Він мав побути зараз сам.
Так, це була ніч, і це ставалося з ним саме опівночі. Він біг тоді сюди на цю галявину, яку потім сам очистив і пристосував для своїх роздумів денних і мандрів нічних, він думав зараз, що саме о цій годині з ним це сталося. Він сам не знав що, він не пам'ятав себе ніколи, не знав де він бував і що робив, тільки під ранок знаходив себе голого отут на цій галявині, біля одежі, яку чомусь скинув уночі, вдягався і йшов додому.
Скільки він потім передумав про це, і вдома, і з нею, і в колонії, він тримався мужньо і сильно, але відчуття незаслуженої біди, яке впало на його плечі, пригнічувало його раз по раз, і доволі часто.
Це минуло, вже майже чотири роки нічого з ним не стається. Але йому все ж таки й далі ставало час від часу страшно.
А як це вернеться? А якщо він теж помре у двадцять років, як його попередники, а як буде з його сином?
I чи воно справді минуло?
Василько курив вже третю цигарку, припалюючи одну від одної, заглиблений у свої раптом невеселі думи.
Він знав, що зараз не час над цим замислюватися, що насправді в нього все гаразд, він має кохану дружину, двох милих дітей, друзів і навіть цього приблудного до них журналіста, який несподівано став близький, як родич, як людина, яку знаєш все життя.
Василько не раз говорив про нього з Любою, він був нам потрібний, він мав з'явитися і він прийшов і став нашим, він вже частка нашої родини, друг, товариш і брат…
На те була Божа воля. Так мало статися. I так сталося.
Василько на весіллі пив дуже мало, свідомо уникав зайвої чарки, і зараз йому алкоголь вже зовсім вивітрився з голови.
А як ми будемо жити далі?
Де працювати, як заробляти, як складуться взаємини Люби зі всім циганським родом?
Чи їм жити з ними, чи окремо.
Все це поки що лишилось осторонь, зараз вони мусили одружитись, щоби змогти жити разом.
Я щасливий, думав Василько, — і нещасний водночас. Я все маю і не маю нічого, я молодий і дорослий водночас. В моєму віці багато хто тільки трахатись починає, а в мене двоє дітей і дружина.
Я ніс на собі родове прокляття, і вона допомогла мені його зняти своєю любов'ю, але як я можу це забути? Як я можу забути весь цей жах, що охоплював мене, підлітка, коли я відчував, що повинен тікати з хати і йти кудись у сад, у ліс, у поле, кудись… куди я й сам не знав… але геть від людей.
Я боявся, що ніколи жодної жінки не зможу мати і раптом закохався в неї, і врешті я, так, це я сам звабив її, вона не змогла відмовити моїм очам і моїм рукам, я знаю, це я все зробив, бо в мені була ТА сила, але …я тепер так люблю її, я люблю її більше всього на світі, я обожнюю її і наших дітей, вона врятувала мене і весь рід, як я їй вдячний!..
Василько відчув, як тепло розливалось по всьому його тілу від цих думок, і раптом всі меланхолійні думки враз минули, він загасив цигарку і кинув недопалок у малинник, потягнувся, аж в плечах кістки хруснули, і відчув, що саме час вертатись до гулянки, бо зараз почнуться пересуди, куди це молодий пропав із весілля.
Він зітхнув із полегшенням, подивився на зоряне небо і сад довкруж і повернувся, щоби йти до хати.
I раптом десь здалеку долинуло сумно протяжне і довге вовче виття…
Виття не стихало довго і долинало, хоч і здалеку, але виразно і чітко, нагадуючи скорше плач, ніж загрозу, скорше жаль, ніж нагадування про іншу силу, але воно попри все викликало жах і страх у кожного, хто би це почув.
Василько здригнувся, як вдарений електрикою, розкрив свої чорні, як вугілля, або як оця ніч, очі максимально широко, і послав у глибину ночі важкий, енергійний і напружено сильний погляд. Він мить вдивлявся у ніч, ніби розмовляючи з нею, ніби в чомусь переконуючи ніч.
I враз виття припинилось.
Василько заплющив очі і ще мить стояв із заплющеними очима.
А тоді зітхнув, повернувся спиною до ночі, і пішов жорсткою, твердою ходою людини, яка щось вирішила напевне і готова відстоювати своє до кінця, до хати, назад до святкового столу.
Я відчув приплив якогось дивного стану що геть охопив моє єство… все було окутане якимось туманом і він лагідно і м'яко розтікався моїм тілом і наповнював мене спокоєм якого я ніколи не відчував досі… це була тиха радість єства тіла і духу разом… спокій і рівновага розуміння всіх проблем… легке їх вирішення і відчуття майже невагомості щасливої нічогості в тілі… це відчуття з'явилось спершу в руках… потім проходило далі вище і врешті окутало все тіло… і я ніби піднявся в повітрі у світлій радості і подумав — це і є певне відчуття благодаті… яка спустилась на мене з неба… я нічого не зробив я цього не заслужив напевне… алея нічого не зробив поганого… я намагався лиш допомогти людям… не просто бути з ними… а співчувати їм і просто бачити їх… вповні з їхніми проблемами ніби зсередини не стороннім чужим оком а доброзичливим запитливим і своїм… і в цьому благодатному стані до мене прийшла істина… це я був Дзеркалом про яке говорила Мар'яна і яке було потрібне обом… аби зазириувши в нього вони змогли побачити свою любов… я несамохіть або волею Неба або когось іншого був посланий як перехідник… як той образ в який можна дивитись… щоби побачити і почути кохану людину… коли ти не можеш її побачити зразу… просто треба ще подолати Час… one він не існує… коли є його передломлення в дзеркалі… яке трансформує його і розтягує деформує і перетягує минуле в майбутнє а майбутнє в минуле… і роки не мають рахунку і відстані не мають кінця або мають сто кінців і Час має мільярди вимірів… залежить лиш хто з ким на якому перетнеться і хто що почує… хто встигне щось почути… поки живе оцей маленький марний і куций час який може стати велетенським і прекрасним або маленьким і ніяким… і його може просто не існувати як не існувати людського життя яке біологічно ніби існує але насправді його нема в цьому Часі… воно не вмістилося… воно випало за рамки Часу і плаває у якомусь смердючому Стіксі… я напевне прожив певну частку Василькового часу… на якийсь період мій час злився з його часом і я почав жити його життям у Часі… мабуть я несамохіть украв у нього частку його часу, поки він перебував у колонії а я переймався його життям його пристрастями і поразками його коханням і сексом… так що вжився в його єство і став часткою його життя їхнього життя… але я не зумисно крав… я не забирав цей час… вони самі віддавали мені його… вони вочевидь хотіли мене бачити біля себе… от навіщо я був тут от хто я і що я… код був всередині мене… я насправді був задіяний в якійсь химерній позасвітній формулі розв'язання якої випало також і на мене… прокляття проходило також і через мене… я був тією маленькою зірочкою що є супутником Венери… я Меркурій — посланець від одного до іншого… маленький блиск Меркурія контрастує з блиском Венери… але він потрібний… інакше б її так гарно не сприймали… Кохання і Мистецтво, Венера і Меркурій… а хто ж таки mоді той маленький голий пацан… той Ерос зі стрілами — це таки був не я… той пацан вистрелив-таки ніби незграбно на перший погляд… а як подумати трішки, то вдало… і дуже вдало… так чи інакше кілька років тому випустив стрілу в них хтось інший… а мені була визначена інша роль… я мав стати зв'язком і Дзеркалом… в яке можна було подивитись і побанити віддзеркалення свого кохання…
Ось хто я і що тут, і ця благодать — дарунок за те, що я робив, хоч я нічого не робив зумисно, просто вони мені сподобались, і я трішки поміг, але їм треба було переломитись ще через когось, хто несподівано співчув їхній історії, і це був я, і спокій, який прийшов до мене, був справжній і суворий, і вернув мене до життя, і я відчув у собі якусь нову, може, вовчу силу. Я ніби теж став їхнім, одним з вовків, також вовком, і зрозумів що нічого не буває випадково, я вернувся в себе, ні, інакше, я прийшов до себе самого, якого досі не міг знайти. Може, це і є саме те, що називається дорослістю, бо ж дорослим може бути й підліток, і вічним незграбним підлітком сорокарічний недоросток, я відчув, що я є. Мене не було, а тепер я є, мене осяяло вовче світло, а вони ж, вовки, саме вовки, охороняли Аполлона, отже охороняли мистецтво, треба їх правильно бачити, вовків, і все буде добре, і з ними теж, треба лиш бачити…
Я обіймаю його заплющуючи очі… я прагну його я чекаю поки він увійде в мене аби відчути силу його пристрасті його чоловічу міць… я відчуваю його в собі… його могутній стрижень доводить мене до шалу… ми кінчаємо разом… і це щастя і забуття… в якому є краплина мого страху і навіть маленького відчаю… ми стали інші ні це він став інший… йому вже двадцять… в моєму віці жінка однак не міняється так швидко… але він став зовсім інший коли ми зустрілись після в'язниці після років розлуки віри і страшного невимовно болючого і причинного прекрасно-шаленого кохання… я не змогла пізнати його тіло… навіть його обличчя стало іншим… до мене прийшов дорослий чоловік… а забрали від мене мого коханого юного хлопчика… я шукаю в ньому хлопчика якого я так несамовито полюбила і своїм коханням несамохіть врятувала його від біди… але того хлопчика давно немає… він обріс волоссям на ногах і руках і на грудях і на животі і під пахвами… і стрижень його став більший і чужіший… я ласкаю його як раніше… я люблю його силу і його тремтіння в мене на губах і відчуття міці яке пашить з нього… коли я тримаю його спершу обома руками… і потім однією рукою сягаю до яєць і знаходжу сильні великі чоловічі ядра у волохатому пружньому мішечку і лякаюсь їх… лякаюсь усього нового в ньому прагну його прагну його пізнати впереміжки зі страхом і пристрастю… віддаюсь йому шукаючи забуття і повернення до того хлопчика який назавжди заснув у ньому… він став волохатий із неголеною бородою дорослий чоловік… мужчина якого я… боюсь я його не знаю… я його знаю і не знаю… він приходить до мене… він трахає мене як свою жінку яку любить і любив увесь час… і нічого в ньому до мене не змінилось… але в мені народжується страх перед чоловіком який мене трахає… від якого я кінчаю… всередині якого пробивається спогад про того хлопчика… який віддає мені всю свою підліткову пристрасть… але хлопчика немає… є чоловік який несе з собою до мене інший чоловічий світ… від якого я свого часу втекла до хлопчика… мені вкрали час переходу… треба навчитись любити цього чоловіка батька двох моїх дітей… юного але вже великого і сильного Вовка… я люблю його… я люблю його в ньому і я боюсь його нового… його нової сили… нової моці… нового Вовка… але я люблю його… я навчусь любити до самозабуття і його нового дорослого Вовка… я знайду в ньому свого хлопчика… я люблю його…
Ми поїхали з Васильком в Карпати, так повідала нам циганська пошта, яка без усякої техніки миттєво передає всі відомості про циган по всій країні, що тільки треба комусь і про когось знати.
Мар'яна заслала питання — що робити далі, як бути Василькові, якому за місяць має виповнитись двадцять років.