А що стосується нас з Андрієм, то завтра по дорозі щось придумаємо.
Кожух трохи зніяковів і запропонував відіспатися перед вранішньою дорогою. Полковник і Андрій не стали заперечувати і пішли до своїх кімнат.
2.
Вранці, заплативши господарю готелю, трійця вирушила в дорогу. Містечко було тихе і затишне. Мандрівникам воно нагадувало Подебради. Виняток складали чисельні плакати на деревах та парканах, на кшталт "Хай живе світова революція!", "Рот фронт переможе!", або "Геть комінтернівських покидьків!", чи "Німці, вступайте до "Сталевого шолому!"
Незважаючи на досить ранній час, посередині центральної вулиці проходила довга черга до біржі праці. Коли-не-коли серед безробітних, можливо, прихильників протилежних ідеологій, спалахували гарячі суперечки, так що Кожух зауважив:
— Добре, що вони поки сонні, — як сонечко пригріє, то обов’язково поб’ються.
По дорозі побачили мисливську крамницю. Кожух залишився курити на вулиці, а Андрій і полковник зайшли всередину. Балковий оглянув довгі полиці зі зброєю, його погляд прикипів до воронених стволів змащених олією рушниць. П’ять років він не торкався знарядь убивства. Андрій машинально подумав: "Скільки ж обрізів можна наробити!". Йому стало трохи не по собі. Тим часом полковник, зі знанням справи поклацавши рушницями, вже розплачувався за два досить великих за калібром двоствольних "Манліхера". З крамниці вони вийшли з двома рушницями в чохлах. Кожух стояв, палячи цигарку, погляд його блукав десь поверх череп’яних дахів.
Незабаром вони дібралися до околиць міста. Далі починалися безмежні господарства заможних бауерів. На шляху вже стояв добрячий, окутий залізом візок. Візниця був старим, але ще міцним дідуганом. Полковник підійшов до нього і, уточнивши, що саме він повинен відвезти їх до замку Темпельгоф, сів на лаву біля візниці. Андрій та Кожух вмостилися позаду на присипані сіном лави, і візок рушив.
Деякий час візок торохтів серед бауерських будинків, потім потягнулися добре впорядковані поля. Кожух час від часу намагався, використовуючи свій небагатий запас німецьких слів, довідатися про особливості ведення німецького сільського господарства. Але потім махнув рукою на цю невдячну справу, розтягнувся на лаві і почав кліпати очима.
Андрій мовчки дивився на ці поля, серед яких деінде порпалися селяни, і розмірковував: "Ну чого нам не щастить. Змогли ж ці німці свою землю відстояти, ось і живуть як люди, а українцями завжди всяка наволоч командує". Він згадав чергу безробітних, плакати і подумав, що і на цих мирних полях незабаром можуть запросто з’явитися комісари. Сонце поступово пригрівало, і Андрій теж вирішив трохи покуняти. Тим більше, що від цього замку можна було чекати чого завгодно.
Полковник тим часом неспішно розмовляв з візницею. Він взагалі любив розмовляти зі старими людьми. Візниця розповідав про тяжкі часи, які тягнуться вже десять років, і кінця й краю їм не видно, про молодь, яка, замість того, щоб працювати, б’є байдики на різних політичних збіговиськах, про гроші, які знецінюються за пару годин, про поганий врожай, і про багато інших прикрих речей. Завоювавши довіру візниці вмінням уважно слухати, полковник став обережно розпитувати про замок. Візниця замовк, подумав і сказав:
— Раніше до замку багато народу їздило, можна було добре заробляти на туристах. А тепер за останні шість років оце тільки ви їдете.
— А хто зараз живе у замку?
— Старий граф Гельмут зі своєю донькою. Вона остання з роду. Хоча окрім Отто Шмідта їх вже давно ніхто не бачив. В місті вони не з’являються. І про них мало хто пам’ятає.
— Хто це, Отто Шмідт ?
— Хуторянин. Шмідт орендує колозамкову землю і постачає до замку харчі, купує в місті для Гельмута і доньки необхідні речі. Чоловік він мовчазний, про життя у замку нічого не розповідає.
— Місцеві до замку заїжджають?
— А хто зараз старовиною цікавиться? Молодь раніше ходила, а як пішли чутки про вервольфів, особливого бажання туди соватися вже ніхто не проявляв.
— Вервольфи?
— Ви що, про них нічого не чули ?
І полилася розповідь, в якій були похмурі легенди і селянські забобони, дивні перетворення і зловісні чари. Полковник похмуро слухав, рука його машинально намацувала зачохлену рушницю.
Навколо вже був глинистий ґрунт. Потягнулися густі кущі, все частіше зустрічалися дерева. Сонце сильно припікало. Полковник подивився на годинник і замислився. Андрій і Кожух могутньо хропіли, не проявляючи будь-якої цікавості, обіцяної поліцейському, до баварських пейзажів.
Сонце сідало, коли за верхівками дерев з’явився бергфрід –центральна висока башта замку. На тлі червоного неба бергфрід здавався похмурим застереженням нерозумним шанувальникам старовини, які необачно вважали її безпечним музейним експонатом.
Візок зупинився. Козаки злізли на землю і стягнули свої речі. Кожух із хрумтінням потягнувся, Андрій зачаровано вдивлявся в замок. Полковник розплатився з візницею, візок рушив. Раптом німець різко натягнув повіддя. Він подивився на трьох людей, які стояли перед шляхом до замку, і несподівано запропонував :
— Може, повернетеся? Так буде краще.
Полковник мовчки похитав головою.
3.
Ми стояли перед стінними воротами замку. Стіни нависали над нами, колись широкий і глибокий рів був наполовину засипаний зруйнованим валом. Я в замках ніколи особливо не розбирався, але було добре видно, що будували його за принципом рахенсбургу — посередині башти та цитаделі, оперезані захисними стінами. Будували його зі знанням справи, і при вмілій обороні взяти цей замок було б важкувато.
Дивлячись на ці могутні зводи, я відчував величний і жорстокий дух людей, які втілили його в цій споруді. Що ми могли протиставити цьому замку, ким ми будемо для нього, — союзниками, ворогами або просто черговими подорожніми, не гідними жодної уваги? З роздумів мене вивів полковник, який взяв мідяне кільце, прикуте товстим ланцюгом до стіни, і загупав ним в куті залізом ворота. Кожух скептично дивився на замок. Взагалі, вся ця подорож викликала у нього скепсис. Він відчував себе втягнутим у звичайну туристичну подорож з авантюрним ухилом, яка відірвала його від нагальної роботі на фермі. Що стосується мене, то я з задоволенням ухопився за можливість побувати в Німеччині, та ще на таких історичних місцях. Так що серед нашої трійці я, не кривлячи душею, був справжнім шанувальником баварської старовини.
За декілька хвилин наполегливого гупання у ворота, полковник кинув кільце. Ми почекали трохи, і за справу взявся я. Потім, після перерви, у ворота загупав Кожух. Думаю, що в душі він сподівався, що господарі замку давно вже перемерли або подалися до більш цивілізованих місць, і ми повернемося до свого звичного життя. Але, за своєю звичкою, Кожух всі справи доводив до кінця, і тому я був впевнений, що він буде гупати, поки всі покоління тевтонців не вилізуть зі своїх домовин, аби відчепитися від впертого кубанця. Принаймні ми не сумнівалися, що жодне військо у світі не брало цей замок приступом більш настирливо, ніж це робив Кожух.
Минуло не менше ніж півгодини, поки нарешті за стіною щось загриміло, загуло, і зі страшним скреготом над воротами відкрилося невеличке віконце. Там з’явилося обличчя з величезними сивими вусами. Не досить чемно дідуган загорлав:
— Кого там чорти несуть!
Полковник надзвичайно ввічливо розповів про вигадану мету нашого приїзду. Старий пильно подивився на нас з-під кошлатих брів. Мені здалося, що на нас дивиться оживлений портрет Ніцше. Пауза затяглася. Ми вже вирішили, що старий заснув, або, не дай Боже, вмер. Але він несподівано запитав:
— У вас є порох?
— Є.
— Насипте на кам’яний виступ перед воротами жменю пороху.
Полковник дістав з коробки декілька набоїв, розколупав їх і висипав порох на виступ.
— Добре, тепер дістаньте ніж з широким лезом.
Ми з полковником розгублено перезирнулися, потім якось одночасно подивилися на Кожуха. Той потиснув плечима — і в руках у нього несподівано, як у фокусника, з’явився довгий кавказький кинджал у срібних піхвах. Старий задоволено загорлав:
— Встромить його у ворота перед виступом так, щоб у лезі відбивався порох.
Кожух одним рухом всадив кинджал у ворота. У блискучому лезі я побачив суху жменю пороху і наші викривлені обличчя.
Зверху почулося задоволено:
— А тепер дивіться на лезо і запалюйте порох!
Полковник дістав сірники і запалив. На мить лезо перетворилося на яскраве сонце. Я невільно заплющив очі.
Через хвилину я нарешті зміг щось побачити. Я підняв очі вгору. Біля віконця нагорі вже нікого не було. Ворота заскрипіли і повільно розчинилися. Перед нами стояв старий з рушницею в руках. Він полегшено зітхнув, опустив рушницю стволом донизу і урочисто оголосив:
— Граф Гельмут фон Темпельгофбауер. Заходьте, панове, тепер я бачу, що ви люди.
4.
Полковник швидко домовився з господарем про платню за ґрунтовну екскурсію та знайомство із залами і бібліотекою замку. Ми йшли за господарем по подвір’ю. На хвилину в мене з’явився сумнів щодо реальності подій останніх кількох сторіч. Принаймні, всередині цього замку час зупинився. Навіть старий напіввійськовий сюртук графа, не кажучи про наші досить сучасні костюми, здавався недоречним у цьому застиглому царстві середньовіччя. Видно було, що майже ніхто не займався впорядкуванням замкового господарства. Густий зелений плющ рясно заплітав стіни та господарські споруди. Ми пройшли повз готичну каплицю і підійшли до двоповерхового кам’яного будинку. Над вхідними воротами було вирізьблене латиною:
Ordo domus Sanctae Mariae Teutonicorum…
Граф пояснив:
— Колись у цьому будинку мешкав магістр Ордену, відбувалися банкети рицарів. Тепер тут мешкаю я зі своєю донькою. Пропоную вам повечеряти і відпочити, а завтра я із задоволенням покажу вам замок більш детально.
Ми вечеряли у величезній залі. Судячи з її розмірів, тут запросто могла стати на постій вся наша сотня. Свічки кидали довгі тіні на стіни, з яких на нас дивилися великі портрети давно померлих рицарів Ордену. Голоси глухо відбивалися під темною кам’яною стелею. Враження, що я опинився в центрі забутої і похмурої легенди, поступово охоплювало мене. Нам подавав страви старезний слуга з довгими сивими бакенбардами. Біля господаря сиділа його донька Гретхен.