А на те ми ксьондзу платимо, щоб людей сповідав при потребі та й робив свою річ...
Священик почервонів на таку гостру мову шляхтича, але опанував собою...
— До завтра можете заждати... чейже не буде пізно!
— Я хочу нині і вже! Мені сюди їхати нелегко. А коли єгомость не хочуть, то я поїду до польського, але, бігме, що біскуп буде про те знати!
Хоч священикові дуже не хотілося їхати й покидати гостей, що того дня до нього заїхали,— та що було діяти?
Священик зібрався, послав до паламаря, щоб відкрив церкву та забрав святі дари. Паламар сів коло Андрія з ліхтарнею і дзвінком. По дорозі люди відступали набік, знімали шапки, клякали й хрестилися. Коні зміркували, що вже вертають додому, і йшли жваво.
Приїхали на подвір'я. Андрій виніс із хати стілець, щоб священикові було ліпше злазити зі святим дарами. Паламар пішов із дзвінком і ліхтарнею попереду і відчинив двері.
Поки Андрій привіз священика, Ганна надягла на старого чисту сорочку, застелила білу постіль, стіл накрила чистим покривалом і попрятала [24] в хаті, підмела наново. Вона хотіла показатись перед усіма, а особливо перед священиком, доброю господинею.
Коли священик увійшов до хати, всі приклякнули. Кожне плакало. А вже Олюнька не могла й отямитися. Клякала коло постелі, держалася обіруч побічниці та плакала судорожно й голосно.
Священик казав усім вийти з хати й остався з Луцем...
Коли Луць запричащався, почув якусь полегшу. Лице його прояснилося й набрало живішої окраски.
— Єгомость! — каже до священика, цілуючи його руку.— У мене ще одна просьба до вас!
Священик поважав Луця, бо це був найпобожніший його парафіянин з цілого Закуття, тямив про церкву й не одну дорогу річ справив для неї.
— Що ж такого? Говоріть!
— Я лишаю внучку Олюньку, оту сироту, що тут плакала за мною. Прошу вас, єгомость, поглядайте й ви деколи за нею, щоб їй кривди не було та щоб її по-божому виховали. Нині світ такий зрадливий...
— Ну, добре. Обіцяю вам.
— А ще одно. Вона добре вчиться в школі. Прошу єгомостя, купіть її молитовник. Я не знаю, скільки він коштує, але ось тут даю єгомостеві ринського.
— Такий малий молитовник ринського не коштує.
— То купіть трохи більший, нехай дитина має з чого молитися богу...
— Добре, добре, куплю, і ви ще тих молитов послухаєте, як вам дитина прочитає...
— Хіба з тамтого світу почую її молитву,— відповів Луць,— мені вже, єгомость, виходу нема... ноги вже попухли...
— Та чому ви не послали за доктором? Ви ж чоловік заможний.
— На старість нема ні доктора, ні ліку,— каже Луць, хитаючи головою.— Я жив такий вік без доктора, та й тепер він мені ні на що, бо чоловік усе колись мусить померти, коли богу подобається...
На таку аргументацію не було що казати.
Священик відчинив двері й покликав до хати всіх. Почалося "єлопомазан-нє", при чім священик вимовляв повагом молитви. Всі збилися коло мисника в кутку і хлипали. Андрій у товаристві жінки втратив зовсім свою бундючну шляхетську вдачу. Він переступав з ноги на ногу і ковтав сльози та прикушував губу, аби не показати, що плаче.
По відправі того сумного обряду священик попрощався з Луцем і зараз поїхав просто до церкви на вечірню.
Старий Луць заснув смачно. Всім здавалося, що старому, може, ще полегшає і він видужає.
Старий спав до вечора. Пробудився відтак, напився води, прикликав до себе Андрія й казав попросити до себе Шевка.
— Треба,— каже,— і про вас щось подумати! Мені вже тепер нікого не треба, хіба чотири дошки та землі трошки.
Андрій узяв шапку й пішов у село за Шевком.
— Добрий вечір! —поздоровався з Шевком, увійшовши в хату.
— Дай боже й вам! — відповів Шевко.— Просимо, будьте гістьми й сідайте. Що там доброго чувати?
— Та де там доброго... От тато вмирають...
— Е, ще так але не буде. Старим людям усе здається, що вмирають, як лише що-небудь заболить.
— З ними таки щось зле. Нині сповідалися.
— Га, що ж робити? Та бо ж і вік... дай боже й нам усім стільки прожити... І старий, правду сказати, не хворів ніколи...
— Тато просили вас, пане Якуб'є, до себе нині.
— Ну, то треба піти, годі хворому такої послуги відмовити.
Шевко встав з лави, надягнув кожух, узяв палицю й шапку, й обидва вийшли на вулицю. Надворі було темно, хоч око виколи, а під ногами страшенне болото. Йшли обидва попід плоти, опираючись одною рукою на палиці, а другою чіплялися плота.
У хаті Андрія світилася маленька нафтова лампочка коло вікна на кілочку. Було тихо як у могилі, лише деколи старий Луць покашлював.
— Добрий вечір! — сказав Шевко, увійшовши в хату.— Як ся маєте, пане Лукашу? Що то ви виробляєте? Вмирати захотіли? От вам би ще оженитися. Я маю для вас таку теплу вдовичку, як грубка...
— Жартуйте здорові, пане Якуб'є, а мені в далеку дорогу пора,— каже Луць, покашлюючи.— Чую, що мені виходу не буде... вже й ноги пухнуть... і дихати не можу...
— Чи одному то не лиш ноги попухли, але й цілий спух, як колода, а ще вихворівся і був здоровий...
— О, в мене так не буде...
Луць говорив з такою повагою, з такою певністю про свій близький кінець, що Шевко втратив цілком охоту до жартів і споважнів.
Настала прикра мовчанка. Старий Луць дихав тяжко, в грудях йому клекотіло, як у горшку. Всі стояли тихо, лиш Олюнька, держачи дідуся за руку, закрила собі лице другою рукою та стиха плакала.
Нарешті старий Луць відкашлянув і каже:
— Треба мені, сусіде, якийсь порядок зробити, щоб по моїй смерті не було сварок і гарканини...
Шевко здогадався, що старий хоче робити заповіт. Він шепнув Андрієві, щоб
прикликав ще префекта й писаря. Андрій узяв шапку й хотів вийти, та старий
затримав його:
— Куди ти, Андрусю, хочеш іти? Почекай, те, що хочу зробити, й тебе буде обходити...
— Я гадав би,— відзивається Шевко,— що добре було б закликати ще префекта й писаря. Ви, певно, пане Лукашу, хочете робити тестамент [25]...
— А нащо тут тестаментів? — протестував Луць.— Або то я маю такі маєтки чи що? От послухайте ви, пане Якуб'є, щоб знали та й припильнували моєї
останньої волі. В мене не багато мізерії набралося, бо, як знаєте, не було з чого. Грунт розділив я між дітьми, а собі лишив стільки от, щоб не зовсім бути на ласці дітей... Не треба тут ні префектів, ні писарів. Як більше свідків, то більша мішанина: один буде одно тямиш, а другий інше, і потому не знати, кому вірити...
От подай мені, Андрію, мою скриньку з-під постелі та дайте трохи світла, бо не бачу.
Поки Андрій витаскав невеличку скриньку з-під постелі й поставив коло старого на лавці, Луць сів на постелі і зняв із шиї ключик, що висів на шнурочку. Тим ключиком відкрив він скриньку і став там шукати.
— О, тут є 50 ринських,— каже Луць, виймаючи невеликий звиток,— то буде на похорон і для ксьондза, як там згодитеся... Тут, знов, є ЗО срібних, то за те поставите на моїм гробі хрест який... Тут є сотка, то буде для Олюньки на весілля.— Старий при згадці про Олюньчине весілля зітхнув тяжко й похитав головою; йому, либонь, того найбільше було жаль на цім світі, що не зможе своєї внучки під вінець поблагословити... — Весілля для неї не робіть коштовного... що то варто? Ліпше купити їй що... яку корову чи щось інше, то більший буде пожиток... Усі речі, одежину нехай забере Андрій... та й п'ять моргів поля, а других п'ять піде Олюньці. Більше не лишаю нічого, бо нічого не маю... Працюйте так, як я працював, то доробитеся... Ага! В тебе, Ганно, Олюньчині коралі, що я для неї купив... Не забудь же віддати їй, як буде час... Чуєте, пане Якуб'є, за тії коралі? — сказав, звертаючись до Шевка. — Але я б вам, дітоньки, лишив одну добру раду; вона ліпша, як гроші, коли її хто слухає, бо вона притягає благословення боже... Я порадив би вам, щоби ви більше любилися, а менше сварилися. Ти, Ганно, маєш гострий язик, ти окульбачила свого чоловіка, як сліпу кобилу; а то зле, дуже зле, бо чоловік має бути голова, а жінка його підпора, поміч. Лиши йому трохи волі! Таж він чоловік добрий, роботящий, не п'є і в карти не грає,— то чого ж водиш його все на пояску? А що найважніше, аби ти мені по-людяному обходилася з Олюнькою, бо тебе з могили проклинати буду... тям собі! — І старий погрозив їй пальцем.
— Або я їй яку кривду роблю? — відізвалася Ганна.— Та що тато вигадують?..
— Ну, ну! Я знаю, що говорю, і ціле Закуття добре те знає. Не тягни мене за язик та до гріха не доводь по святій сповіді... Це вже вас прошу, панє Якуб'є, не дайте сироті кривди зробити, а якби ви що побачили не так, то знайте: до суду та й іншого опікуна! А тепер нате всю ту мою мізерію та й ви усім заорудуйте...
Ганна обидилася тим, що старий не дає грошей синові, лиш чужому.
— А то раз! Або то Андрій малолітній чи що?
— Він ще гірший, як малолітній... Я певно б йому те віддав, якби він мав іншу жінку... Ти, Ганно, не сердься, але ти сама в тому винна... ми всі те знаємо...
Шевко взяв гроші, порахував при всіх і сховав у кишеню.
— Я маю надію,— сказав,— що ті гроші я вам ще верну та й могорич вип'ємо, як видужаєте.
— Хоч би я й видужав, то таки їх не рушу. Вони вже давно в мене на те призначені... Хто знає, чи ще зложив би...
Шевко збирався відходити. Луць стиснув йому на прощання руку.
— Навідайте мене, коли ласка, ще завтра!
— Добре, з охотою прийду... може, вам за той час полегшає та й веселіше побалакаємо. Доброї вам ночі!
Олюнька підбігла й поцілувала Шевка в руку. Вона бачила в ньому чоловіка, що мав їй у майбутньому заступити дорогого дідуся. Ганна посвітила гостеві через поріг.
По відході Шевка старий ліг на постелі, зімкнув очі і став засинати. Віддих його був тяжкий і в грудях заодно кипіло й клекотіло...
Була вже пізня ніч. Десь на дереві близько хати обізвалася сова — путь-путь!
Старий розкрив очі і прокинувся.
— Вже мене кличе, о!
Слабі люди мають звичайно дуже гострий слух.
Усім пішов мороз поза плечі. Старий дрімав далі. Здавалося, що цілком заснув. Обидвоє Андрії довго ще ждали, хоч їх діти вже позасинали. Олюнька, зморена плачем і смутком, притулила голівку до спинки ліжка й так заснула, де сиділа. Андрій вийшов до стайні, оглянув худобу, підкинув сіна й вернувся тихо до хати, замкнувши двері на засув. Нарешті полягали всі. Андрій на лаві прикрився кожухом, Ганна полізла на піч. Світла не гасили, лампочка блимала на своїм місці.
Старий Луць поворухнувся кілька разів, але заснув знов.