тебе піддержу, чи стану в пригоді.
Як приїдеш до Києва, то, не відкладаючи, зайди до мене. Дещо розкажу й покажу тобі цікавого. Дещо знаю й про тата, але краще розповісти словами, а не писати.
Міцно стискую тобі руку, молодий любий друже, й зичу всього ліпшого.
Щиро прихильний до тебе
В’яч. Ст.
Року Божого 1913, І/VIII, у Києві"
— — —
Маю клопоту повну голову: то бігай за документами, а їх все не дають; то морочся з Афонькою. Олексій Іванович не хоче нічого робити, не порадившись зі мною, а я що тямлю?
Ох, тату, тату! Бідний мій. Піде, мабуть, прахом все те, що ти добував, наживав, що ти любив, до чого так звик. Зруйнують усе чужі люди. Правда, ми ухвалили, що дві кімнати наймати не будемо: знесемо туди всі речі, все наше добро й замкнемо.