Послухав я його та й думаю: могло буть! Ми люди тьомні!
Корольчук зупинився: вони вже стояли біля Корольчукового двора. З неба почали зриватися вогкі сніжинки: впавши на землю, вони враз танули й робили ще більше багно. Селом посувався короткий сірий напівзимовий день. (Степан Трохимович був на останній зміні). До воріт підійшла худа кобила і, перекинувши писок на вулицю, тупо дивилася своїми сумними очима. З хвіртки вийшла молодиця з відрами і, зиркнувши на коваля, сказала Корольчукові:
— Ну, чого ж ти зупинився? Може, знову в комуну збираєшся? Іди-но до сіней, треба свиней нагодувати.
Степан Трохимович, що так і не зумів щось сказати Корольчукові й щось досі обмірковував, як би йому викрутитись із того ніякового становища, в яке він допіру попав, почувши молодицине казання й чіпляючись за нього, як за визволення від неможливої ваги, сказав:
— До якої ж це комуни твій чоловік збирається?
— Та до Кліщевої ж! — відповіла молодиця, не повертаючись і йдучи до колодязя. — Та хоч би вже збирався, чи що? А то ні туди Микита, ні сюди Андрій. Тільки голову морочить і собі, і людям… Тьфу! — сплюнула молодиця й зникла за рогом.
— Виходить, ви вже й до комуни ходите? — зрадів Степан Трохимович. — Так чого ж ви? Чого ж ви вагаєтесь? Треба ж нарешті кудись вирішити: або сюди, або туди. Може, ви й справді думаєте, що я щось там серед незаможників? Та Боже борони! То Мотузка так, між іншим, говорить, ви йому не дуже довіряйте.
— Могло буть! Могло буть, Степане Трохимовичу, — погодився Корольчук. — Я й сам так думав, слухаючи Мотузку. Думаю: говори, говори, але все-таки брешеш. Городський чоловік, та ще й старий робочий, не піде проти колективу… Але, з другого боку, і боязко: тільки-но націлишся, а тут, гляди, нове розпорядження прислали.
— Та яке там розпорядження! Що ви кажете?! Ніякого розпорядження не буде!
Степан Трохимович знову відчув себе в доброму настрої. По-перше, йому подобалось, що Корольчук збирається щось робити, і це бажання Корольчукове він уже готовий був (принаймні позасвідомо) приймати як продукт його шефської роботи, по-друге, неприємна справа з Мотузкою відходила нібито на другий план.
— Обов'язково йдіть кудись: або сюди, або туди, — продовжував Степан Трохимович. — Обов'язково! Це я вам раджу як… можна сказати, ваш добрий приятель.
— Могло буть, Степане Трохимовичу, — не заперечував Корольчук. — Тільки от в чім вопрос: якби ж власть видала якогось маніфеста, чи що. Треба, Степане Трохимовичу, всією громадою йти, бо больно дивитись, як народ страждає на шматочках, од которих ніякого йому інтересу.
— Ви не турбуйтесь! — заспокоював старий коваль — За чім турбуватись? Власть знає, що робити. А ви, головне діло, не вагайтесь. Не можна припустити, щоб в нашій страні були вагання.
Ковалева агітація, звичайно, не дуже переконала Корольчука, не переконала хоч би й тому, що Степан Трохимович так і не наважився рішуче відмежуватися від Мотузки. Але сам Степан Трохимович зі своєї агітації був цілком задоволений: він уже уявно розповідав Кліщеві, як він ловко агітував Корольчука, і уже певний був, що Кліщ (а значить і всі незаможники) будуть дуже дякувати йому за це. Словом, він тепер ще з більшим нетерпінням чекав побачення з Кліщем.
Назустріч ковалеві йшов місцевий піп. В Бога Степан Трохимович давно вже не вірив. Що ж до місцевого попа, то його Степан Трохимович вважав за людину досить непогану, і тому, порівнявшись з ним, він чемно зняв капелюха й сказав:
— Здоровенькі були, батюшко! Мабуть, до базарю йдете?
— Драстуйте, Степане Трохимовичу, — проходячи, кинув батюшка. — До базарю йду!
Степан Трохимович зовсім не думав про те, що йому не слід так чемно поводитись з "батюшкою": почуваючи себе перевтомленим, він міг думати тільки про постіль, і Степан Трохимович не припускав, що за якийсь час він цього робити ніколи не буде.
XII
П о д о р о ж д о К л і щ е в о г о д в о р у. Я к і
п е р е ш к о д и з у с т р і л и С т е п а н а
Т р о х и м о в и ч а. Р о з м о в а з ж і н к о ю.
К у д и п о т р а п и в с т а р и й к о в а л ь. З у с т р і ч
з м і с ц е в и м и в ч и т е л я м и: з Г л у ш к о м
і М и т р о с е н к о м.Спав старий коваль не дуже багато. Прокинувшись, він негайно ж поспішив до Кліща. Поспішати треба було ще й з тієї причини, що Кліщ жив аж на другому кінці досить-таки довгенької (верстов на шість) Кармазинівки. Підходячи до Кліщевого двору, Степан Трохимович почував, що йому серце мало не розривається. Воно прискорено функціонувало і тому, що він швидко йшов, і тому, що це побачення його дуже хвилювало.
Біля хвіртки його зустрів кудлатий пес: пес лежав біля колоди й не зовсім привітливо позирав на Степана Трохимовича, що, витягнувши ногу із багна, нарешті зупинився. Як на гріх, не тільки біля двору, але й на вулиці нікого не було. Перед Степаном Трохимовичем постала дилема: або підняти свій посошок і відважно запропонувати псові дати йому дорогу, або цього не робити й чекати у моря погоди, себто чекати того щасливого моменту, коли хтось випадково вийде з хати. Чекати Степан Трохимович не мав часу, бо міг спізнитись на поїзд, але й рушати на собаку він теж не ризикував.
— Та пішов… бодай тобі! — обережно запропонував Степан Трохимович псові.
Але пес подивився на коваля тими ж непривітливими очима й не рухався.
"От морока! — подумав Степан Трохимович. — Був би такий, як мій Жучок, то ризикнув би сяк-так позмагатися, а такого кудланя небезпечно зачіпати".
— Та пішов… бодай тобі! — знову запропонував псові Степан Трохимович: не відважуючись підняти посошка, він вийняв з кишені хустку й витер нею свою спітнілу лисину. — Та пішов… бодай тобі!
Пес і на цей раз тільки зиркнув на коваля і, не виявляючи найменшого бажання дати йому дорогу, почухався.
Коваль озирнувся. Брудна напівзимова вулиця й тепер була порожня. Може, там, в кінці її, хтось і проходив, але сніг, що почав зриватися з неба великими вогкими шматтями, засліплював очі і далі як за чотири хати нічого не видно було.
Становище і справді не справляло враження одного із веселих, особливо ж сумно було тому, що перешкоджала дрібниця — такий собі кудлатий і, можливо, навіть нікчемний собака. Нарешті Степан Трохимович вирішив кричати на всі груди, і він закричав своїм старечим баритональним басом: мовляв, та вийдіть же хто-небудь за ворота!
Степан Трохимович стояв мало не посередині вузької вулиці, і його викрик могли прийняти на свою адресу одразу кілька дворів, себто за звичайною старовинною звичкою жодний із них міг би не відгукнутись, але тут фортуна зжалилась над старим ковалем: раптом рипнули двері Кліщевих сіней й на вулицю вибігла якась жінка.
— Чого це ви тут кричите? — спитала вона, звертаючись до Степана Трохимовича.
— Та оце хотів, до вас зайти, та от клятий пес ліг посеред дороги й не пускає.
— Хіба ж це пес? — з презирством сказала жінка і, штовхнувши ногою собаку, кинула: — Пішов, бодай би ти йому здох! — і, скрикнувши, вона поінформувала коваля: — Йому вже, ма'ть, років з двадцять, воно, стерво, і глухе і вже не має жодного зуба.
— От бач! — засоромився Степан Трохимович, позираючи на собаку, що, ледве підвівшись, зашкутильгав у двір. — А я думав… От бач!..
І тут же, Степанові Трохимовичу метнулося в голові: "отак і в житті буває — ти його боїшся, а воно зовсім не страшне".
— Так ви, ма'ть, прийшли до Кліща? — запитала жінка. — Ви, ма'ть, будете отой робочий, що ми його обрали за шефа?
— Аякже! Аякже! — заметушився Степан Трохимович, дуже зрадівши, що його й на цім краю Кармазинівки знають. — Отой самий!
— Та чула, — сказала жінка. — В комуні говорили про вас… Ви будете з Нестеренків? Це не ваш дядько тепер на Сулимівці проживає?
— Ні, це не мій дядько. То, мабуть, інших Нестеренків, — сказав Степан Трохимович. — Мої дядьки всі померли.
— А я думала, з цих Нестеренків, — промовила жінка. — Тепер село так розрослося, що всіх і не взнаєш.
Жінка, як виявилося, була не із мовчазних і почала далі розпитувати коваля. Степан Трохимович відповідав: відповів на одне запитання, відповів і на друге. Нарешті йому захотілося й до хати і, головне, захотілося поговорити з Кліщем.
— Так, може, ви покличете свого чоловіка? — сказав він. Я маю з ним де про що побалакати.
— А ви до якого Кліща? — запитала жінка, поправляючи на голові хустку. — До того ж, ма'ть, що комуною править?
— Та до того ж! — сказав Степан Трохимович. — До Андрія.
— Е, — відказала жінка, — так ви ж не туди попали: тут живе Грицько Кліщ — його батько. Андрій Кліщ уже пішов з батьківського дворища й тепер проживає біля Бугаївської криниці. Знаєте?.. Ото як зійдете до церкви, та потім звернете на Турханівську леваду. На леваді когось розпитаєте, де Сухані живуть, — там Андрія й найдете.
Ця новина прямо-таки ножем різонула по ковалевому серцю: як же це так? Чого ж він за кілька верст теліпався сюди? Він же ясно розпитував! Невже не можна було поцікавитись, якого йому Кліща треба? Чи, може, не знали, що Кліщ пішов з батьківського дворища? Досада брала й на жінку: мабуть, з півгодини (гіпербола) затримала його і, головне, затримала без діла, по-бабському. Гнівався він і на беззубого, глухого пса, що теж, мабуть, хвилин з двадцять (теж гіпербола) примусив його топтатися в багні.
"Недарма приказка приказує, — подумав Степан Трохимович, — "де оком не доглянеш, там калиткою доплатиш…" Та навіть і не в цьому діло, — перебив сам себе старий коваль. — Діло в тому, що так і в житті буває: зібрався в дорогу — йдеш. Прийшов, куди йшов, а виходить, що там і нема, чого шукаєш: виходить, що не так розпитав та й не тих, кого треба".
Рушивши від воріт непотрібного йому Кліща, Степан Трохимович уже й не знав, куди він піде: додому чи шукати вищезгаданої левади. Хоч і важко було місити напівзимове багно, але й не легше було залишитися з думкою, що він сьогодні так і не побачить незаможницького проводиря. І не відомо, доки б він вагався, коли б не почув за собою жіночого голосу (від двору Грицька Кліща він уже був кроків на п'ятдесят).
— Слухайте, діду! — кричала жінка, що він з нею допіру розмовляв. — Сьогодні до Андрія Кліща не йдіть, бо його дома не застанете. Чуєте?! Він поїхав до города по комунівських справах.
— Оттакої! — сказав до себе Степан Трохимович й тут же подумав: спасибі, хоч попередила, а то б ще кілька верстов прийшлося теліпатися.
Повертався Степан Трохимович спершу мало не в гнітючому настрої: раз — те, що він дуже перевтомився, по-друге — йому так і не вдалося похвалитися своїми перемогами.