Вже минули село й поїхали понад течією, обсадженою густими старими вербами. По другий бік стриміли стіною круті голі горби. Шляшок був тільки що прокладений попід горбами до нового млина. Колеса грузли в свіжій накиданій землі. Екіпаж пішов боком і трохи не перекинувся в течію. Сусана Уласівна й Ватя крикнули і вхопились руками одна за одну.
— Ой боже мій! Ще перекинемось під ці верби, їдь помаленьку! — кричала Сусана Уласівна на погонича.
Під вербами далеко валував дим. Делікатні сині пасма диму вилися, мов сині стрічки, і переплітались з густими зеленими гілками.
— Молодиці обід готують під вербами, — сказав о. Артемій, — он і дим видко.
Коні круто повернули праворуч. Гори ніби заломились гостро набік, і на невеличкому рівному клаптикові берега забілів новенький млин, ясний, ввесь ніби жовто помальований. Під вербами палало багаття. На жару стояли здорові горшки-золійники. Кругом багаття вештались і порались молодиці. Ціла юрба дітей стояла здалеки й дивилась на ту картину; друга юрба дітей купалась та хлюпалася під вербами. В чистому повітрі запахло згарятиною, важким духом вареної та печеної страви. Недавно порожній куточок став жвавий, повеселішав.
Коні підкотили екіпаж під млин. Залисніла смуга Росі, темно-синя, як небо. Надворі було так тихо, що й лист на вербах не ворушивсь. На прогалині між крутими горбами стояла важка духота.
О. Артемій зліз з екіпажа. З темних, аж чорних одчинених дверей висипались люде й стали на ґанку між двома стовпами з штучно повироблюваними мережками вгорі. Лесько, зачесаний, чепурний, в синьому суконному жупані, підперезаний зеленим поясом, перший підступив за благословенням до батюшки; за ним прийшов дід Яків, а далі приступили спільники Марченки. За ними вийшов майстер, що ставив млин, високий, сухорлявий, але дужий дід з корсунських міщан. Згодом з млина вийшов вчитель та управитель. Ватя ждала, що от-от за ними вийде з млина писар та Леонід Семенович, але їх не було. Вона переглянулась з матір'ю.
"Ото тобі на! Чого ж це я притарабанилась на якийсь обід у якийсь млин? Невже для діда Якова? — думала Ватя, здоровкаючись з вчителем та з управителем. — І навіщо я прибиралась та аж тричі зачісувалась, аж руки в мене трусились? А може, він ще приїде, може, опізнився. Мабуть, писарша й досі чепуриться перед дзеркалом… А! противна писарша!.."
— Гарний млин вийшов! Тільки вузька гребля в вас, — сказав о. Артемій і пішов оглядати лотоки, колеса та греблю.
Гребля була й справді вузька й вилася через Рось, неначе велетенська смугнаста гусінь: загнулась од лотоків дугою, впала на здоровий камінь серед річки, обминула камінь, ще раз загнулась, вибираючи мілкіше та кам'яне місце, і неначе засунула на другому березі голову в очерет та в лози. З одного боку греблі вподовж стримів свіжий тарас, неначе колючки на їжакові; посередині жовтіла смуга свіжої насипаної жовтої глини.
Воду в лотоках спинили заставками. Рось вище од греблі налилась і підтопила довгий рядок зеленої лози понад берегом. Лоза гірляндою вилась у воді, неначе виринала з води.
Обидві панії попростували до верб і хотіли сховаться од сонця в тіні в зелених пологих городах. Коли несподівано за горбами загуркотів віз, і з-за горбів вискочила пара баских коней. Ватя вгляділа на возі писаря, писаршу й Леоніда Семеновича. Вона почервоніла й почутила, що на неї ніби сонце сипнуло усім своїм промінням, запекло в груди, пекло в лице, в щоки…
Коні спинились. Леонід Семенович проворно й жваво зскочив з наточанки, в одну мить скинув в себе білий дорожній балахон, підбіг до дам, скинув бриля й привітався дуже привітно.
— І ви тут, Валентино Артемівно? От де я несподівано стрівся з вами! — сказав Леонід Семенович.
— Це ми виїхали святить млина, — промовила Сусана Уласівна.
— То це виходе, що й я приїхав святить млина, та ще аж з другого села в чужу парафію? — промовив Леонід Семенович.
Підійшов писар з писаршею; привітались. Ватя подала писарші руку й на радощах поцілувалась з нею. Писарша взяла це за добрий знак для свого брата й повеселішала.
— Та це ми вволили волю діда Якова, давнього нашого титаря. Це він нас запрохав на посвячіння свого млина. Ми приїхали, щоб не зневажить нашого старого знайомого, а то дід ще й розсердився б на нас, — говорила Ватя.
Од молодиць, що стояли нарізко коло багаття, неначе помальовані статуї, одрізнилась одна бабуся, приступила до Сусани Уласівни та до Ваті й привіталась до їх. То була дідова Яковова жінка Маруся, стара-престара, але жвава й ще бадьориста баба.
— А що, Марусю, не перестоїть часом ваш обід? — спитала в баби Сусана Уласівна.
— Ой серденько! Коли б вже хутчій святили млина, бо, їй-богу моєму, обід перестоїть: курка перепечеться, порося пересмажиться, — бідкалась баба.
— А що, бабусю, добрий обід зготували? А я оце аж з другого села зачув носом, що в вас надворі варять обід, та й приїхав до вас на обід, — жартував Леонід Семенович.
Бабуся засміялась.
— То й просимо, коли ваша ласка, до нас на обід! — сказала бабуся.
Батюшка пішов у млин. За ним слідком уся громадка неначе пірнула в темні одчинені двері. Юрба дітей прожогом та протовпом кинулась до млина, і її неначе поглинули чорні двері.
— Ходім на посвячіння, а то якось ніяково тут балакать, коли люде молитимуться, — сказала Сусана Уласівна й пішла до млина.
За нею пішли усі; навіть молодиці покидали горшки на жару й пішли у млин. Коло горшків зосталася одним одна баба Маруся.
Сусана Уласівна з дочкою увійшли в млин; за ними вступив Леонід Семенович. В млині після ясного гарячого світу було зовсім ніби поночі. Настала тиша. Усі замовкли, тільки було чуть, як вода дзюрчала, прориваючись через заставки та спадаючи на колеса, та десь булькотіла, падаючи в дірки на лотоках, неначе вона наливалась в здорову тикву.
Серед млина стояв стіл, застелений білою скатеркою; на столі стояла здорова кропильниця з водою з чотирма приліпленими навхрест свічками, лежав хрест та чорніло кропило. Дід Яків засвітив пучок свічок, поприліплював їх до стін кругом млина і в темних кутках. Спільник Марченко поліз по сходах до каміння й поприліплював свічки до ковшів. В млині блищало одно невеличке віконце коло порога, звідкіль лився матовий, блідий пучок світу на довгий рядок столів для обіду, застелених скатертями. Людей посходилось чимало.
Діти позбігались, повилазили наверх до ковшів і стали довгим рядком скраю, неначе на хорах. Коло стіни в темному кутку стояло шість мішків з пашнею. Маленькі дівчатка ще до церемонії посідали на тих мішках і сиділи неповорушно, дивлячись на церемонію, неначе вироблені з каменя ляльки. Тихий світ лився через віконце, а внизу під камінням через шестерні та колеса проривались пасма блідого, синюватого од води світу через двоє віконець, ще не заставлених валами. Серед сутінків блідого світу ясно світились запалені свічечки по стінах та вгорі по ківшах.
Дід Яків приніс пучок засвічених свічок та в’язочку квітчастих хусточок. Він обгортав кожну свічку хусточкою й подавав о. Артемієві. О. Артемій передавав їх майстрам. Майстри стали з свічками півкругом коло стола. На білому столі заграв жовтий світ од свічок, наче ввечері. Почалося посвячіння. До дяка пристали співать вчитель та обидва Марченки, котрі співали на криласі. Хор заспівав тихо, так тихо, що через спів було чуть, як на колесах дзюрчала та булькотіла вода.
— Одже ж я рада, що поїхала в млин. Яка картина! — тихо обізвалась Ватя до Леоніда Семеновича.
— А справді картина тут вийшла оригінальна і не без естетики. Мені здається, що це ми зайшли в якісь давні римські катакомби й несподівано натрапили на якусь дуже давню службу божу, — обізвався Леонід Семенович.
— А мені здається, що я в якійсь оригінальній опері чи балеті. Так і жду, що оті діти на хорах — то якийсь оригінальний хор, котрий заспіває, от-от десь заграє отам за колесами або за ківшами потайний оркестр… — шепотіла Ватя.
— А якби то заспівали в опері оті майстри, що стоять окроми, кругом стола з свічками, або отой старий високий майстер, що стоїть спереду… неначе якийсь іспанський тореадор?.. От зарів би басом, незгірше справжнього тореадора! — шепотів Леонід Семенович.
Ватя зирнула на старого майстра й трохи не зареготалась на ввесь млин. Вона мусила затулить долонею рота, щоб не приснуть од сміху.
— Ну, цей тореадор вже надто старий для своєї ролі. Наш дяк більше б годився для тієї ролі тореадора, — говорила Ватя.
— О, цей утнув би до гапликів! нема що й казати, — промовив Леонід Семенович.
— Але що там не говоріть, а це картина дуже гарна. Я розумію її естетичність і дуже рада, що приїхала до цього млина, — говорила Ватя.
— Який оригінальний світ переливається скрізь! — додав Леонід Семенович.
А світ і справді переливався по млині дуже ефектний. Через одчинені двері лився знадвірний ясний, гарячий, соняшний світ, розходився по млині, ширшав, падав по купі молодиць коло порога й неначе тонув десь в купі плечей та голов, квітчастих хусток на головах та білих сорочок. Ясний одлиск сковзався по лицях, по щоках молодиць, по чорнявих загорілих дідах та чоловіках, на котрих збоку сягав блідий одлиск од маленького віконця. А там далі в темних закутках блищали по стінах свічечки; діти на мішках мріли в сутінку, неначе намальовані на темному фоні картини в непорушній, неначе застиглій позі. Рядок дітей мрів вгорі коло ківшів, освічений знизу тихим синюватим одлиском. Золотий хрест на ризах на плечах горів і блищав так яро, неначе серед темряви на його впав промінь сонця.
Недовга церемонія скінчилася швидко. О. Артемій взяв хрест та кропило й покропив ним млин на чотири кутки. Люде заворушились і сунулись цілувать хрест.
— Вода полилась через греблю! — хтось загомонів з дверей.
— Вода пішла через греблю! Пускайте мерщій млин! — пішло по млині.
— Батюшко, кропіть мерщій лотоки та колеса! — заговорив дід Яків.
О. Артемій вхопив хрест та кропило й швиденько вийшов з млина. Дід Яків вхопив за вушка кропильницю й насилу наздогнав батюшку. Усі рушили з млина, діти неначе посипались з гори од ківшів по сходах. В млині піднявся гомін. Вода й справді вже затопила половину греблі, поняла зелену смугу дерну і просисалась в глиняну смугу.