Там, кажуть, се діло добре стоїть.
— Та нащо ж вам сеє?..
— Здасться! От буду просити місця де-небудь там, у нас, так уже одно при другому буде, й лікарство, й се. Житиму на повіті, в селі, то здасться.
— І ви будете жить у глушині?
— Буду жить у глушині.
— Що ж ви будете робить?
— Як що? — засміялась Люба.— Буду людей корувать! Тож на те вчилась!..
Кость походив по хаті.
— Так! — мовив він. — Так!.. Нам не судилось іти однією дорогою!..
— Я ніколи про те й не думала! Я завжди бачила, як різно розходяться наші стежки! Kinderspiele нім. Дитячі ігри), ще не ведуть до спільної дороги жи ття.
— У всякім разі,— мовив Кость, наблизившись до Люби,— вірте, що я схороню в своїй пам'яті ваш чистий, хороший образ назавжди!.. Я бачу ясно тепер, що я не стоїв вас! Ваша глибока, цільна натура...
— Нащо сей панегірик? — з прикростю перебила його Люба.
— Ви мені не вірите? Люба мовчала.
— Вірю! — промовила далі з слабим усміхом.
— Вірте, що пора наших, як ви кажете Kinderspiele (нім. Дитячі ігри), пора нашої... дружби зостанеться самим святим спомином у моєму житті!
Люба мовчала, дивлячись у землю.
— Прощайте... Люба! — Кость хотів поцілувать її руку і... не посмів. Він швидко вийшов з хати, глибоко стурбований. Люба не рушила з місця, не провела поглядом Костя, все стояла задумана. Од її колишніх відносин до його думка перейшла на самого того Костя; їй стало жалко товариша, жалко його самого. Чи знайде-то він щ астя на тому роздоріжжі?..
Останні пильні збори розбили важку думку Любину. Так багацько було клопоту! Ходили й на гулянку, на прощання, мовляв...
Люба виїздила з своїм гурточком: вкупі з Песцового, Кузьменком і Корнієвичем. Сі їхали з нею до поворітки на Відень; там Люба мала з ними розлучитись, бо вони поїдуть іншим шляхом у Росію. Там далі Песцова поїде, мовляв Кузьменко, в свою Кацапію, він сам у Полтавщину, Корнієвич у Слободську Україну. Всі різно... Виїхали таким хорошим ранком. Прощай, Цюріх!.. Прощайте, прекрасні гори! Прощай і ти, alma mater! Прощайте, університетські роки!..
Дорогою сидять щирим гурточком посеред чужих людей.
— Ну, що ж, землячко,— питає Кузьменко,— коли ж ми з вами побачимось?..
— Не знаю!..— одповідає Люба.
— От нехай лиш Любов Василівна впорається там у Відні та приїздить додому, то ми до неї довідаємось! — каже Корнієвич.
— Ну, вже хто-хто, а я вже, як тільки, мовляв, миш голови не одкусить, неодмінно приїду подивиться, як то вона буде лікарствувать! — каже Кузьменко. — Цікаво, їй-богу, цікаво!..Ануте покажіть, як ви будете пульс глядіть? Отаку ж міну треба робити! — Кузьменко дав такий поважно-комічний вираз своєму обличчю, що всі сміються.
— Ах, уже ви, скоморох! — гукає Песцова, тріпнувши Кузьменка по плечу.
Разом з тою ганьбою в очах дівчини одбивається така сама ласкавість, як і в очах її, що раз у раз звертаються на " Мікіту Степановича". А той Микита Степанович — хіба він не бачить тих поглядів? Хто його знає — все пак жартом одбувається і в жарт повертає ласку дівчинину...
Однак дедалі жарти їдучих починають все менше походити на жарти, речі робляться все нервовіші, короткі, з силуваним сміхом... А от і зовсім уже сміху не чутно: зараз буде та станція, де Люба вийде й зостанеться дожидати поїзда на Відень, а вони всі поїдуть далі...
— Ви напишете? Ви обіщаєте писать? — питає Любу Корнієвич біля вікна; там, прислонившись до шибки, Люба ховає свою турботу.
— Буду, — тихо одповіла вона. І додає згодом: — Ви теж пишіть!...
— Про се не може буть і речі: звичайно, буду!
Машина протягом свище, ріжучи декому серце...Стала.
— Ну, прощавайте!..
Люба щиро обіймається з Песцовою, цілується так щільно. Потім Люба одривається з сльозами в очах і шепче здавленим голосом Корнієвичу, подаючи йому руку: "Прощайте!.." Корнієвич міцно стискає її холодні пальчики і мовить: "Будьте здорові! Бережіть себе..."
Люба з туманом в очах подає руку мовчазному Кузьменкові, теж ледве вимовляючи : "Прощайте!.." Кузьменко мовчки бер її руку і чуло притискає до неї свої м'які, добрі уста. Люба не ждала сього, цілує його в лице, така стурбована. Кузьменко ще раз цілує її руку. Обтираючи хусткою очі, Люба сходить з вагонових сходів. Вона стоїть на платформі, дивиться на постаті товаришів; перемовляються ще кількома уривчастими словами..
Поїзд рушає; Корнієвич махає шапкою; Кузьменко теж ще раз скинув шапку і стоїть на площині вагоновій понуро. Він не хоче бачити на котрому з товаришів спочине останній погляд Любин...
XVI
Люба живе у Відні вже другий тиждень. Владнувалася, має малесеньку домів очку; на акушерські курси їй, з цюріхським дипломом, удалося вступити дуже легко. Тож ходить, учиться, пильнує діло в клініці. Тяжка річ для чулого серця ота клініка, де чуєш тільки труждання, чуєш стільки стогону, несвітського голосу муки; та що ж, Люба дивилася на ті муки, слухала ті крики з думкою колись уменшити міру того жіночого тру ждання, бути колись умілою порадницею бідним сестрам, а може, й визволінницею котрих од смерті. Пізнавала діло, в котрому власне практика давала так незмірно більше знаття, ніж книжки.
У Відні Люба була сама як палець. Ідучи улицями, повними жвавою юрбою, сидячи в театрі проміж щільними лавами споглядачів, Люба почувала себе такою одинокою, такою не причасною тій заметні, аені тому клопоту й веселощам. Душею була сама... Піде в галерею малювання, в музей, пройде по новому для неї кутку міста і лиш сама собі повідає свою думку, свої спостереження, свої враження... Як місто Відень їй дуже сподобався з тим контрастом узеньких, давнього віку уличок з стрілчастими церквами, і нових, широких улиць, оздоблених деревами, з такою штучною, веселохимерною архітектурою будинків. А Дунай, отой тихий Дунай хіба не хороший! Стоїш коло мосту, дивишся, як він несе свої широкі, спокійно-глибокі води. Так оце ж він, той Дунай, котрого ймення знаєш з дитячих літ, із тих пісень, що вповідають, як козаченько край Дунаю коня напуває, а дівчина косу пускає на тихий Дунай... Думається, було, де то він, який то він, той Дунай? Аж от довелось побачити.
Походить Люба, подивиться, та й знов вертається у свою хатину; учить свої книжки чи листи пише: тільки й одрадості, що ті листи, "хоть у їх поговориш трохи з своєю душею.
Докучило Любі ходити все в один ресторан обідать, перемінила для розмаїтості... Скінчить обідать, перегляне часописи,— все пак німецькі чи які французькі з карикатурами,— розглянеться нишком на публіку,— все пак тобі та чужина і самі мужчини. На Любу зглядаються трохи здивовано, з цікавостю, але й з найвеселіших ніхто не важиться причепиться: бачать-бо панове добродії, що ся junge Dame (нім. Молода дама) із стриженою голівкою не такого розбору, щоб її зачіпати...
Раз Люба тільки що почала свій обід, як прийшло двоє паничів: один низенький чорнявий, другий високий русявий, і сіли біля того стола, в дальшому кутку, де обідала Люба. Паничі, либонь, були німці; Люба чула, як вони сказали скілька слів кельнерові дуже чистою німецькою мовою, і не звернула одмінної уваги на своїх сусідів. Чи вони гарні, чи які, що ж їй за діло! Аж ось вони почали говорить поміж собою. Люба аж їсти перестала, головка її самохіть повертається в той кінець, де сидять паничі, — аж ніяково їй, що вона звертає таку увагу на їх. Про що ж таке говорили ті сусіди, що Люба так пильнує їх розмову? Про речі якісь-то свої, Люба навіть не розбере, про що саме, бо чує якийсь уривок бесіди. То чого ж вона, справді, все поглядає на сусідів з такою найживішою цікавістю в обличчі? Того, що Люба почула ту мову, котрої вона не чула так давно і всього менше сподівалася почуть тут. Паничі між собою говорили по-руськи, та коли б по-руськи в розумінні по-російськи, а то по-малоросійськи, як зважила в своїй думці Люба; і ще коли б ті хлопці примішували жартома по скілька малоросійських слів, а то так цілком однією тією мовою говорили і так вільно, так просто. "Що се таке?" — міркує Люба. Інші слова й звороти здаються їй чудними,— чує вона "переконанім", "відносини", "ся починає", "буду мусів",— а все ж спільна мова таки малоросійська, що чогось аж серце похвачує. А паничі, говорячи серед німців тою мовою, незрозумілою для окола, розмовляють з такою певністю. Говорять собі і не постерегають, не знають, що ота мовчазна, тиха сусідка так вислухає їх.
— Дай-но мені, Бучинський, оту часопись! — мовить по скінченому обіді чорнявий панич русявому.
"Часопись",— переказує в думці Люба. Не газета, а часопись... Бере Люба й собі "часопись" якусь там, та мало що читає: все зайнята тими паничами. А вони посиділи, розплатилися, знов заговоривши з кельнером гарно акцентованою німецькою мовою, і пішли собі.
Другого дня Люба з охочою думкою сідала обідать на тому самому місці, та паничі не приходили. Трохи Любі й досадно на теє... Аж от і знов зустрілася, там же таки, з русявим (Люба й імення його згадала: "Се той Бучинський",— подумала вона). Бучинський був сам, без товариша, і сидів мовчки. Люба так і не почула від нього в той день ні слова; споглянули тільки одне на одного. "Ну, нехай же я його ще зустріну, я до його сама заговорю! Що ж таке!" — думає Люба й дійсно перший раз, що здибалась, заговорила:
— Будьте ласкаві, дайте мені сю газету! — "Часопись" таки не зважилася сказати...
Тепер уже п. Бучинський здивувався не менше, як Люба колись. А Люба сидить, почервоніла така, читає... Далі якось-то розговорилися, узнали одне про одного, хто й що. Отже, Люба довідалась, що Бучинський був віденський студент, родом з Галичини, русин. "А, от воно що!" — думає Люба, і все цікавішим робиться для неї той хлопець, чи панич, як називала його в своїй думці Люба. І справді, вигляд Бучинського був далеко елегантніший, ніж російських студентів: високий лискучий циліндр, білі стрімкі комірці, складне чепурне убрання, старанніше пригладжені волося й уса, галантна манера — в усьому тому видно було європейця; але знов, коли Люба приглядалась до того добродушного обличчя, до того простого щирого погляду сірих очей, щось таке своє, рідне повівало на її самотню душу. Найпаче ж та мова! Люба просто заслухувалась її!..
Поговорили, розійшлись. Та й знов зустрівались, ходили вже вкупі й по місту.