Султан зірвав із стіни й пожбурив у нього важкого малахітового свічника.
Нарешті, тяжко дихаючи, Осман спинився коло вікна. Його молоде смугляве обличчя сіпалось, у косо прорізаних монгольських очах тліла незгасла лють. Розпашіла кров жаром била в скроні, не давала вгамуватися.
Він, султан султанів, тінь аллаха на землі, сьогодні вперше почув супротивне слово — і від кого?! Від сивобородих дурнів-візирів, що їм змітати бородами пил з його килимів, а не давати поради великому падишахові, котрий трима під своєю рукою неосяжну турецьку імперію — державу його предків Оттоманів: п'ятнадцять країн, від Чорного й до Егейського моря, без ліку племен і народів.
Сьогодні скликав усіх візирів на державну раду, сповістив, що йде війною на зухвалий Ляхистан: хоче стерти в пил його війська, спопелити Варшаву й Краків, ляського короля Сигізмунда полонити, а голови його пихатих полководців прибити над ганком свого палацу, як торік прибив голову гетьмана Жолкевсько— го, що його полки славне воїнство правовірних оточило й знищило впень у Молдові, під Цецорою...
А спершу пройде потоптом Україну, віддасть вогню й мечу кубло ворохібників-козаків — Запорізьку Січ. Оті січовики віддавна стримлять Оттоманській Порті1 кісткою в горлі: раз по раз шарпають узбережжя, палять міста й фортеці, не дають правовірним жити в спокої.
І хоч знали всі, що воля падишахова — закон та що війни однаково не минути, але тут сховали очі, затрусили бородами, а дехто, криючи отруту за медом облесливих слів, став перечити. Великий візир Насуф— паша, низько вклоняючись, сказав, що, може б, почекати трохи з походом? Шах перський, мовляв, тільки й дожида слушної нагоди, коли б не вдарив на Стамбул, як усе турецьке військо рушить до Ляхистану.
Та й запорожці теж не минуть нагоди: вони-бо останнім часом дуже зміцніли на силі, мають добрих ватажків-отаманів, за якими підуть куди хоч. А їхню Січ — чом ні! — зруйнувати можна, тільки навряд чи з того буде велика користь. Ось і славний Ібрагім-паша,— хай продовжить йому віку аллах! — теж чотири літа тому напав на Січ, саме як запорожці були в поході,— попалив їхні утлі мазанки й курені, захопив старі човни й гармати. Та нечестиві гяури тільки насміялися з того, тієї ж осені дощенту сплюндрували Трапезунд: найясніший падишах, певне, й сам це гаразд пам'ятає...
І сивобороді кивали головами, притакували, а він, султан, мусив, зціпивши зуби, гамувати гнів, хоч усе клекотіло йому всередині.
Навіть свята душа — великий муфтій ‘, що за старістю завжди куняв у кутку,— і той підвівся й зашамкотів, що гріх, мовляв, прагнути марної загибелі своїх і чужих людей. Невже не досить покірні племена й народи, що слугують найяснішому падишахові?!
Ох, яка це мука — слухати й мовчати, вдавати байдужість! І він не витримав...
Коли кислоокий візир Мустафа, забувши честь і шану, натякнув, що перемога під Цецорою, мовляв, не така вже й велика, гетьман Жолкевський — горіти б йому в пеклі! — козацтво зневажав, через те й на допомогу не покликав, як падишахове військо облягло його полки під Цецорою, а новий гетьман корони польської Ходкевич клятих гяурів-козаків покличе, це вже напевне, і хтозна, як тоді буде,— від таких підлих слів урвався останній терпець, шаленство полум'ям вдарило в голову, він схопився з трону й пожбурив у щоку Мустафі кинджал: зухвалець умився кров'ю.
Не тямлячи себе, затупотів на великого муфтія, щоб забирався геть, не потикавсь на очі ніколи, а як ні, не поможе й святість — гнити йому в кайданах довіку! Старому й мову одібрало з переляку.
І всіх страхополохів-візирів повигонив геть, а декотрих наказав тут-таки заслати в аравійську пустелю — аби знали, що немає меж могутності падишаха!
Згадка про це трохи заспокоїла кров, султан подумав, що сьогодні ж вирядить до короля Сигізмунда посланця з грізним листом: хай бачить лях, що його чекає! Глибоко зітхнувши, він опустився на коліна й став читати вечірню молитву — намаз, бо вже вечоріло і з усіх мінаретів Стамбула линули співучі вигуки муедзинів: "Ля ілла іль Алла, Мехмет регуль Алла", що закликали правовірних молитися.
А взавтра помчали гінці в усі закутки неозорої держави Оттоманів, попливли морями галери й галіони з зеленим стягом на щоглі, везучи султанові накази всім намісникам-санджакам, всім командувачам беглер-беям, полководцям, тисячникам, сотникам, всім воїнам: туркам, арабам, бедуїнам, єгиптянам, курдам, халдеям, абазам, друзам,— щоб мерщій кожен оперізувався шаблею або мечем, хто має коня, сідав би на коня й рушав бити нечестивих гяурів, на славу великому падишахові — тіні аллаха на землі!
Забувши про їжу й спочинок, султан Осман сам їздив скрізь, наглядав, як видають з арсеналів зброю — самопали, мушкети, шаблі, ятагани, щити, як нашвидку муштрують на майданах ошелешених рекрутів.
Наказав одімкнути державну скарбницю, лантухами брав звідти золото й самоцвіти, обдаровував полководців та своїх улюбленців яничарів, без ліку платив франкським і англійським купцям, що привозили до Стамбула добрі сталеві панцири й зброю. Посивілий на службі падишаха великий скарбничий-дефтердар тільки руки здіймав до неба од такого марнотратства.
Ночами султан не міг спати. Вже бачив у мрії, як в'їжджає білим конем до тронного палацу королів Ягеллонів у прадавньому Кракові, бачив, як схиля голову зблідлий Сигізмунд, як у розпачі ламають руки, благають милосердя його чваньковиті магнати, що з них кожен мав себе вище від свого короля.
Нарозкошувавшись у думках перемогою, дарував своїм беглер-беям Краків і Люблін, Київ і Львів... І вже линув мрією далі: вів здобичників-воїнів на велику Русь, що вже сотні років стояла несхитно, як мур, проти татарських орд, проти могутньої турецької сили; з люттю топтав під ноги гордих руських князів, палив міста й села, геть аж до самої Москви; в димі пожарищ повертав на захід — у землі германців, франків, англійців; не змигнувши оком, віддавав воїнам на грабунок Париж і Лондон, помахом руки гнав на схід незліченні ватаги затерплих од жаху бранців.
Од таких мрій солодко наморочилась голова, мов од забороненого мусульманським законом вина. У вікно разом з морським солоним вітерцем линуло рипіння гарб, іржання коней, тупіт: війська сунули до Стамбула і вночі... І султан, дослухаючись до неспинного гамору, з пихою думав, що от гукнув — і встали сотні тисяч воїнів, ринули на гяурів, як повінь,— чи є така сила, що змогла б їх зупинити?!
Коли скінчилися всі готування й двірські мудреці— ворожбити вичитали по зорях щасливу путь — турецьке військо рушило на Балкани. Од Босфору до Дунаю закурив над шляхами пил, залунала дика, вересклива музика. Попереду прямувало чотири індійських слони — султан наказав викувати їм панцири й захистити груди щитами, — бідолашні велетні, не звиклі до такого параду, жалібно сурмили, кривавили хоботи, намагаючись здерти з себе розжарену на сонці сталь.
Шість тисяч верблюдів везли гроші й харчі для війська. Слідом за ними гнали табуни улюблених султанових коней — він не хотів розлучатися з ними і в поході. Тут були білі, мов гірський сніг, найбистріші в світі огирі, викохані в аравійській пустелі, могутні попелясті коні з-над Перської затоки, молочно-сиві, булані, всипані рудуватими цятками красені, привезені з Іспанії й навіть з далекої заморської Індії.
Окремо вели п'ять срібношерстих кобилиць з червоними фарбованими гривами, у вишитих перлинами попонах. На прапрабабах цих кобилиць начебто їздив сам пророк Магомет...
Далі йшли псарі з білими хортами, сокольничі з соколами та гірськими беркутами, що сиділи у них на руці, примруживши хижі бурштинові очі.
Незліченна юрба чорношкірих, смуглявих, білих невільників несла усякі речі: килими, вази, дорогоцінні фотелії й узористі столики — султан і в поході мусив почувати себе як удома...
За всією цією пишнотою сунули війська, що роз— тяглися на кілька сотень верст: найбаскішим арабським скакуном не об'їхав би його й за три дні.
Нескінченними лавами мчали кіннотники-сипахи, озброєні шаблями, луками, а також короткими списами й кинджалами, що їх вони метали на диво влучно.
На чолі їх гарцювали закуті в панцири лицарі-дже— белі, що завжди кидалися в бій перші; за звичаєм, вони мусили викликати на герць лицарів супротивника.
Похмуро дивлячись у землю з-під білих повстяних ковпаків, карбували крок піхотинці-яничари, що вславилися на весь світ своєю нелюдською жорстокістю. їх добирали з бранців-хлоп'ят, яких змалечку ламали тяжкою муштрою, вибивали з пам'яті рідну мову й рідний дім, навчали йти на смерть, коли накажуть, без жалю катувати й нищити всіх, кого султан мав за своїх ворогів.
Лаштуючись у похід, кожен яничар заприсягнувся принести з собою в Туреччину щонайменше десяток одрубаних голів: за це їм платили золотом...
Під білими й зеленими стягами їхали кінні найманці — улуфеджі й силяхтари; ці теж дали таку присягу. В кожного до сідла була приторочена величезна шкіряна торба — ховати захоплену в поході здобич.
Були в обозі й інші найманці — французькі та англійські інженери, добрі знавці гарматної справи, а також фортифікатори, що вміли будувати неприступні фортеці. Султан щедро заплатив їм наперед: на завойованих землях він хотів зараз же побудувати кілька фортець.
Волами везли сотні гармат, деякі були такі величезні, що їх тягло десять пар волів.
Окремо, на коротконогих, кошлатих бахматах, згорбившись, скакали татари у ватяних халатах та баранячих шапках. Інші були в кожухах, вивернутих догори вовною; здалека здавалося, наче в сідлах сидять наїжені ведмеді.
Татарський хан Джанибек-Гірей гарцював на чолі своєї орди на тонконогому золотистому румакові. Його вилицювате обличчя з довгастими очима весело всміхалося: султан обіцяв оддати татарам на грабунок усе Поділля, аби тільки встигли підійти вчасно, доки почнеться великий бій з козаками та ілляхами.
Закутавшись у білі плащі-бурнуси, їхали смаглолиці, схожі на орлів бедуїни. Позаду, насилу тягнучи важкелезні списи, похмуро тупотіли обдерті єгипетські фелахи: їм найменше хотілося іти на війну — мало не всіх довелося силоміць гнати у військо.
Годі було полічити всі війська, всі племена й народи, що, збиваючи щільну, мов завіса, куряву, сунули нескінченними шляхами, перегукувалися десятками різних мов, співали сумовитих диких пісень — і здебільшого зовсім не знали, куди й чому їх женуть та навіщо це потрібно.
Султан Осман скакав попереду війська, оточений охоронцями-яничарами.