— Панове козаки. В мене злоті є. На дорогу вам дам... Коні в мене добрі...
— Від злотих не відмовимось, — обізвався Рябий,— Скільки там їх у тебе?
— Сто злотих дам...
— Фю-ї-ть,— свиснув Олексій. — Туди к чорту. Мар-шалком був, батька зацного мав, а сто злотих за себе заправив.
— Двісті злотих, панове.
— Ти що, пане, на ярмарку чи де? — підійшов до нього ближче Кирило.— Не гендляр же, а шляхтич... ніби... Тисяча злотих — і ні гроша менше. Чув?
— Згода, панове, згода,— забелькотів Чермінський.
— Де вони лежать? — Кирило взяв пана за підборідок, глянув йому в очі.
— В шкатулці, добродії. В скрині вона, за правими дверцями. В опочивальні.
— Гаразд, перевіримо.— Кирило поспішив до панського будинку.
— Зажди, друже,— зупинив його Сокира.— Разом безпечніше.
— А далі що? — розвів руки Кодряну. — Злотими пан і відбудеться? А злоті ті ж людською крівцею прироблені. Хіба ж вони його? Га, Даниле? Отак познущалися над тобою, а ти мовчиш?
— Хіба тільки надо мною знущалися? Он люди стоять. Хай вони скажуть і про пана, і про челядників.
Козаки оглянулися. Весь двір був виповнений селянами. В білому полотняному одягу й крислатих солом'яних брилях стояли чоловіки, у таких же сорочках і темних запасках — жінки.
— То як, люди добрі? Відпускати пана? — звернувся до них Рябий.— Він хоче відкупитись. Тисячу злотих пообіцяв за гріхи свої.
Селяни мовчали.
— Причини двері, Олексію, обізвався Данило, щоб пан і його виводок нічого не бачили й не чули, а тоді й запитуй.
Рябий прихилив стулки дверей, притулився до них спиною, всміхнувся до селян:
— Ну то як? Що робити з паном?
— Всипати йому по саму зав'язку! — гукнули з гурту
— Щоб до нових віників пам'ятав!
— Щоб і дітям заказував!
Щоб не бидлом нас звав, а людьми!
— Що ж, — сказав Рябий, — воля ваша. Хочете всипати — всипте. Ми зав'яжемо пану і його прихвосням очі, а ви вже сипте їм стільки, скільки вони заслужили. Воля ваша.
Чермінський знову кричав, погрожував, упирався, але, коли Петро Сокира підніс йому кулака до носа й сказав: "Бачиш, яку довбню ношу з собою? Цвяхи забиваю. Стукну раз по голові — і не писнеш!", змовк. Невдовзі Чермін ський лежав на ослоні, а челядники на землі — і селяни, вишикувавшись вервечкою, один— за одним підходили до ослона, брали кия й згонили свою злість на тих, хто знущався над ними все життя.
Сонце клонилося на захід, коли Данило з друзями виїхали з села.
— Де на нічліг спинимось? — запитав Данило.
— У лісі! — радісно вигукнув Кирило Осика.— Де ж іще? — І безпечно, і затишно, і зручно.
— Таж холодно. Земля вже замерзає, — зіщулився Код-ряну.
— Тю-ю-ю. А цигани ж і взимку надворі ночують. А ми козаки,— наполягав Осика.
— Заперечень нема? — знову озвався Данило.
— Нема, нема, Даниле, — загомоніли козаки.
За півгодини доскочили до розлогого бору. Назбирали сухої трави, хмизу, шишок. Розклали вогнище, посідали півколом.
— Нічого кращого немає, промовив Осика, — як сало,підсмажене на вогні в лісі. Настромиш на шпичку, пригрієш гарненько, воно як зашкварчить — так слина й покотиться. Підставиш кусень хліба під сало, а з нього кап-кап-кап. Ох і смачно ж!
— А в нас і сало є. Курінний аж три четвертинки дав. Каже — в дорозі знадобиться,— згадав Петро Сокира і розв'язав торбу. Дістав звідти загорнений у чисту полотнину шматок, почав різати на частини й роздавати товаришам.
— А шпички самі робіть, сухарі свої їжте,— додав. Сало приємно пахло, лоскотало ніздрі.
— Ох і смачне, — облизував хліб Осика.
— Що правда, то правда,— згоджувався Кодряну.
— На гарну страву я мастак непоганий, — усміхнувся Осика.— Коли б оце ще вареників з маком, медом помазаних! Ох і хропілося б тоді!
Повечерявши, козаки зробили з гілля постіль, послали чапраки , вкрилися киреями й почали дрімати.
— А я буду на чатах . Вогонь підтримуватиму,— сказав Рябий. — Я і в сідлі висплюсь.
Вдосвіта загасили вогнище й рушили далі. Сосни стиха шуміли, перешіптувалися. Сварилися сойки, скрекотіли сороки, цвірінькали синички, стукотіли на сухих стовбурах дятли.
— Славно в лісі, — усміхався Кирило Осика.— Повернуся додому, знову лісником буду.
Чапрак — вовняна підстилка під кінське сідло.
Кирея — верхній довгий суконний одяг з відлогою.
Стояти на чатах — охороняти щось,вартувати.
З
Канцлер Станіслав Жолкевський після обіду любив помріяти. Заклавши руки за спину, він і сьогодні крізь заплакане вікно дивився на покриті лапатим інеєм віти берези й подумки блукав у сивій давнині. Думав про походи й битви Александра Македонського, Ганнібала, Юлія Цезаря, захоплювався їх рішучістю, сміливістю, наполегливістю. Особливо йому імпонував Юлій Цезар. Жолкевський намагався наслідувати його. "Прийшов, побачив, переміг — геніально!" — вигукував він не раз. Йому, Жолкевському, теж доводилося частенько проявляти мужність, нападати несподівано, діяти рішуче. "То не полководець, котрий знається із сумнівами, бариться, вичікує",— казав він раз у раз сам собі.
Знову чомусь згадався той здрайця Наливайко. Скільки літ минуло, а й зараз якось моторошно. А все тому, що той самозваний гетьман не знав воєнної науки. Зібрав зграю пройдисвітів і три роки не давав спокою всій Речі Посполитій. Уникав чесної зустрічі... Хоча й не завжди... Хитрував... Одначе, й він, Жолкевський... Але то був рокош... Які ж тут правила? Про яку честь можна говорити, коли маєш справу з хлопом? З бидлом отим? З розбишаками запорізькими? Хіба вони вояки? Здрайці та й годі.
Інша річ — похід у Молдавію й Трансільванію... Проти Бетлена Габора доведеться діяти зовсім іншим робом...
Похід, у який збирався Жолкевський, був викликаний війною між Католицькою лігою й Протестантською унією.
На чолі Католицької ліги стояли Габсбурги, династія, що правила в Австрії, Іспанії й підлеглих їм країнах. Лігу підтримували папство й католицькі князі Німеччини.
До антигабсбурзької коаліції, чи то Протестантської унії, входили католицька Франція та Швеція, Голландія, Данія, а також Англія. Вони опиралися на протестантських князів у Німеччині, антигабсбурзький рух у Чехії та Трансільванії (частина Угорщини).
Війна між Лігою й Унією (пізніше названа тридцятилітньою) розпочалася в 1618 році повстанням чеського народу проти поневолювачів. На допомогу чехам прийшов трансільванський князь Бетлен Габор, що визволив від австрійців північ Угорщини й Словаччини. Об'єднані повстанські сили завдали кілька поразок Габсбургам і в жовтні 1619 року підійшли до Відня.
Польський король Сигізмунд III, що в 1613 році уклав союз з Габсбургами, послав за Карпати загони Лісовського, які почали спустошувати Словаччину. Бетлен Габор мусив зняти облогу Відня.
У Польщі було немало противників втручання у війну між Лігою й Унією, бо це могло привести до конфлікту з Туреччиною, яка хотіла посилити свій вплив у Центральній Європі й обіцяла підтримку Бетлену Габору.
Проте Сигізмунд III вважав, що допомога Габсбургам у боротьбі проти їх повсталих підданих примусить змовкнути невдоволених, адже Габсбурги обіцяють повернути Польщі Сілезію, яка ще в XIV столітті була приєднана до чеської корони.
Та Габсбурги не поспішали повертати Сілезію, і Сигізмунду III довелось маскувати свої дії й запевняти, щопохід у Молдавію здійснюється не заради допомоги Габс бургам, а з метою підтримки молдавського гос подаря Граціані, якого не злюбив султан.
Роздуми Жолкевського перервав джура, що зазирнув до світлиці:
— Ваша світлість, гінець від Сагайдачного.
— Від кого? — кинув через плече гетьман.
— Від Сагайдачного, ваша світлість. Жолкевський насупився. "Теж іще полководець,—
прошепотів. — Збере головорізів та й розбійникує по всім Чорнім морю. А під Москвою — ні туди і ні сюди. Постояли-постояли та й назад потягли".
— Кликати, ваша світлість? — нагадав про себе джура.
— Проси, — обізвався Жолкевський. — Тільки одного. І ноги хай добре витре. Та жупан від пилюки витріпає.
Данило, ввійшовши в покої гетьмана, на якусь мить розгубився — напівморок, похмурі лиця якихось пращурів гетьмана на парсунах , важкі меблі, набурмосений господар, та за хвилю опанував себе, низько вклонився, відтак виструнчився й заговорив:
— Гетьман його королівської милості Війська Запорізького Петро Конашевич Сагайдачний просив зичити вашій ясновельможності доброго здоров'я й вічного благополуччя.
— Дзенькує... бардзо,— промовив гетьман, потім спо-хопився.— Будеш, козаче, і йому того зичити.
— Гетьман Петро Конашевич ніякої цидули не писав... з огляду на всякі дорожні несподіванки, а тому просив, аби ви, ваша ясновельможність, вислухали мене.
"Хлоп, а поштивий, — зауважив подумки Жолкевський.— І честь знає. Буває ж таке..."
— Сідай, козаче, розповідай,— промовив поблажливо. Данило зам'явся: сидіти в присутності панів ніколи
не доводилося.
— Ваша ясновельможність,— промовив,— коли про важливі речі йдеться, а тим паче про наглу справу, сидіти незручно.
"Ще й розумний,— знову відзначив гетьман про себе.— І де вони такі беруться серед хлопів? І шкіл не кінчають, і по чужих краях не роз'їжджають..."
— Гаразд, — махнув рукою, — я слухаю.
Данило розповів, що привело його в покої канцлера.
Рокош — заколот, бунт.
Парсуна — портрет.
— Похвально, дуже похвально,— сказав Жолкевський, вислухавши гінця.— Спасибі тобі, козаче, щире спасибі. І пану Сагайдачному спасибі. Мало, дуже мало козаків дбають про наш маєстат , скоріше... більшість діють навпаки. Та, на щастя, й серед вас є справжні сини вітчизни. У серпні, кажеш, козаче? Що ж... Я встигну... Шляхетне воїнство не звикло баритися. Це ж не Запоріжжя, де кожен сам собі пан...
Данило пропустив мимо вух глумливі слова Жолкев-ського й знову заговорив:
— Батько Конашевич просив запитати: чи не згодились би ви, ваша ясновельможність, аби й козаки сукупно з вами виступили проти тих зухвальців? Звісно, коли найясні-ший пан круль і сенат зволять збільшити реєстр і дати запевнення, що козацькі вольності ніхто порушувати не буде...
Лице гетьмана знову спохмурніло, акуратно підстрижені брови насупилися, вуса настовбурчилися, загорілі щоки збуряковіли.
— Не хочу я з грицями воювати! Нехай ідуть до ролі альбо свині пасти,— вигукнув він зозла й осікся. "Навіщо ж я так видаю себе перед нижчим себе".
Данила мов окропом хто облив. Він аж тіпнувся, аж рота розтулив, та вчасно стримався.