Поки не бачила, мені було легше... Тепер я не можу. Я повинна з ним говорити... Повинна розважити його... заспокоїти...
— Ох, Газізю, облиши те! Поговориш — дужче вразиш своє серденятко... Забути його тобі пора!
— Забути? — здивовано спитала Марина. — Ні, того ніколи не буде, Астарочко! Я повинна бачити Івана і говорити з ним. Це я зважила непохитно. Ти уладнаєш це, Астарочко? Адже ти мене любиш?
— Схаменися, Газізю!.. та це ж смерть!
— Ах, що та смерть тіла, коли вмирає душа? Невже тобі життя таке дороге? Ти зараз слідкуй за Іваном і довідайся, де він ночуватиме.
Астара злякано дивилася на свою улюблену господиню. Навіть рукою полапала її за чоло.
— Ти не в собі, дитино!.. Чи може ти надумала втекти з милим? Так хан же сплюндрує всю Украіну, а знайде тебе!
— Ні, я не втечу. Я вернуся сюди, а тільки я повинна говорити з Іваном. Він озирався... він шукав мене очима...
— Так як же це зробити?
— Я тобі сказала! Слухай: учора хан хвалився, що увечорі сьогодня, після намазу, він збере до себе всіх мурзів, щоб обміркувати, ях іти далі до Криму і кому саме яким шляхом іти. Поки тут буде нарада, я збігаю до Івана, а щоб мене не злапали євнухи, ти вбереш мене у своє вбрання і розмалюєш мене так, щоб була схожа на тебе. Я побіжу, а ти лишишся у наметі. Сюди ж ніхто з євнухів не насміє увійти, бо про те давно, по моєму проханню, хан дав наказ.
— Загинемо ми обидві, дитино моя... — сумуючи говорила Астара. — Але чиню твою волю.
Вірна служниця побігла за Богуном...
Надійшов вечір, і коли добре смеркло, Марина, переодягнена на Астару, вийшла з намету. Біля входу вона побачила вартового а коло сусіднього намету стояв євнух, приглядаючи за наметом ханської жінки.
— Цілий, день сьогодня швендяєш! — гукнув він до Марини, маючи її за Астару.
Марина мовчки обминула його, пробігла поміж наметами, ях її навчала Астара, а далі вийшла у поле і попростувала до міста, що визначалося на вечеровій зірниці неба банями двох церков.
Почуття волі обхопило всю істоту молодоі жінки.
Обабіч неширокого шляху, що простягся до обніжку, хвилювалася спіла пахуча пшениця. В пшениці на всі голоси цвірчали цвіркуни, розповідаючи про чари ночі, а з поміж квіток по обніжку на Марину дивилися своїми сумними очима зачаровані блищаки.
Боже, як давно ходила вона вільннми ногами по полю, як давно всього цього вона не бачила, не чула, не почувала!.. Це було ще тоді, коли живі були її батько й ненька, коли вона ще дитячими своїми прудкими ногами бігала по царині своіх власних грунтів! Як давно те було! Здається, що минув з того цілий вік, а проте вона досі живе.
Марина хутко наближалася до міста. З недалекого ставу чути було квакання жаб, але той гармидер голосів нагадував щось близьке, нагадував її дитинство і здавався за найкращі музики,
Ось ворота міста. Марину спинив вартовий козак. Мешканці міста не доймали віри своїм спільникам і тримали рушниці на поготові.
— Я до полковника Богуна, по його наказу!
Марина показала перстень Богуна. Старший на варті пропустив її і послав разом з нею козака до самої хати, де жив Богун.
Через кілька хвилин молода жінка увійшла до свого милого. Той сидів замислений, але, углядівши циганку, зрадів, бо це визначало, що й Марина тут близько.
— Сам Бог тебе посилає! — скрикнув він, — Чи здорова твоя господиня?
— Це я, Іване! Я тільки вбрата циганкою, щоб мене не пізнали!
Богун з несподіванки поточився од неї.
— Марино! Це ти? Ти покинула хана? ти утекла до мене?..
Козак ухопив її в обійми.
— Ми втечемо цю ж ніч... — говорив він, не пам'ятаючи себе. — І даю слово, що не тільки хан, а й саме пекло не відбере тебе у мене!
Він посадив Марину на лаву, горнув її до себе й цілував палко й ніжно, як сонце, що цілує своїм пекучим промінням спілу ягоду. Вона не змагалася. Сили покинулн її й вона вся віддалася його запальним обіймам і поцілункам. Вона мліла у його обіймах і не мала сили перечити щастю, що його так довго, так жагуче бажала.
Нарешті вона опам'яталася.
— Рідний мій! Я бачила сьогодня тебе, коли ти виходив од хана. Як ти постарів, голубе мій!
Марина милувала рукою його трохи посивілі вуса і вкрите зморшками чоло.
— Скільки турбот, скільки страждання зазнав ти за дні того пекельного бойовища!
— Нудьга в'ялила мене, моя горлице... Нудьга не тільки через недолю України, але й за тобою, моя бажана!
— Я вгадала це! — сказала Марина. — Я побачила по очах твоїх, що ти нудьгуєш, і не мала сили, щоб не побачитись з тобою і не сказати тобі, що люблю тебе, як і колись любила.
— І тільки?!.. — з мукою спитав він.
— Тільки, моє серце! Я повинна вернутись до хана!
Руки козака впали і випустили її з обіймів. Щастя хвилини було розбите, як розбивається кришталевий кухоль з солодким питвом...
— Ти вернешся до зрадника, що згубив Україну?
— Ні, Іване. Я сама так гадала, що він зрадив, але вчора я з ним перебалакала. Все склалося так через нещастя. Татари налякалися великого польського війська і втекли. Хан заприсягнувся мені, що не розірве спілки з Хмельницьким і буде давати поміч Українї й надалі.
— І ти ймеш йому віри?
— Подумай, друже мій дорогий, що було б, коли б я втекла з тобою... Хан погнався б слідом, шукав би мене й тебе по всій Україні і дощенту сплюндрував би нашу нещасну землю. Він догнав би тебе і забрав самого в неволю на тяжке катування, а не впіймав би нас, так забрав би з України у неволю сотні тисяч безвинних людей, однявши батьків од дітей, а дітей од батьків.
— Проклята доле! — скрнкнув з розпачем Богун. — Коли ж ти візьмеш мене з цього огидного світу? Коли ти увірвеш пекельну муку моєї душі? Те, що ти говориш Марино — правда! Будь вона проклята та правда, але тобі неможливо тепер покинути хана! Ще гірше неможливо, ніж було тоді у Бахчисараї!
Богун сів до столу, змагаючись з своїм почуттям. Марина сіла поруч і, обнявши його рукою, милувала й заепокоювала. Але час не стояв... Час хутко біг. Хан, скінчивши нараду, запевне зараз прййде до своєї Газізі... Що ж буде тоді?
Нещасна невільниця схопилася. Богун сам одвів її за браму і повів полем, держучи її руку у своїй руці. Закохані розмовляли про останні події і будучину України так, наче скоро мали знову побачитись. Нарешті Марина стала просити Богуна, щоб він лишив її, бо їй самій безпечніше добігти до татарського табору.
— Прощай же, моє серденько, — сказав полковник, притуляючи свою кохану до серця. — Мені не довго на світі поневірятись. Колись же ворожа куля таки мене знайде. І я тому буду радий... Мине час небуття і я знову побачуся з тобою на тім світі. Там зійдемося і ніколи вже не розлучимося!
— Де моє волосся? — зненацька спитала Марина.
— Під серцем у мене, моя бажана! Я ніколи не знімаю капшучка.
— Подай же мені слово, що носитимеш його під серцем, аж поки ми знову зійдемося.
— Охоче, голубко, бо я й сам ніколи б з твоїм волоссям не розлучився!
— Ну, тепер прощай!
І, поцілувавши милого, Марина пташкою випорхнула з його обіймів і побігла до татарського табору.
Нарада у хана справді скінчилася, і Астара сиділа ні жива ні мертва, чекаючи всяку хвилину, що хан прийде і, довідавшись, що його Газізі немає, власноручно зніме їй голову своєю шаблею.
Не вспіла Марина вскочити у намет, як почувся поклик євнуха, що хан іде. Збентежені жінки сховалися поміж полами намету, і там Марина почала рвати з себе вбрання своєї служниці, а Астара, вхопивши кухоль води, почала змивати ій обличчя.
— Що ж це моя Газізя сьогодня мене не зустрічає? — почувся голос хана з середини намету.
— Я була хвора, мій любий владарю! — одповіла Марина, тримтючи всім тілом. — І ось тепер я чепурюся, щоб не здатись бридкою своєму милому!
— Я навіть голосу не пізнаю своєі дружини! Бідна Газізю!.. У тебе певно пропасниця. Чи не дме тут десь вітер по під полами намету?
— Не турбуйся, коханий, — це минеться!
Через кілька хвилин Марина вийшла до хана загорнута у легкі саєтові запинала. Іслам Гірей уже сидів на подушках і, притягши молоду дружину за руку, посадовив її собі на коліна.
Чи може бути більша мука для жінки, як та, щоб з палких обіймів милого перейти у холодні обійми нелюба? І Марина сьогодня зазнала тієї муки. Тіло підстаркуватого хана здавалося сьогодня Марині кістяком мерця, а його довгі руки холодними гадюками. Вона билася в його обіймах, як пташка у пазурях кота, й викликала до себе смерть, так само, як за годину до того кликав до себе смерть Богун. Ранком другого дня хан підняв орду й рушив далі до Криму.
ХІІІ
Викупивши гетьмана, Богун, по умові з ним, подався до Винниці і порозсилав своїх козаків по всьому Надбужжю набирати нове військо. Завзяті Подоляни знову піднялися, і через тиждень Богун навчав строю вже великий полк у п'ять тисяч комонних козаків. З тим військом він хутко пішов до Білої Церкви, щоб там заступити шлях польському війську.
Шляхом Богун перестрівав ватаги козаків, що йшли з під Берестечка і хоч ті були обдерті, голодні й поспішалися до домівок, Богун умовляв їх прилучитися до нього.
— Розійдетесь по хатах, — говорив він до козаків, — то всіх вас переб'ють ляхи нарізно і дітей ваших у бидло повернуть, а як станете разом зо мною, то перепинемо ляхів, і зрятуєте свої домівки від лядського руйнування.
Більшість козаків слухалась улюбленого полковника і прилучалася до нього у такому числі, що під Білу Церкву Богун прибув уже з десятьма тисячами. Там він зразу почав окопуватися й узброювати Білу Церкву гарматами, щоб дати ляхам одсіч.
Тим часом Хмельницький перестрів ті полки, що пішли з під Берестечка до корсуня й Маслова Броду, і теж прибув з ними до Богуна.
Наближалися до Білої Церкви й вороги. З під Берестечка з великим військом сунувся Потоцький, а з Литви Радзівил. Знову наближалася рішуча хвилина. Поляків було далеко більше кількостю, ніж українців, і Хмельницький, не наважуючись зчепитися з ними, послав посланців, щоб перебалакати про згоду. Поляки згожувалися замиритись, але тільки з тим, щоб лишилося автономною сама Київщина, всі ж останні землі України щоб знову підлягли Польші, як було до повстання.
Богун, і з ним багато козаків, не хотіли приставати на такі умови.
— Ти ж бачиш, — казав Богун гетьманові, — люди не хочуть коритися ляхам.