А вранці продовжимо слідство.
Макак Макакович теж почував себе трохи незручно. То ж був його друг, він запропонував звернутися до Бровка Барбосовича.
— Але спершу повечеряємо, — сказав Бурмило Михайлович. — Прошу всіх до мене!
І широким жестом запросив присутніх до свого двоповерхового барлогу, де його дружина Михайлина Вуйківна вже заставила довжелезний стіл різноманітними смачними наїдками.
— Треба тільки на ніч обгородити дуб і поставити застережні таблички, — сказав Бровко Барбосович. — Щоб ніхто нічого не затоптував і не залапував. Так завжди робиться. То називається "опечатування місця злочину".
Зробили, як сказав Бровко Барбосович, і вже тоді пішли до Бурмила Михайловича.
Наступного ранку всіх мешканців лісу чекало те, на що вони зовсім не сподівалися.
Коли всі попрокидалися і прийшли на Велику Галявину, то побачили, що годинник на дубі… цокає, іде. Маятник весело гойдався, а хвилинна стрілка поволі рухалася до цифри дванадцять. Наче годинник і не стояв ніколи.
— О! — вражено вигукував кожен, хто з’являвся на галявині.
РОЗДІЛ 5
Дивовижа. "А де це ви вчора зникли?"
"Гм!.." — каже Бровко Барбосович.
Речовий доказ.
Скоро під дубом зібралися всі — і вчителі, і учні. Не було лише Макака Макаковича і Бровка Барбосовича. Друзі, мабуть, пробалакали всю ніч до самісінького ранку і тому трохи затрималися.
Як ви пам’ятаєте, місце злочину було "опечатане", тобто дуб обгородили наспіх зробленим тином з гілок і всюди поставили таблички з написом: "Вхід суворо заборонений!".
Тому учні і вчителі юрмилися біля загорожі, не наважуючись підійти ближче, а тітонька Зозуля перелітала з дерева на дерево, теж боячись наближатися до дуба.
— Дивовижа! — раз у раз повторював Бурмило Михайлович і розводив лапами. — Дивовижа!
— Скре-ке-ке! Скре-ке-ке! Що тут сталось? Що таке? — почулося з кривої берези, що росла неподалік од дуба. На березі сиділа, дригаючи для рівноваги довгим хвостом, сорока Скрекекулія, відома на весь ліс базіка і плетуха.
Тітонька Зозуля підлетіла до неї і почала розповідати.
Скрекекулія тільки крилами сплескувала:
— Ах-ах-ах! Який жах! Диво-дивина! От тобі й на!
Колько Колючка, Кося Вухань, Боря Сук і Михайлик Ведмеденко з подивом поглядали не лише на годинник, а й на Вовчика Вовченка, Рудика Лисовенка та Васю Кицина, які прибігли до школи і поводилися так, наче й не пропадали вчора нікуди.
Нарешті Колько Колючка не витримав і спитав:
— Алло! А де це ви вчора зникли? Хіба так грають?
Вовчик Вовченко й Рудик Лисовенко чогось знітилися, почервоніли й спершу навіть не відповідали нічого. Потім глянули скоса на Васю Кицина і, побачивши, що той теж мовчить, буркнули по черзі — спершу Вовчик, потім Рудик:
— А… а… ми додому пішли…
— Пізно вже було… і взагалі…
Хлопці до Васі Кицина:
— А ти?
Вася блимнув на Вовчика й Рудика, закліпав і нявкнув:
— І… і я…
Усі троє поводилися явно підозріло, навіть таємничо.
Але, оскільки через диво з годинником обстановка й так була напружена, з’ясовувати ту таємницю не стали.
До речі, саме у цю мить на Великій Галявині з’явилися нарешті Бровко Барбосович та Макак Макакович.
— Гав! — здивовано сказав Бровко Барбосович і сів на траву.
А Макак Макакович тільки мовчки роззявив рота.
— Дивовижа! — вкотре вже повторив Бурмило Михайлович. — Ми прийшли, а він іде! Дивовижа!
Бровко Барбосович пильно оглянув присутніх. І раптом погляд його спинився на Васі.
— Гм!.. — сказав Бровко Барбосович, підняв ліве вухо сторч і запитально подивився на Бурмила Михайловича. — Хто це?
— Наш новачок, — пояснив директор, — Вася Кицин. Синок дикої очеретяної кицьки Мури.
— Гм!.. — знову сказав Бровко Барбосович, опустив ліве і підняв сторч праве вухо.
— А що таке? — поцікавився директор.
— Нічого-нічого, — загадково сказав Бровко Барбосович.
Усі перезирнулися.
Очі Вовчика й Рудика спалахнули, як свічечки. Вовчик і Рудик не промовили жодного звуку, але вираз їхніх мордяк був красномовніший за будь-які слова: "А що ми говорили?! Що?!"
Вася Кицин аж присів від такої кількості зацікавлених поглядів.
— До речі! Рівно пів на дев’яту! Чи не час починати уроки? — Бровко Барбосович звів очі на Бурмила Михайловича.
— Так-так! — схаменувся Бурмило Михайлович. — Тітонько Зозуле! Давайте сигнал!
Тітонька Зозуля метнулася до дуба, але Бровко Барбосович вигукнув:
— Тільки до годинника — не підлітать!
Тітонька затріпотіла у повітрі крилами, різко загальмувавши, і просто-таки впала на траву. І вже знизу закувала на урок.
Учні неохоче попленталися до класу. Вони розуміли, що зараз почнеться найцікавіше — розслідування.
І вони не помилились.
Тільки-но учні з Лисаветою Патрикіївною пішли у клас, Бровко Барбосович наказав:
— Усім одійти від дуба!.. До годинника ніхто не наближався?
— Ніхто! — за всіх відповів директор.
— Та-ак! — Бровко Барбосович зайшов за загорожу і почав обнюхувати "місце злочину". Кілька разів оббіг навколо дуба, обнюхав стовбур. Повторив:
— Та-ак!
Сів, почухав ногою за вухом і сказав:
— Із землі спроб проникнути до годинника не було. Треба обстежити сам годинник.
— Мамонте Африкановичу! — звернувся директор до вчителя лісової історії.
— Завжди — будь ласка! — сказав той, переступив через загорожу, взяв хоботом "слідчого" і підніс до годинника.
Бровко Барбосович одхилив дверцята і встромив носа всередину.
— О! Чую! Чую! Тут недавно була сорока!
Всі разом повернулися й подивилися на Скрекекулію, що дриґала хвостом на кривій березі.
— Що таке?! Скреке-ке! Скреке-ке! Скреке-ке! Що таке?! — сполошилася Скрекекулія. — Яка сорока?! Яка сорока?!
— Звичайнісінька. Білобока! — спокійно мовив "слідчий". — От ще й пір’ячко з неї! Речовий доказ!
І Бровко Барбосович показав усім маленьке сороче пір’ячко.
Скрекекулія раптом змахнула крилами, знялася й, ні слова не сказавши, полетіла геть.
РОЗДІЛ 6
"Справа" продовжується. Лист. "Мої кадри!"
Бровко Барбосович щось говорить по секрету
директорові школи. Контрольний диктант.
— Хто б подумав! Хто б подумав! — розвів лапами Бурмило Михайлович.
— І нащо їй було красти коліщатко, а потім повертати? — дивувалася Пантера Ягуарівна.
— Ну, сороки взагалі полюбляють тягати до себе в гніздо все, що погано лежить, — зауважила Жирафа Жирафіївна.
— Але ж коліщатко не лежало! Це ж треба було його з годинника вийняти, а потім назад вставити, — сказав Бегемот Гіпопотамович.
— Дивовижа! — повторив директор.
— Але факт незаперечний! — не без гордості, що йому все-таки пощастило встановити істину, сказав Бровко Барбосович. — Опустіть мене, будь ласка, на землю!
— Ах, пробачте, заслухався. — Мамонт Африканович опустив "слідчого" на землю, той обтрусився й почав приймати поздоровлення з успішним закінченням справи.
Але передчасно. Виявилось, що справу не закінчено. Раптом залопотіли крила і на галявину сіла сорока Скрекекулія. У дзьобі вона тримала папірець.
— Ах! Звірі добрі! Пробачте, я не винна. От дивіться, якого листа я одержала.
Бровко Барбосович узяв у неї папірець і прочитав уголос:
— "Якщо ти не викрадеш з годинника коліщатко, залишишся без хвоста!.. Ш. Бац.".
— Ви ж розумієте! Ви ж розумієте! — заскрекотіла Скрекекулія. — Я перелякалася. Ну, яка сорока без хвоста? Нема сороки без хвоста. Хвіст для сороки — це все! Я боялася! Я боялася! "Ш. Бац." — це ж ясно: "Шакал Бацила". Я вирішила, що він повернувся до лісу. Була певна. І хоче, щоб годинник зупинився, бо це йому треба для здійснення злочинних задумів… А вчора, коли Бровко Барбосович сказав, що шакалом Бацилою в лісі не пахне, я здогадалася, що то, мабуть, хтось пожартував… І вставила коліщатко назад. Я ж не знала. Пробачте. Я ж думала… Я не думала…
— Ясно! "Думала… не думала…" Ясно! — Бровко Барбосович покрутив листа у лапі, понюхав. — Гм!.. По запаху, боюсь, встановити буде неможливо. Запах дуже сорочий. Всі інші перебиває.
— Ану дайте, я гляну, — простягнув лапу Бурмило Михайлович… Бровко Барбосович віддав йому листа.
— Ага! — сказав директор. — Аркуш із зошита. І почерк учнівський. Хоч і змінений. Видно, писано лівою лапою. Навмисне. Ай-яй-яй!.. В одному реченні чотири помилки. "Якщо ти не викрадеш з годиника (з одним "н"!) каліщатко, залисишся без фоста". Це вже ненавмисне. Це вже такий рівень грамотності. Мої кадри!.. Ну, що ж, далі слідство вже провадитиму я! Саме зараз мій урок. Отже… Спасибі вам, дорогий! Спасибі за допомогу! Сердечно дякуємо! — і він гаряче потиснув Бровкові Барбосовичу лапу.
І всі вчителі по черзі потиснули "слідчому" лапу і подякували.
— Нема за що, дорогі друзі, — скромно схилив голову набік Бровко Барбосович. — Я б у вас ще побув. Дуже ви мені всі подобаєтесь. Але… По-перше, брат там уже хвилюється. По-друге, сьогодні останній день моєї відпустки. Треба їхати на роботу у цирк. Хай вам щастить! Будьте здорові!.. Та перед тим, як піти, мушу по секрету поговорити з директором. Ви вже вибачайте, але в нашій справі секрети — річ іноді необхідна.
— Будь ласка! Будь ласка! — загомоніли вчителі, ніби секрети їх абсолютно не цікавили.
Бровко Барбосович одвів Бурмила Михайловича в кущі і щось пошепки почав йому говорити.
— Та ви що?! — вигукнув і одразу прикрив лапою рот вражений директор.
Вони ще трохи пошепталися, і Бровко Барбосович приклав пазур до рота:
— Тільки ж поки що — нікому-нікому!
— Нема питань! — гупнув себе лапою в груди Бурмило Михайлович.
Потім Бровко Барбосович на прощання помахав хвостом усім присутнім і разом з Макаком Макаковичем, який пішов проводжати друга, зник за деревами.
Саме закінчився перший урок.
Після перерви Бурмило Михайлович зайшов до класу і сказав:
— А зараз будемо писати диктант.
Усі дуже здивувалися. Бурмило Михайлович ніколи на початку навчального року не влаштовував контрольних.
Але нічого не поробиш.
Усі поклали перед собою чисті аркушики паперу, взяли в лапи кулькові ручки і приготувалися.
— Пишіть! Читаю спершу все речення: "Якщо ти не викрадеш з годинника коліщатко, залишишся без хвоста"… Диктую! "Якщо… ти… не викрадеш…"
Учні спершу вражено перезирнулися (що за дивний диктант!), потім схилили голови і, висунувши від старанності язики, почали писати.
Продиктувавши це дивне речення, директор сказав, що диктант закінчено, і почав збирати аркушики.
Тут же, сидячи за столом, він перевірив диктант.