Там сидить мій знайомий жид. Спочнемо, погодуємо коней, бо вже далі попадають...
І гнали далі, аж запирало дух. Вітер свистав мимо вух і пік у обличчя.
Заїхали в ліс. Минули головну дорогу та подалися стежкою гусаком, один за одним. Вже сіріло надворі, як стали перед корчмою. Корчма стояла при дорозі необгороджена. Від дороги була велика брама, якою заїздили вози на просторе підсіння. Праворуч була стайня, з лівої руки входилося до корчми. За корчмою від підсіння було кілька дверей до кімнат, призначених для гостей.
Павло під'їхав попереду під вікно й застукав до рами держаком нагайки.
У корчмі заметушилися. Хтось когось кликав. Нарешті якийсь кудлатий заспаний парубок відхилив ворота й туди заїхали в сіни вершники. Тут було зовсім темно. Павло гукнув до парубка:
— Давай коням вівса, не жалуй! Поздіймали з коней сідла й почали витирати їх соломою з поту.
У корчмі заблимало світло. Павло скочив досередини.
— Зараз зладити для нас трьох сніданок. Загріти вина, зробити нам яєшню з копи яєць, приладити масла та сира й молоду цибульку, ну, й меду трохи, та неабиякого, а того, що пани п'ють.
— Хто це їде? — спитав цікавий жид.— Який гість від пана Крушвіцького?
— Ясно, що від пана Крушвіцького. Мені казали його супроводжувати. Треба тобі знати, що це неабиякий гість!
Саме тоді ввійшов до корчми Кричевський. Але ж він тепер зовсім не виглядав на "неабиякого" гостя: без шапки, в обірваному кунтуші, без одного рукава, без пояса. Жидові став пан підозрілий.
— Може б, панам зарізати декілька курок та спекти? — спитався.— Що то значить яєшня для таких панів.
— Роби, що тобі сказано! — сказав рішуче Павло.— І не багато балакай, бо ми по-вовчому голодні.
Жидівка почала розводити на припічку вогонь. Але поралась вона дуже поволі. Жид заговорив щось до неї по-жидівському. Було ясно, що вони хочуть проволікати.
Павло гукнув:
— Що ти пораєшся, мов із мазею на голові? Вважай, щоб тебе нагаєм не треба було підганяти!
— Що ви такі, пане Павле, нетерплячі? Таж і коням спочити треба, і панам також. Прошу дуже до сніданку піти припочити до моїх покоїв. Дуже гарні. Які в мене пани побували! Я зараз усе прилагоджу.
І жид скочив у сіни. Тепер він уже впевнився, що це якийсь утікач від пана Крушвіцького, а з ним тікає й той панський гайдук. Де ж би такий обірванець у пана Крушвіцького взявся, та ще так запанібрата із його гайдуком говорив, та при одному столі сидів? Вийшовши до сіней, він не помітив, що при жолобі біля коней порався Максим. Жид гукнув до себе свого парубка Миколу.
— Слухай, Миколо! Виведи коня задніми дверима й гони чимдуж до пана в Вибранівку. Скажи йому від мене, що в нас якийсь обірванець, що певно від пана саме втік, і пан нам добре за це заплатить.
Хоч жид говорив півголосом, але Максим чув кожне слово. Щоб себе не зрадити, пример до жолоба й не ворухнувся. Жид повернувся до гостей і сказав, що для любих гостей приладжена дуже гарна кімната.
Максим бачив, як Микола відпинав від жолоба коня й подався задніми дверима. Він умить відіпнув другого жидівського коня й вивів його вже тоді, як Микола виїхав на дорогу. Максим їхав за ним услід.
Тепер Максим кликнув до нього:
— Миколо, підожди! Орендар має ще щось тобі переказати до двора.
Микола спинив коня. Через те, що Максим кликнув його по йменню, він нічого не підозрівав. Тоді й не придивився, що Максим приїхав разом із іншими. Але тепер почав до Максима придивлятися.
— Ти хто?
— А хіба ти мене не пізнаєш? Я служу в пана Крушвіцького, а тепер вертаюся до Вибранівки.
Миколі видалося трохи підозрілим, що двірський слуга їде охляп.
— А в корчмі хто є? — спитав прожогом.
— Панський гайдук Павло Голий і той якийсь обірванець, що тікає від пана Крушвіцького. Орендар казав мені переказати панові, що їх задержить у себе, поки погоня не прийде.
Це вже Миколі не подобалося. Той другий собі поїде й візьме в пана нагороду, а йому дуля дістанеться...
— Мені орендар казав сказати те саме, і я твоєї помочі не потребую.
— Як собі хочеш,— сказав байдуже Максим, стаючи біля Миколи.— А чи нема в тебе, Миколо, трохи тютюну люльку набити? Я ввесь свій викурив.
Микола почав шукати капшука. Та в ту мить Максим ведмежою рукою схопив парубка за шию, стягнув з коня, заки той міг скрикнути, заткав йому його шапкою губу, скрутив узад руки, зв'язав мотузом і поволік у ліс.
— От тут, голубе, під цією сосною ти собі підождеш, поки твій ледачий орендар прийде тебе розв'язати...
Вуздечкою прив'язав його до сосни, сам сів на коня й пігнав до корчми. Зайшов знову задніми дверима й припняв коня на своє місце. Кричевський почав непокоїтися, що Максим не показувався. Вже випили винну юшку й почали заїдати яєшню, а Максима все ще не було.
Нарешті в корчму ввійшов Максим, трохи задиханий.
— Де ти, Максиме, бував? — спитав Кричевський.— Сідай поснідати з нами.
— Певно, що поснідаємо,— сказав Максим,— і спочнемо.
— Правду пан кажуть,— говорив жид.— Спочити треба панам конечне.
— Я чув крізь двері ще раніше,— говорив далі Максим,— як пан-орендар запрошував нас до своїх покоїв. Ми там поснемо й підождемо, аж надлетять панські слуги, застануть нас заспаних, гарно пов'яжуть і поведуть до пана Крушвіцького...
Жид зблід, але вдавав, що це не про нього говориться. Він почав нещиро сміятися, вважаючи ці слова за жарт.
Максим грізно на нього подивився: — Не дуже-то смійся, зраднику,— крикнув він,— бо твій післанець Микола забіжить до Вибранівки, хіба як ти підеш відв'язати його від сосни!
— Що, що? Від сосни? — і пустився жид до дверей.
— Ані кроку! — гукнув Максим, і в його руці заблис довгий блискучий ніж.— Посидиш тут, між нами, пане-орендарю, поки ми не від'їдемо!
— Мосьці пан жартує! — сказав жид, трясучись усім тілом.
— Яз тобою так пожартую, що ти підеш чортові в зуби! Хіба я не чув, як ти посилав до Вибранівки того твого придуркуватого наймита, щоб сказав панові, що в тебе гостює обірванець і що ти його задержиш, поки панські слуги не над'їдуть! Тепер я буду їсти, а ти, Павле, пильнуй жидів.
З'їли яєшню, змололи дві боханки хліба, а дві забрали в торбу. Жидівка пішла до льоху — її пильнував Павло — й принесла великий дзбан меду.
— Не пийте,— сказав Максим,— по дорозі води нап'ємося. В цей мед, певно, нам той злодіюга дурману всипав... Ану, пане-орендарю, ходи-но ти ближче й напийся за здоровля його милості пана Крушвіцького!
— Вибачайте, мосьці пане,— випрошувався жид,— але я цього не вживаю. Це трефне...
— Зараз пий, собачий сину! — крикнув Максим і знову погрозив ножем. Жид затрусився.
— П'єш? — крикнув ще раз і подав жидові кухоль. Нічого було робити. Жид випив.
— Ще і твоя їмость'мусить випити,— і подав їй другий кухоль.— Тепер собі йдіть до ваших панських покоїв і спіть, здорові. А твій наймит прив'язаний до сосни праворуч від дороги — не втече, не бійся!
За той час Павло посідлав коня і вивів на двір. Посідали.
— Кланяйся свому дрантивому панові від пана Кричевського й скажи йому, що ми ще прийдемо до нього в гості, але трохи не так, як тепер.
І пігнали скоком, аж земля дудоніла, просто на Краків...
* * *
Коли виїхали поза межі Крушвіцького царства, то не треба було так поспішати. По дорозі купив собі Кричевський мужицьку шапку.
— Слухай, Максиме, чи нема в тебе якого зайвого гроша? Мені треба буде в найближчому стрічному містечку який одяг купити. Я ж схожий тепер на гороб'яче опудало...
— А я б гадав, що саме в такому одягу слід би показатися панові гетьманові на очі. Хай пан гетьман побачить, як такий доробчук зневажив шляхтича й офіцера королівської гусарії...
Так і поїхали далі.
Справді, як гетьман побачив перед собою такого обірванця, не міг із дива вийти:
— Що це за маскарада, пане Станиславе? Кричевський розказав гетьманові свою пригоду.
— Мій Станиславе, дай собі вже спокій із тими аморами. Бачиш, що тобі не щастить. Проти волі Провидіння нічого не вдієш. Не судилося, та й годі... Ти даремне себе виставляєш на небезпеку. Крушвіцького не переможеш: він за тебе дужчий — бо ти не потрапиш як шляхтич і лицар воювати такими низькими способами, як він. Коли тобі на роду написано згинути, то на полі слави, а не на муках у якомусь мерзотному льоху. Щоб тобі допомогти вилізти із цього завороженого кола, ми зробимо так. Я вибираюся в урядових справах на східні окраїни й тебе беру з собою. Там я тобі визначу таку працю, що забудеш про всякі амори. Не буде коли.
— Дякую вашій милості за ласкавість до мене. Піду скрізь, куди скажете.
На цім авдієнція скінчилася. Кричевський ладився в далеку дорогу.
Великий коронний гетьман вибирався справді в важній справі на східні окраїни.
Тоді, після розгрому козаків під Кумейками, їм накинено таку конституцію, що відібрала їм право вибору своїх старшин, яких настановляв уряд, а властиво окраїнні пани й гетьман. Чигиринським полковником наставлено польського шляхтича Яна Закшевського. Ті накинені старшини робили, що їм подобалося, і страшно над козацтвом реєстровим знущалися: укорочували козацькі свободи, здирали із них усякі данини, відбирали воєнну добич, яку козак у поході на татар або москалів, було, здобуде.
Полковник Чигиринського полку Ян Закшевський був гірший за всіх. На нього йшли скарги до гетьмана й до Варшави, до самого короля, але Закшевський мав за собою давніші воєнні заслуги, і все йому прощали. Варшава німувала.
Та в тому часі зайшло щось таке, що справа нелюдяного полковника стала для Польщі пекуча, і треба було її негайно поладнати та козаків вдоволити. Заносилося на велику коаліцію християнських держав проти Туреччини і татар. Король польський Владислав IV став душею цього плану. За ним стояв великий гетьман Станіслав Конєцпольський, котрий не міг забути туркам цецорського розгрому і своєї неволі в Туреччині. Спочував королеві й канцлер Оссолінський, і ще декілька магнатів, між ними канцлер литовський Сапіга.
До коаліцї пристали Венеція, німецький цісар і менші держави італійського півострова, яких торговля була Туреччиною загрожена. Поляки знали, що війна з мусульманським світом без козаків була немислен-на. Тим-то король Владислав виявив козакам велику зичливість. За це ж не щадила йому шляхетсько-єзуїтська партія докорів, що він козакам надто потурає.