Для мішки він брав три відра полови, відро висівок, піввідра води, все це перемішував. Підведе коник голову, побачить Лаврентія і — заірже, та як же ж привітно! І тепер під повіткою короб. І тепер пара коней коло короба. В коробі ж травиця і городнє листя — з соняха, буряка, кукурудзи. І клуби в коней є, так якісь здавлені з боків, не піч — якийсь припічок!
— Ну, от,— каже Лаврентій Кузьмич.— Був столяром, мукобоєм, хурщиком. Тепер став господарювати. П'ять десятин маю осоту...
— Чого там, сину, осоту,— заперечує Кузьма Григорович.— То за хутором, під посадкою, там справді осот, світ білий не бачив такого, а тут за Другою, Третьою балкою, хвалити бога, хліба нічого.
Кузьма Григорович усе життя вважався найзлиденнішим хазяїном, мав щось десятину й три чверті землі, корівку, курей; коней і в заводі не було, поки Лаврентій не став хурщиком. А тепер, бач, п'ять десятин, пара коней до плуга, борони і гарби... Чого нарікать? Жити можна...
— Атож,— думаючи про своє, каже Лаврентій.— П'ять десятин, з кожної урожаю дванадцять-п'ятнаДцять кіп, разом шістдесят-сімдесят п'ять кіп, по чотири пуди з копи — триста пудів, по вісімдесят копійок за пуд — двісті сорок карбованців, тобто по двадцять карбованців на місяць. Два орачі, двоє коней — і двадцять карбованців?!
Запитую:
— А столярської роботи не чути?
— Та де ж її візьмеш? Ні економії, ні пивоварного заводу!
— Перепадає часом: тому скриню зробити, тому комод, мода тепер на комоди. Підбивають також хлопці в кооперацію, там люди потрібні, або в сільраду писарем...
— А земля ж?
— Землю здам назад, залишу старі десятину й три чверті. Хліб і картопля будуть, а до картоплі щось зароблю...
Кузьма Григорович каже;
— Бач, які люди пішли,— не до землі хиляться, а від землі! А що там у тій канторі? Дихнути нічим. А поля ні за що не можна проміняти. Жили он скільки з старого наділу, проживемо і з нового: п'ять десятин — не десятина й три чверті!
Він щодня встає до схід сонця і, снідав чи не снідав, торохтить у поле, попасає у вибалках коней, вирубує будяки, осот, прополює картоплі; як коли з невісткою Галькою, а здебільшого сам: Гальці й дома роботи вистачить — стара Оксана вже зовсім збезсиліла.
Виїде за шелюги, дихне на всі груди — не надишеться; гляне навколо — не надивиться, яка, боже, краса, гарнота! ї робота йому не важка, яка ж це робота — гострим істиком підтинати осот та виносити його на межище? А стомиться, сяде на пагорбку проти сонечка, любить, як воно гріє, як пече в лице, любить, як вітер пустує — у чуприні плутається. Сам загорілий, аж коричневий, аж темний; таке все лице від підборіддя до половини ло а, а з половини лоба і геть вище до пролисини — шкіра біла, убережена картузом од вітровію й сонця. Чудасія! Зійдуться в неділю до церкви, глянеш на цих апостолів, і посмішка промигне в очах. Явно видно два поверхи: перший видублений, визітрений-перевивітрений, аж брунатний, а в Бондаренків та Прихідьків аж чорний, бо всі Бондаренки й Прихідьки запеклі брюнети. А верхній поверх лобів отих ніжно-біло-рожевий, якийсь чудний, неприродний, як степова юга,—ото що кажуть, святий Петро овечок ганяє.
З себе Кузьма Григорович не низький, жилавий, костистий, легкий. Сапкою вправно орудує, та так уміло! Просапає латку, повигріба з землі зрубане зілля і на межу віднесе, по-хазяйському. А там розправиться, терне рукавом по лобі, на сонце гляне: ого-го, нерано вже! На хмари задивиться, з хмар очі переведе на круті вали косогорів, видавлених з балок невідомою силою. Воістину благодать! І від благодаті такої полізти в кантору! ї зітхне: сина жаль. Вдруге зітхне: а було ж тут і ще так недавнечко! Гасали по степу управитель Матісон, практиканти, прикажчики, отамани, конторники... І всі намагалися видушити щось з Кузьми Григоровича. Штрафувати любили. На їжі обкрадали: літня солонина з черв'ячками — це ж була річ буденна, на це вже ніхто й уваги не звертав: трапився черв'ячок — ложкою підчепиш, викинеш і далі давай, гав не лови, заґавишся — хлопці все з бачка мерщій висьорбають. Ну його, яке погане згадалося! Кузьма Григорович відігнав рукою привид, глянув перед собою, вдалині чи не за десять кілометрів око зачепилося за Петрізську дзвіницю, що вся сяяла золотом у сонячному промінні, з балки разо?л з нею витикалися вершечками верби, верби, верби, за ними/перед ыими вали, перекати горбів і пшениць... Це бог таку гарноту створив, щоб було легше жити й працювати людині, щоб було на чому людському окові відпочити і затриматися думці...
Вечоріє, коні біжать легким трюхачком; віз торохтить весело. І коні хапаються, й він. Час до домівки, до хати, до Оксани...
Но, но, коники! Но!
Василь — тітчин Явдошин син, п'ятої ЇБЖИЧИКОЇ ДОЧКИ,— не втік БІД землі, навпаки, прибіг, обгорнув руками її і отак закляк. Сидимо на лавочці під сонцем, під спекою. Каже, торкаючи довгою стеблинкою придорожню билинку:
— Ти мені не повіриш! От дивлюся на неї і бачу, чого вона хоче, і чую, про що шелестить! Дивовижно! Ось глянь, отут, у твоїй Шахівці, скільки пудів з десятини беруть? П'ятдесят-шістдесят пудів? Сліпі, глухі, невидющі!
— А ти ж, Василю, скільки збираєш?
— Я? Двісті пудів з гектара. З п'яти — тисячу пудів. Тисячу пудів пшениці. Росте, як з води йде. Звезу, змолочу восени — клуні тріщать, комора тріщить, в холодній хаті повно, на горищі з верхом! Що не влазить — у ями ховаю. Бо, бач, восени, як кинуться всі до зсипок спродувати, то ціна й хитнеться, і хазяїнам по сімдесят дев'ять, по сімдесят вісім доводиться брати. Позаторік спала до сімдесяти шести. Е, ні, для мене це не лічба. Хай до різдва, до Нового року, до Водохреща 95 в ямі полежить. По сніжку, по морозцю — ні піску, ні куряви, і не по сімдесят шість, а таки по вісімдесят копійок за пуд візьму! А це різниця, як на тисячу пудів перекласти,— сорок карбованців! Взагалі, маючи землю, не мати грошей — душевне і розумове убозтво. Прийшла зима, саме сезон за копійку побитись, а він на піч! Як тисячу років тому, так і тепер. Хоч би й твій та мій дядько Кузьма Григорович. Все старосвіт-чина, бездумство, лінь не тіла — адже ж він не ледачий — лінь розумова. Ну, візьми сядь увечері до столу, прикинь: що будеш мати, коли візьмешся викохувати не своїх кудлатих бузівків, а для кавалерії лошаків, швіцьких племінних бугаїв? Це не таке просте діло, Іване, це страшенно інтересне діло, і страшенно грошовите, і страшенно звабливе. На виставку торік восени повезли люди гарбузи — як макітра, сливки, грушки, а я швіцького бугая, кобилу Маріанну, трьох армійських лошаків. Там тільки ахнули. Півтори тисячі за Маріанну давали, а я її за півсотні з Луганську купив. Лошакам теж ціни нема. А мені, думаєш, теж без користі? Грамоту видали на півстіни, золотом сяє. А один сказав: "Чим не голова артілі? Василю Дем'я-новичу, та ви ж голова нашого майбутнього колективного господарства". Ну, це він занадто. Мені власне господарство болить, для колективного шукайте собі не сектантського проповідника 9б!
Василь Дем'янович пройшов складне життя, почав його в облізлому селі Вошивому, в панській економії, як і всі його починали. Щасливий випадок переніс його в Червоноград хлопцем у міську аптеку. Місто зробило своє, взявся виходити в люди. Разом з десятками інших однолітків — хлопців на послугах, писарчуками, прикажчиками — виписував різні самоучителі, підручники, популярні книжки, читав їх. З аптеки перейшов прикажчиком у мануфактурний магазин, захопився толстовством 97, голова на в'язах була — і ось він сектантський проповідник. З Червонограда на Кубань перебрався, проповідував на потаємних зібраннях, складав гроші, про землю мріяв — на Кубані земля, як ніде, спокушає людину! Та і в Червонограді теж.
Розробляв і здійснював операції, часом сміливі, бо то ж уже вдарила революція, все закружилося, завихорилося, і за куряву люди, як за запону, ховалися. І він теж. Повернувся з Кубані додому, в Червоноград, купив коней, воза, сани, будиночок на одній з кращих вулиць, курсував по дорогах Червоноград — Новомосковськ 98; Червоноград — Водолага; Червоноград — Перещепина, Зачепилівка99; Дарнадежда 10°, Дубові Гряди, Вільховий Ріг.
Коли соточка олії в місті п'ять мільйонів карбованців коштує, то в яку суму оцінити належить дванадцятивідерну бочку олії? І громадив, громадив гроші! Проповідник, богошукач, спекулянт, прозорець, що бачить оком і чує вухом, як ворушить коренями під землею рослина, він неначе слушної години чекав. І ось вона настала. Зникли фронти, з ними разом спливло поміщицьке й багацьке сміття.
Нема в Шахівці Безака, в Добреньці Коваленка, в Олянівці Калниболоцьхого. На Шкавровому, отам, аж за колишнім панським хутором, почав народжуватися новий виселок, і туди на вольні й багаті землі поспішили ті, кому було тісно на старих обійстях в Шахівці, Добреньці, Олянівці, Вошивому, Гнидячому. Спродавшися в Червонограді, осів там і Василь Дем'янович. Не тільки сам з жінкою і дітьми, а забрав ще й старих батьків. І почав нову ецоху в житті своєму.
Брюнет, красиві кучері голову прикрашають, очі розумні, темні, з іскринкою, загорілий, руки, як корені, цупкі, дужі, несокрушенні. Від сектантства залишилася приємна звичка не курити. Пив тільки виноградне вино — на Кубані навчився, і не для того, щоб жлуктити, а просто звеселити щоб дух. "Приїжджай, чуєш, Іване, до мене на Роздолля. Підсядь в неділю на попутну підводу і — ласкаво запрошую!"
З усього мене найбільше вразила його здатність бачити крізь землю, як там ворушиться коріння рослин, і чути, як благають вони: їсти! Пити! Повітря!
Батько наш на своєму місці — на ослоні під стіною, не добереш, дрімає чи слухає, головою похитує. Руки тугі на колінах. Зітхнув, обзивається:
— А Василь батьків уже вигнав, назад у Вошиве відіслав...
— Як же ж це так, тату?! Яка причина?
— Бач, сину, яке тут діло. Хто при закладанні Роздолля мав більшу сім'ю, тому й землі більше давали. На батька й матір три десятини Василеві прирізали. А тепер це все вже закріпилося, наділи записані, припечатані. Тепер, звісно, батьки вже ні до чого йому. Він їх і вигнав.
— Та що ви, тату, кажете?! Василь? Толстовець? Пресвітер?!
— Вигнав, кажу. Сестра, Явдоха, заходила і все розказала.