Лук'янівські клопи – це нова популяція, виведена спеціально для в'язнів. Вони не боялись електричного світла, кусали і вдень, і вночі. В'язні роздирали брудне тіло брудними нігтями аж до крові, у багатьох подряпини гноїлись – піодермія.
Невже можна звикнути до принизливої процедури – лазні? Раз у два тижні за командою кожна жінка брала козла або збиті дві дошки і разом з іншими виходила до внутрішнього двору в'язниці. Двір був великий, заасфальтований, з безліччю хазяйських будівель. Посередині стояли три величезних казани з приставленими залізними драбинами. Від них йшов різкий, неприємний запах лізолу. Біля казанів у фартухах, брезентових рукавицях, із залізними палицями метушились люди, точнісінько як в пеклі з "Енеїди" Котляревського. У ці казани, повні лізолу, вкидали наші козли і дошки – труїли клопів. Перший раз зраділа, подумала – більше не кусатимуть.
Ми ж прямували далі – до лазні.
Минали вантажну машину гнилої картоплі. Картоплини звалювали просто на асфальт. Один з робітників обливав цю купу водою з шлангу (цебто мив), а двоє інших лопатами кидали її на похилий дощатий настил, з якого картопля потрапляла до котлів (кухня була розташована у підвальному приміщенні). Виходила запашна баланда для зеків. Ось як її готували, та ще й такої давали недостатньо.
У лазні наш одяг йшов у "прожарку", а нас голили у відповідних місцях, причому обслуга була навмисне з чоловіків. Випрати одяг ми не мали ніякої можливості вже багато місяців, від "прожарки" бруд в ньому лише запікався. Бридко було натягати на себе це зашкарубле дрантя. Від напіврідкого зеленувато-чорного смердючого мила волосся погано промивалося, важко розчісувалося, не блищало.
По дорозі з лазні забирали щойно витягнені з котлів нари. Дошки були ще зовсім мокрі, важкі, бурого кольору і нестерпного запаху. Тягли їх до камери, втішаючись думкою, що вони вже без клопів. Складали нари, полегшено зітхали.
Через деякий час з'являвся нестерпний головний біль, починали сльозитися очі, пересихало в роті, нудило, пекло в животі, багато хто починав блювати – це так проявлялось отруєння лізолом. А у однієї жінки загострювалися напади астми. Страшно було навіть подумати, щоб до таких дощок притулитись щокою, лягти на них. В такі ночі ніхто не спав, тільки мучились.
А клопи, живі-живісінькі вилазили зі шпарок, наче сміялись з нас.
Невже можна звикнути до голоду, який увесь час нагадував про себе, викликав в уяві окраєць хліба з салом, або смажену картоплю, або тарілку доброї юшки? Ми були не розбещені люди, радянські, тому найчастіше хотілося просто хліба або хоч сухаря. Якось я мала необережність розповісти, що в перші дні у камері-одиночці не могла їсти без ножа, немитими руками і залишала цілі пайки хліба. Час від часу хтось згадував про це і починалось: "Оксано, мий руки, зараз тобі принесуть твою пайку" або "Ти ж не можеш їсти в таких умовах, то віддай нам". І далі в такому ж дусі. Я й сама мало не плакала, згадуючи ті пайки, а тут ще вони нагадували.
Та в камері ставилися до мене добре. Я була наймолодша. У день мого народження жінки зробили мені подарунок – три сухарі і вісім кусочків цукру, а урки подарували носову хусточку – ту, що відібрали у мене, коли я вперше з'явилась у камері.
Годували нас так: вранці кружка окропу і пайка хліба (300 грамів). Через кілька хвилин в жодної з нас не залишалось і крихти. Може б у кого і вистачило сили волі половину залишити на обід, та де ж її покласти і як потім їсти під поглядом понад сотень голодних очей? В обід ставили у камері бачок із 88-ма порціями баланди, де зрідка плавали крупинки пшона, ще рідше – гнила, нечищена картопля, а вряди-годи траплялися гнилі голови оселедців. Від цього варива йшов досить неприємний запах, та ми не могли відірвати голодних очей від черпака. Чергова по камері акуратно наливала в кожну миску лише один черпак.
Майже кожен раз така роздача закінчувалась бійкою. Комусь з урок здавалось, що іншій дали густіше, а їй навмисне одну юшку. Зчинялася сварка, яка закінчувалася бійкою. Істеричні урки кричали, лаялись, хапали одна одну за волосся і били головою об нари. Кілька разів від удару по голові гнувся навіть залізний черпак. Довго не затихали пристрасті після таких роздач. І ось одна з урок запропонувала, щоб баланду роздавала я. Всім ця пропозиція сподобалась.
– Правильно, мала не буде махлювати, роздасть по совісті.
Моєї згоди ніхто і не запитав. Так я почала розливати баланду. Скребла по дну бачка, старанно розмішувала, а потім рвучко витягала черпак. Звичайно, знову було кому і без картоплі, а кому і картопля, і гнила голова, та більше ніхто не ображався. Роздача була чесною, всі бачили, як я стараюсь, і мовчали. Замість лайки заводили пісні.
Ввечері знову давали кружку окропу. Та як би не хотілось його випити (все ж таки щось потрапить у порожній шлунок), більшість з нас, політичних, залишали його на гігієнічні процедури. Спочатку урки сміялись над нами, та з часом і самі почали це робити. Так хотілося хоч мінімальних побутових умов.
Ні матраців, ні ковдр, ні подушок у нас, звичайно, не було. Спали на голих нарах, підклавши під щоку долоню, а коли було тепло – власний одяг.
На оправці іноді встигали щось випрати під краном, хоч і без мила. Сушили в камері вдвох, взявшись за чотири кінці і увесь час розмахуючи вверх-вниз, бо вішати випране було ніде, а вітер, що здіймався, швидше сушив. Мене дуже вразила така винахідливість.
Наш одяг від безкінечних "прожарок" швидко псувався. Моє платтячко із тонкої шерсті розлізлося на ліктях та грудях. Відрізавши трохи рукава, наклала латки. Шити в камері не можна було. Голки, бритвені леза, ножиці, нитки в'язням мати заборонялось. При шмонах все відбирали. Та урки, маючи великий досвід, ховали їх під язик, за щоку або в щілину дощаних нар. Нитки брали, розпускаючи трикотажну білизну. Штопали, шили, сховавшись у куток, прикриті спинами інших, щоб не побачили вартові.
Ми, політичні, розміщались на нарах зліва, урки – справа і на підлозі. У них була старша, яку всі беззаперечно слухали.
Нас урки не чіпали, але не любили, обзивали зрадниками батьківщини, ворогами, телегентками (це слово у них вважалось лайкою, яку часто прикрашали ще й нецензурним прикметником). Та коли тривав шмон або вартовий чогось чіплявся до якоїсь із нас, відразу заступались.
Найчастіше ми, політичні, збиралися купкою на нарах, подалі від дверей, і вели тихі розмови, хто за що сидить і який строк отримав. Та говорити всю правду, особливо подробиці, хоч були вже засуджені, не дуже наважувалися. З власного досвіду знали про стукачів, наклепи, доноси, вибивання "правди", статтю "знав, не сказав". Так що краще було не знати. Та все ж хотілось поділитись наболілим – від цього хоч трохи легшало.
Наприклад, невеличка чорненька Валя завідувала бібліотекою. Там під час ремонту застелили книжки і підлогу газетами. На одній з них, на біду, був портрет Сталіна, який не помітили і ступали на нього ногами. Хто доніс – не знають, та забрали всіх, навіть прибиральницю. Валі як завідуючій дали п'ятнадцять років, іншим – по десять.
Сусідку по нарах зліва – кучеряву Нілу, філолога, аспіранта Київського університету – звинуватили в українському націоналізмі. На шиї у неї виднілись припухлі лімфатичні залози, з яких виділявся густий гній – це був туберкульоз.
Ближче до вікна сиділи вчителька, що страждала на бронхіальну астму, та її тридцятирічна дочка, у якої були малолітні дітки-близнюки. Про долю дітей вони не знали, батька заарештували за участь у СВУ ще у 1938 році, а доччиного чоловіка – кілька місяців тому. Їх самих теж було звинувачено в українському націоналізмі, кожній присуджено десять років. У матері приступи астми повторювались часто і були тяжкими. Безпорадно, з жалем дивились ми, як хвора ловила ротом повітря, як на посинілому обличчі відбивався жах, а у доньки з очей котилися гіркі сльози. Стукали у двері, кликали лікаря, однак допомога не поспішала.
Платоніда Хоткевич та я теж сиділи за націоналізм.
Націоналізм, як твердив мій слідчий, – зрада батьківщини. Та це ж абсурд. Націоналізм – це любов до своєї батьківщини. СРСР складається із 12 республік-батьківщин. Чому тоді росіянин, який любить Росію і розмовляє російською мовою, не націоналіст і не отримує за це строк?
От, наприклад, казахи, киргизи, грузини, литовці та інші... Як могли вони любити Україну? Вони її ніколи не бачили, а може, і не чули про неї, не знають її звичаїв, мови; вона їм чужа. Кожен з них любив свою батьківщину – це ж так природно, це майже інстинкт.
Мені ж випало народитись в Україні, тому не дивно, що понад усе я любила свою батьківщину. Людина ж не вибирає при народжені ні батьків, ні країну. Мабуть вона, Україна, вибрала мене, тому я її так люблю.
-4-
Вирок суду мені дали прочитати вже в Лук'янівській в'язниці. Вартовий простягнув тонесенький цигарковий листок через кормушку і, не випускаючи зі своїх рук, наказав:
– Читай!
– Дайте мені до рук, бо я погано бачу, та й тримаєте ви його догори ногами.
– Не можна, – скипів вартовий і вилаявся.
Тут до дверей підійшли урки.
– Начальничку, чого кричиш на дівчисько. З'їсть вона його, чи що?! Дай до рук. Вікно он аж де, а тут темно.
Нарешті папірець опинився у мене. Поспішно почала читати, не все розуміла, бо хвилювалась. Про строк я ще на суді чула, а ось "без конфіскації майна через відсутність такого" – це вже щось нове. Я була настільки вражена, що незчулась, як папірець-вирок кудись зник. Подумала, що забрав вартовий. Та раптом він схопив мене за руку й завищав:
– Віддай, зараза, віддай!
На крик і лайку збіглися інші вартові й начальство. Відчинились двері камери і почався шмон. Мене примусили роздягтися догола. Урки реготали. Дали себе обшукати й ті, хто стояв біля дверей, потім стали шмонати усіх. Папірця не було. Нарешті заводила Муська пояснила:
– Він же на цигарковому папері, поки ви одних шмонали, інші скурили. Курити ой як охота!
На верхніх нарах біля вікна кілька блатнячок після цих слів з викликом затягнулись і пустили дим у вікно.
– Підеш, сука, в карцер! – зашипів вартовий на мене.
– За що, начальничку? – захистила мене Муська.