Вони спроможні розробити програму і об'єднати навколо неї десяток людей. Невеличка кількість людей спроможна розробити найхимернішу доктрину і довго її дотримуватися. Та коли ініціатори (пасионарії) із внутрішнього кола виходять і починають робити собі послідовників, їхня доктрина починає розмиватися: у голові неофіта до зустрічі була не порожнеча, а якийсь світогляд, і остаточний результат роботи першого пропагандиста — не перекладання доктрини зі своєї голови в чужу голову, а сплав цієї доктрини з попереднім світоглядом неофіта. Цей сплав не тотожний попередній доктрині. Далі неофіт сам стає пропагандистом і несе доктрину новій людині, яка нову ідею засвоює не в чистому вигляді, а у зміненому відповідно до свого світогляду. І так далі аж до самого низу. Яка б не була ідея в початковому вигляді, нанизу, в остаточному вигляді, вона вже значно змінена, причому змінена у бік старих традиційних уявлень,
Одиниці, ініціатори, пасионарії внаслідок теоретичної потужності та неординарності мислення спроможні перервати безперервність і вистрибнути з рівномірної традиційної послідовності і створити неординарно нову (парадоксальну) ідею. На теоретичному рівні пізнання (і творення) дійсності можливі спалахи. На рівні буденної свідомості спалахів не буває. Всяка нова ідея, просуваючись униз, все більше втрачає від новизни і все більше просякає старим світоглядом. Як казав 1925 року великий український вчений В. Вернадський: "Не лише маси, але й їхні керманичі та натхненники належать за своїм розумом та науковим вантажем до стадій, що їх давно подолала наукова еволюція" ("Труды биохимической лаборатории", випуск 16. Вид-во "Наука", Москва, 1980 р., с. 232–233). Народне мислення інертне і за своїм змістом запізнене. Воно міняється поволі і в час революції консервативне. Воно ненавидить існуючий лад і радо його руйнує, а про позитивний Ідеал має найтуманніше уявлення (і того легко стає жертвою демагогічних гасел професійних політиків).
Можна припустити, що серед дореволюційних революціонерів була незначна кількість, так би мовити, чистих революціонерів, що сповідували Марксове "Пролетарі не мають своєї батьківщини" і ладні були будувати якийсь абстрактний соціалізм в якихось абстрактних ненаціональних країнах і були не проти незалежності малих народів. Може, і серед росіян було кілька таких революціонерів. Та не вони визначили характер революції.
Ми знаємо, що Ленін був проти відокремлення від Росії колишніх колоній. Але навіть коли б він і весь керівний осередок більшовицької партії був за відокремлення колоній, то й тоді він би небагато спромігся зробити, бо коли ідея про право народів на самовизначення зверху доходила до російського низу, вона перетворювалася на різні поліативи старого правила: "Ми не для того завоювали Кавказ, щоб його відпускати".
Більшовицька партія не була вільна від обставин, в яких діяла. Настрої діячів, що їх помножила й активізувала світова війна, революція та громадянська війна, становили могутню об'єктивну силу. Настрої окремої людини — суб'єктивне явище, настрій же великої кількості людей стає об'єктивною силою. Коли б більшовики не пішли на поступку, вони б провалилися. Тут суть співвідношення суб'єктивного і об'єктивного, свободи волі вождя (партії) та її меж.
Так, до революції аграрна політика більшовиків була така, що селянство пішло не за ними, а за есерами. Аби через це не злетіти з політичної арени, більшовики відкидають свою і беруть собі есерівську аграрну програму.
Другий приклад. Спочатку вони недооцінювали відцентрових національних сил і схильні були бавитися у визнання права народів на самовизначення. Коли ж побачили, що загравання підняло супроти них могутню силу офіцерства, чиновництва, значної частини інтелігенції, вони відступають і безоглядно стають на імперські позиції.
Настрої мільйонів селян — це об'єктивний фактор, об'єктивна (матеріальна) сила, настрої тисяч і тисяч активного проімперського офіцерства, чиновництва, інтелігенції — це об'єктивний фактор, об'єктивна (матеріальна) сила.
У більшовиків вибору не було: якщо хотіли зберегти владу, мусили поступитися своїми теоретичними принципами перед цими силами.
Партії ж, для яких політичні принципи були важливіші за владу, втратили владу.
Якщо Ленін і його оточення зі своєю програмою — суб'єктивний чинник історії, то оті сорок тисяч царських імперських офіцерів, оте російське народне "наш Кавказ", "наша Україна", "наша Середня Азія" — об'єктивний чинник історії. Його могутність у масовості і традиційній стабільності проімперських настроїв широких народних мас.
Ні Сталін, ні вся більшовицька партія не спромоглися б установити кривавий лад, коли б не знаходили значної підтримки в боротьбі супроти національно-визвольних рухів, а що ці рухи затягнулися на довгі роки й після громадянської війни, то початкова війна арміями супроти "інородних" армій перемінилась на війну чекістських загонів проти малих самостійниць-ких груп, а далі оперативно-агентурну боротьбу супроти підпілля. Коли ворог став невидимий, тоді його можна було вже бачити де завгодно — залежно від уяви, а позаяк Сталінова уява щорік розвивалася, то й заколючений антисвіт розростався. Та не слід забувати, що ще до початку масових репресій своїх політичних супротивників Сталін вирішив четвертувати весь український народ, що як такий не претендував на його генсеківську посаду. Цей народ був винен не у змові проти Сталіна, він був винен у тому, що після поразки Української Народної Республіки і втрати незалежності почав розуміти вагу національної свободи і став швидко зростати за рівнем національної свідомості. Вона, ця свідомість, була страшенною загрозою, бо готувала об'єктивні умови для майбутнього потужного руху за незалежність. Російська імперія під червоним пролетарським прапором не могла допустити такого розвитку подій, і вона пішла на геноцид. Не Сталін як особа, а тисячі, мільйони середніх і дрібних російських чиновників, носіїв великодержавної шовіністичної ідеї, становили об'єктивний фактор (реальну антиукраїнську силу) нашої післяреволюційної історії аж до останніх років. Кінець цього періоду — 4 вересня 1985 року — день загибелі нашого видатного поета і патріота Василя Стуса. Замордувавши останню жертву, збанкрутіла імперія поставила знак оклику своєму банкрутству пістольною кулею в голову начальника Кучинського концтабору майора Журавкова, що від смерті Стуса до свого похорону прожив лише десять днів!
Можна звинувачувати москалів, що вічно прагнули загарбувати чуже, та не меншого звинувачення заслуготують наші пращури, що не оборонили Україну і віддали її на поталу ворогам. Автор "Історії Русів" каже: "…Розсудлива людина або добрий політик з першого погляду запримітить, що саме положення землі нашої, відкритої звідусіль і незручної до укріплення, робить з нас іграшку невідомої долі та сліпих випадків". Слушне твердження. І все-таки не можемо забувати, якого величезного лиха завдали Україні незгоди поміж наших військових та політичних керманичів.
Сумна минувшина. Завдання живих поколінь українців — дбати про долю сучасної Батьківщини. Сучасне виростає з минулого, проте минуле мало свої світоглядні уявлення, а наш час свої. Ніхто не може вимагати від українських князів-завойовників, щоб у Х-XIII століттях вони чинили відповідно до сучасних міжнародно-правових норм. Вони завоювали землі угро-фінських племен (що згодом стали Московщиною) — і мали на те право. Внаслідок татарської навали Московщина відокремилася від України, згодом стала міцнішою, і в XVII–XVIII сторіччях підкорила собі Україну, і це зовсім не обурило світ, бо хоч іспанець Ф. де Віторія ще в XVI сторіччі визначив головні засади міжнародного спілкування, за якими кожна держава була рівноправним суб'єктом взаємин незалежно від її потужності, та треба було кілька століть, щоб ідеї Віторія набули реальної ваги. Російські царі й імператори керувалися зовсім іншими правилами.
Такий був час. У взаєминах народів сила була правом, і що далі на схід, то слабкіша стримувальна сила християнського гуманізму. Доки імперія, як категорія внутрішньої політики, була найбільшою гарантією безпеки народу, доки імперія, як категорія міжнародного права, була найбільшою цінністю — інакше й бути не могло. Уся писана історія свідчить, що право народу, місце його під сонцем гарантувалося його силою. А позаяк будь-яка сила здається за недостатню, то народи безупинно дбали про зміцнення військової потужності та розширення своїх меж. Держава — гарант життя народу та його свобідного розвитку, а відтак — що міцніша держава, то краще, що більше захопила чужих земель, то славніше для метрополії. Так було до Христа. Так є дві тисячі років після Христа.
Європейська християнська цивілізація виходить із засновку, що не людина має служити державі, а держава людині. Та найвища служба її — це гарантувати непідлеглість колективного життя людини. Усі попередні покоління людей виховані в повазі й шанобі до держави. Альтруїзм людини як найвища чеснота знаходить свій організований вияв у відданому служінні в державній армії. Почуття обов'язку перед батьківщиною переважно означало готовність захищати батьківщину в бою. Воно джерело гордості, а участь у боях гідна пісень і нагород.
Тепер, у другій половині XX сторіччя, уперше за всю попередню історію людство розвинулося до такої стадії, коли імперія перестала бути найвищою вартістю міжнародного права. Держава як форма організації безпеки нації на наших очах втрачає своє панівне значення і поволі поступається системі колективних договорів та міжнародних угод. Причому справа не тільки в атомній зброї, що перетворила більшість держав на цілком безсилі й немічні перед атомними велетнями. Справа в тому, що розвиток науки відкрив універсальну зв'язаність і потрібність всього живого на землі, відкрив людську одиницю як індивідуальну неповторність, що саме завдяки цій неповторності вона становить коштовність для всього людства, бо загальнолюдський досвід без досвіду окремої людини був би неповний.
Звуження ролі держави і збільшення ваги людини спостерігаємо в широкій міжнародній діяльності після другої світової війни по виробленню міжнародно-правових документів на захист прав людини.