Як зачепиш ненароком якусь гілку, то з неї сипоне такий град отих крапель, що відчайдушний зойк сам собою виривається з грудей.
— Ой!
— Ой!
— Ай! — тільки й скрикуємо ми з Агашкіним.
— Слухай!.. — під час чергового зойку процокотів Агашкін. — А що, як це починається льодовиковий період? Пропадемо ж, ні за цапову душу пропадемо.
— Припини, — кажу, — паніку. Припини ці панікерські деморалізуючі розмови! І так погано.
Замовк Агашкін. Тільки січе зубами, дріб вибиває. І раптом я виразно почув голос учительки хімії Кіри Андріївни:
— …Щоб одержати екзотермічну реакцію, слід узяти чотири грами сірки плюс сім грамів заліза…
Я рвучко обернувся до Агашкіна.
Він дивився на мене виряченими від подиву очима.
Я гарячково закрутив головою, виглядаючи вчительку. Але не побачив нічого.
Голос замовк так само раптово, як і залунав.
— Т-ти чув? — отетеріло спитав я в Агашкіна.
— Чув, — так само отетеріло відповів він.
Стоїмо. То один на одного зиркнемо, то навколо. Нічого не розуміємо.
І раптом знову голос. Тільки тепер уже фізика Антона Григоровича:
— Кількість внутрішньої енергії, яку тіло одержує або втрачає за рахунок теплопередачі, називають кількістю теплоти.
І знову — тиша. І — нікого.
— Чув?
— Чув.
Дивимося один на одного. Що таке? Фантастика якась. І тут мені сяйнуло.
— Слухай, — кажу, — Агашкін, а чого ми дивуємося? Вони ж не просто вчителі. Вони ж педабоги! Ти що — забув? Гера Андріївна і Аполлон Григорович. Для них передача думок і голосу на відстані, тобто телепатичний зв'язок, — тьху!.. Отже, ніякої фантастики.
— А… а що вони хотіли сказати? Я не зрозумів. Ми цього ще не проходили.
— Ну й що? То інше проходили. Й однак нічого не знаємо. А якби слухали на уроках, вдома сумлінно читали підручники, то знали б зараз, як зігрітися.
— Взагалі-то правда, — зітхнув Агашкін. — Пам'ятаєш, у підручнику фізики навіть малюнок є: сидить голий дикун і тре долонями паличку, ввіткнуту в поліно, — вогонь добуває.
— От-от, — кажу. — А ми з тобою…
— У "морський бій" на уроках грали, — знову зітхнув Агашкін. — Здався нам той "морський бій".
— А Жора… — зітхнув я.
— От хто зараз був би потрібний. Краще б не його, а когось іншого змило.
— Кого це, — питаю, — іншого? Себе ж, мабуть не маєш на увазі. Мене, виходить? Розумний який! І нащо ми тебе з Жорою зустріли. Коли б не ти, його б і не змило зовсім.
— Ну гаразд, гаразд, — примирливо мовив Агашкін. — Не сварімося. Не так нас багато, щоб сваритися. Якщо не триматимемося купи, ще швидше пропадемо.
Дуже вчасно він це сказав, бо в цю мить із дерева щось упало і вдарило Агашкіна по голові. І це "щось" було не краплею, а якимось ваговитим доісторичним овочем, що, вціливши Агашкіна по лобі, впав на землю, та тільки-но я нахилився, аби глянути, що ж то за плід, як і сам відчув замашний удар по голові.
Зиркнули ми з Агашкіним угору. Бачимо — сидить на дереві невелика волохата мавпа, кривляється й кидає на нас схожі на банани, але тверді, як камінь, плоди, що рясно ростуть на дереві.
— Ах ти ж тварюка! — вигукнув Агашкін, коли другий "банан" бебехнув його по маківці. Нахилився, схопив із землі овоч і шпурнув у мавпу. Мавпа спритно ухилилась. У цей час із сусідніх дерев, розгойдуючись на вітах, перескочили ще дві мавпи — одна трохи більша, а друга здоровецька, просто орангутанг якийсь. Сіли на гілляку обабіч тої першої мавпи та й хижо вишкірилися. І таке щось знайоме-знайоме було в тих трьох волохатих мавпах. Придивився я…
— Агашкін, — вражено кажу, — та це ж… це ж… наша трійця — Довгий, Злюкін і Малявка!
Агашкін так і присів:
— Точно!..
Розділ X,
в якому ви побуваєте разом із шостим "Б" на уроках Ореста Івановича і побачите, що там робиться. "Договірний підряд". Ясик і трійця
Раз на тиждень, коли в шостому "Б" дві години поспіль були уроки праці, всі хлопці, жваво перемовляючись, спускалися на перший поверх у шкільну майстерню, де владарював Орест Іванович. А дівчата, заздрісно дивлячись їм услід, мовчки тяглися займатися кулінарією та шиттям, що їх вела за сумісництвом учителька географії Пелагея Петрівна.
Як уже казано, переважна більшість дівчат була таємно закохана в Ореста Івановича. І всі вони з превеликим задоволенням теж побігли б у майстерню, але тоді Пелагея Петрівна лишалася б без уроку, а вона була добра й симпатична, і дівчатка не могли собі дозволити засмутити її. Та й не дівчача це справа — джикати напилком, шкваркати рубанком і гехкати молотком по зубилу. Дівчатка мріяли про той час, коли вже стануть семикласницями. Бо Орест Іванович був не лише вчителем праці, а й учителем креслення, яке починалося у сьомому. Й уроки креслення в семикласниць були, ясна річ, найулюбленішими.
— Оресте Івановичу! Оресте Івановичу! А в мене чогось не виходить.
— Оресте Івановичу! Підійдіть, будь ласка. У мене циркуль не крутиться.
— Оресте Івановичу, а як тримати рейсфедер? — тільки й чулося у сьомому весь урок. І жодного голосу хлопчачого, самі дівчачі.
Треба сказати, що й хлопці любили Ореста Івановича. Але, певна річ, не так, як дівчата. По-своєму.
Орест Іванович і справді був гарний дядько. Ніколи не сердився, не кричав, завжди усміхався. І ніколи не примушував щось робити на своїх уроках. Тільки показував.
— Хочете — робіть, хочете — не робіть, — усміхався він. — Примусова праця тільки у трудколоніях. Для злочинців. А тут усе добровільне. Скажу тільки одне. Вміти щось зробити своїми руками — це радість, яку ніщо інше дати не може. Ні ласощі, ні телевізор, ні джинси. А той, хто нічого зробити не може, — то нещасна людина. Добровільний інвалід.
Шкільна майстерня була обладнана за останнім словом трудового навчання. Шафи з наборами найрізноманітніших інструментів. Ряди довгих столів із лещатами, верстати токарні, свердлильні, навіть один фрезерувальний.
І хоч би до чого підійшов Орест Іванович, до чого б не взявся — чи то на токарному точив, чи на свердлильному свердлив, чи то просто напилком чистив деталь — усе в нього виходило так ловко, так легко, так гарно, що не можна було очей відвести.
І кожному хотілося зробити так само.
І мало-помалу хлопці без усякого примусу полюбили уроки праці, навчилися працювати і по металу, і по дереву. Бо й сам Орест Іванович однаково добре працював і по дереву, і по металу.
Останнім часом Орест Іванович активно наближав трудове навчання до виробництва.
— Робота без певної мети, — казав Орест Іванович, — робота, коли не бачиш її корисних результатів, — дурна, вибачте, робота. А коли бачиш, що робиш щось для людей потрібне, — зовсім інше діло.
І Орест Іванович одержав договірний підряд на виготовлення маленьких столиків для дитячих садків.
Тимчасово були припинені роботи по металу. Всі класи з четвертого по восьмий переключилися на роботу по дереву.
Здавалося б, нескладна річ — маленький столик. Фанерна стільниця, чотири ніжки, ну й ще чотири планки, що ті ніжки з'єднують і кріпляться до стільниці.
Але все це вимагає точності, старанності та вміння.
— Бо треба, щоб ніжки трималися міцно, — казав Орест Іванович. — Щоб столик не хитався і, чого доброго, не впав. За ним же сидітимуть малі діти. І може статися біда — впаде наш столик, попадають діти, повивертають на себе гарячий борщ або чай — уявляєте?
Готувала, обпилювала, обтесувала, рівняла ніжки й поперечини одна бригада.
Стільниці випилювала з великих листів фанери і теж рівняла, зачищала краї наждаком — друга.
А вже збирала — третя.
Робота ніби й одноманітна, але коли готовий столик стояв під вікном — акуратненький, міцненький, — серце сповнювалося гордості й самоповаги. Що не кажіть, справді приємна то річ — зробити щось своїми руками.
Не всі, звісно, працювали з однаковим ентузіазмом, однаковою енергією та умінням — так, на жаль, поки що не буває. Але працювали всі. Всі, крім… Ну, ви, мабуть, здогадуєтесь, що знаменита трійця — Довгий, Злюкін і Малявка — просто не могла працювати, як усі. Вони тоді не були б трійцею, а були б звичайними нормальними хлопцями. Але вони, на превеликий жаль, були трійцею. І на жодних уроках вони так не ледарювали, як на уроках праці. Бо Орест Іванович нікого не примушував. І ледарювати можна було скільки заманеться. Трійця навіть дозволяла собі кепкувати з хлопців.
— Давайте-давайте, пихтіть, козли! — цідив Злюкін.
— Робота дурнів любить, — докидав Довгий.
— Від роботи коні дохнуть, — пищав-хихикав Малявка. А коли їм говорили, що однак доведеться після школи або в інститут, або в технікум, або в училище, або знову ж таки на якусь роботу, Злюкін зневажливо мружив очі:
— А я не збираюсь: ні в інститут, ні в технікум, ні в училище…
— А ким же ти будеш? — питали його.
— А хоч би прийомщиком склотари! — й очі в Злюкіна робилися, як щілинки.
— Ага! Пляшки прийматимемо! — підхоплював Малявка.
— Або пиво продавати будемо… — гудів зверху Довгий.
Хлопці тільки одмахувалися.
Ну, що з них візьмеш?..
Поки були звичайні уроки праці, не зв'язані з виробництвом, проблема трійці нікого особливо не зачіпала. Ну, ледарюють, хай собі, подумаєш. На те вони й трійця.
А от коли почалося виготовлення отих столиків, трійця почала дратувати хлопців.
Тим більше, з шостим "А" було в них змагання. Хоч і неофіційне, так би мовити, підпільне (Орест Іванович вважав, що головне не кількість, а якість), але змагання. І в цьому змаганні шостий "А" вигравав. Столиків робив більше. Авжеж. У них таких ледарів не було.
І якось тихенький скромний Ясик Гриценко, усім на подив, не витримав і вибухнув:
— Ну ви ж і ледацюги!.. Якби всі були такі, як ви, люди лишилися б мавпами. Бо людину створила праця. Це доведено наукою. І ви… ви ризикуєте обернутися на мавп. От… У вас, мабуть, уже й шерсть на спині росте… Між іншим, жителі острова Борнео й досі вірять, що орангутанги були колись людьми, які перестали працювати і тому втратили людську подобу…
Це було під час перерви в коридорі, коли поверталися після уроків праці. Усі завмерли. От тобі й Ясик! От тобі й тишко!
— Що?! Що ти сказав, козел?! — Злюкін посунув на Ясика. Довгий вайлувато рушив за ним. Слідом задріботів Малявка.
Ще мить, і… Першим підскочив до Ясика Слава Коваленко, потім Сашко Чуприна, тоді інші. Хлопці щільно оточили Ясика.
Трійця розгублено спинилася. Злюкін обернувся на Довгого.