Беркицьнутися разів зо два-три в повітрі, мов на релях, а потім і на перині лягти.
— Вірно! — піддержав Шрам.—Але от тільки мені здається, що треба б про це поранених спитатися.
— Ну й Шрам! — загомоніли навкруги.— Скаже слово — так мов тобі дратвою приточає!
І козаки кинулись лічити трупи та зносити поранених на край провалля.
— А що, панове-товариші й друзі,— звернувся до тяжко-ранених Шрам, — чи волите тут лишитися межи німотою, бо нам брати вас з собою незручно, чи хочете, може, прогулятися в останній раз от з цієї скелі і спочити козацьким сном на долині?
— Не кидайте, братці, нас тут па муки! — застогнали одні.
— Кидайте з скелі! — прохали другі.
— Від братньої руки й смерть красна — рішили треті.
— Ну так, славні лицарі й дорогі друзі, ми вволимо вашу останню волю,— сказав велебно сотник,— і перед вашою отвертою могилою заприсягнемося ще от у чім: коли надійде наш останній час і вцілівша жменя нас не спроможна буде боронитися проти звіра, то ми також не дамо нікого живим ііорогові в руки і вб'ємо один другого! Чи згода, панове?
— Згода, пане отамане! Присягаємось! — шпарко відгукнулися всі.
— Ну, тож попрощаємося з ними,— сказав сотник і поцілував першого пораненого в побілілі губи, витерши рукою очі й промовивши: — Прощавай, дорогий товаришу, не згадуй нас лихом!
А поранений теж шепотів:
— Пошли й вам, господи, чесну смерть та швидше зобачитися!
Найближчі козаки поцілували ще раз підхопленого на руки товариша, а за хвилину він уже з шумом летів униз, наближаючись до смертного ліжка...
Х
Орися вийшла з церкви, прямуючи до околишньої вартової башти; там вона поміж лежавшим бойовим припасом знайшла цілий жмуток гноту і поклала його у фартух; потім з цією ношею вона зійшла з муру до покою хорунжого. На порозі сиділа, наче статуя, Катря, склавши на підобгатих колінах руки й схиливши безнадійно голову, обважнілу від надсильних страждань. Орися окликнула свою подругу, але остання не поворухнулась навіть, так далеко була вона в той час від цього місця.
— Катре! — доторкнулась Орися її плеча.— Ти заснула і завмерла зовсім?
— Чого треба? Хто прийшов? — спитала стурбовано Катря і скочила нервово на ноги.
— Тебе мені треба,— заспокоїла її Орися,— ходімо поробимо вдвох, то, може, й на душі полегшає.
— Куди піду? До нього?
— Я поведу, візьми мерщій дві ліхтарні з собою,— командувала Орися.
Катря вийшла покірно в сіни і зараз вернулась з двома засвітленими ліхтарнями.
— Ну, одну держи, а другу дай сюди і йди за мною. Проходячи повз складниці всякої зброї під одною повіткою, Орися взяла два заступи і один дала Катрі.
— На, неси!
— Куди ж ми йдемо? Яму копати? Для кого? — сполохалась Катря і вся затремтіла.
— От зараз побачиш!
Орися підійшла до церковної огорожі, вийшла на цвинтар і почала в противолеглому кутку шукати щось межи кущами.
— Шукай ось тут камінь! — запросила вона й подругу.
Незабаром остання під корою наваленого пожовклого листя знайшла його.
Після двох-трьох потужних зусиль камінь здвигнувся з місця і одним боком піднявся; трохи завалившоїся землі впало десь глибоко у відтуленому під каменем колодязі, і це в порожнечі відгукнулося довгою луною.
Обидві подруги, сторожко ступаючи на щаблі старої драбини, приставленої до краю колодязя, спустилися на саме дно ями.
В круглих, видовбаних у глині боках в однім місці чорніли вроблені в кам'яну оправу низенькі залізні двері. Орися піднесла до них ліхтарню і почала вставляти ключ, а Катря тремтіла вся від вогкого холоду й цікавості.
Дзенькнув замок, і після дужого натиску Орисі й Катрі важкі двері трохи відчинилися; у відкриту чорну пащу вдарила зверху течія холодного повітря і мало не загасила ліхтарні. Пройшовши, або, ліпше сказати, пролізши через вузький і низький прохід, наші подруги спустилися в осередковий льох, що містився під самою церквою; він уявляв з себе помешкання середньої величини. Баня його піддержувалася в двох місцях товстими палями, що підпирали простягнуті вгорі дубові бантини. Праворуч у стіні чорніли ще менші залізні двері. Орися відчинила їх і освітила ліхтарнею вхід; за дверима йшли вирублені з каменю східці і заверталися вузеньким печеровим хідником наліво, вниз. По кутках головного льоху йшли низькі нори, нерівне вигинаючись і кінчаючись трохи меншими льохами, очевидячки, розміщеними під роговими вартовими баштами. В кожнім льоху навалено було стільки бочок і барил, що трудно було й повернутися, а в головнім, опріч цілої гори бочок, стояв посередині ще величезний шаплик, сповнений доверху мушкетним порохом і вкритий рядном. В льоху пахло важким духом селітри і сірки; завдяки тільки вогкості порохнява не літала в повітрі, а лежала тихо на сирій долівці, бо інакше сміливість двох відвідачок з ліхтарнями не минулася б безкарно.
— Ну, постав, Катре, ліхтарні он туди далі, до стінки. і бери заступа,— казала Орися,— роботи багато, а часу мало.
— Що ж треба робити? — спиталася, не зрозумівши приказу, Катря з заступом у руках.
— От від цього шаплика треба до кожного крайнього льоху копати по рівчаку.
— Я думала, скарби будемо копати,— закопилила губу Катря, і в її голосі почулося журне невдоволення.
— От скінчимо мерщій цю роботу, тоді й за скарби візьмемось,— заспокоїла її з усміхом Орися.
І подруги з подвійною пильністю взялися до роботи.
Докопавши рівчак до бочок у першім роговім льоху, Орися збила заступом обручі з двох-трьох бочок і висипала пригоршнями з них порох, заложивши всередину гніт; потім протягла цей гніт по рівчаку до самого шаплика.
А Катря сиділа, відпочиваючи, в осередковім льоху і нетерпляче ждала Орисю.
Те ж саме зробила Орися і в другім роговім льоху, як і в першім, і, не спочиваючи, стала копати третій рівчак. Від надмірної напруги сил пекучі сердечні болі її непомітно німіли і мозок визволявся від бурі хвилюючих дум; одна лишень думка панувала над ним повновладно: це вспіти довести задумане діло до краю і ошарашити радіючого ворога; якесь нове шпарке почуття охопило всю її істоту,— це було солодке почуття близької помсти...
Катря не довела-таки роботи до краю і, присівши відпочити, похилилась на складені в головнім льоху луб'я і кріп-ко заснула.
Орися сама скінчила останній рівчак, розбила в крайнім льоху дві бочки з порохом і провела гніт до шаплика, але їй тепер спало на думку: що, коли порох спалахне в осередковім льоху і вибухом завалить отвір раніше, ніж вогонь устигне по гнотах добігти до крайніх-льохів, і вони тоді лишаться непорушені? Ні, треба зробити так, щоб не було й найменшого сумніву, що увесь замок злетить угору в одну мить. Невважаючи па те, що від тяжкої роботи руки й ноги в Орисі були мов оловом налиті і ледве-ледве пересувалися, вона зібрала останні сили і почала черпаком носити порох і засипати ним рівчаки від крайніх льохів до самого шаплика; потім, не задовольнившись і цим, вона ще попробивала сокирою, що валялась тута ж, у нижчих клепках шаплика чотири дірки над кожним з рівчаків, і коли з цих дірок у рівчаки посипався порох, тоді лише вона заспокоїлась, а проте ж таки ще раз пішла подивитися з ліхтарною в руках, чи нема де проміжка в зроблених нею порохових стежках, і для більшої певності попкривала їх лубками. Скінчивши всю цю роботу, Орися так була захоплена своїми думами, що й не помітила, як свічки в ліхтарнях догоріли і згасли. Темрява ночі, що так несподівано вкрила все навкруги, злякала Орисю. Вона, не знаючи, куди ступити, навмання обвела руками круг себе, намацала холодну й мокру стіну і... присіла. Спершу вона хотіла була йти кудись уздовж стіни — шукати виходу, але зараз же її так потягло спертися спиною на стіну й відпочити. Вона не могла встояти проти свого бажання, мимохіть простягла вільніше свої натруджені руки й ноги і замислилась... За кілька хвилин Орися вже міцно спала.
Час іде. Там, угорі, давно вже настав день і приніс з собою нове пекло і розрух, нові смерті і звірства, а тут, глибоко під землею, панує ніч і мертвий спокій; тільки далеко в темряві ледве примітне світиться біла пляма...
І сниться Орисі, що вона стоїть у березі Дністра, але що вона — не вона, а калина, вся напрочуд вбрана і квіточками, і пишними червоними кетягами; па тім боці проти неї росте явір, та такий стрункий та гарний, що так їй і хочеться прилинути до нього, пригорнутися своїм листям і лагідним шепотінням своїм злитися з могучим шелестом явора. Але бистра вода буркоче, і крутиться, і розділяє їх широкими каламутними хвилями; даремно хилиться калина, даремно простягує вона до явора свої кетяги—їй не дістати його розмаїтого віття... Але що це? Ясне, пекуче сонце вкрила чорна, густа хмара; зі сходу невтримано несеться бурхливий, рвучкий вітер, вивертає в своїм хижім леті і каміння, і ліси, з свистом і грюкотом налітає на калину, вириває її з корінням і несе понад сердитим, клекочучим Дністром... Але й явір крутиться у повітрі... От він злетів угору, метнувся вбік і цупко обхопив своїм віттям калину,— вони сплелися, сплелися навіки, нерозлучно... Вкупі несуться вони понад Дністром, хвилі його ростуть, здіймаються високо, червоніють від крові, обертаються в страшне палаюче полум'я і ловлять у свої обійми улітаючих калину і явора...
Орися схопилася мов несамовита і довго від жаху не могла зрозуміти, де вона і що з нею робиться. Вона тільки почувала, що підупаді сили її зпоп почали зростати і що треба їй насамперед поспішитися, бо час, либонь, минув; зрештою згадала вона все і стурбувалась.
— Катре! Катре! Де ти? — кричала вона у тьмі, повертаючи голову і туди, і сюди.
Але Катря спала собі безпечним сном, і довго прийшлось Орисі кричати без відмови, доки, помацки посуваючись край стіни, вона випадком не знайшла її на лубках.
— Вставай, Катре! Ми з тобою розіспались,— смикала Орися її за плече,— вже ніч минула, а може, й друга почалась. Нам треба мерщій вийти на світ і довідатись, що там з нашими сталось.
— А! Ходім! — скочила Катря і впала, спіткнувшись на лубки.
— Сторожко-бо! — скрикнула Орися.— Ти зі сну собі ще й голову розсадиш. Ходи за мною! — і вона помацки майже поповзла, прямуючи до блідої кулястої плями світла.
Як тільки Орися з Катрею вилізли з льоху на світ божий і підбігли до замкового муру, саме в той час хорунжий довершив свою славну засіду.