За традицією пили з однієї склянки; закушували салом, цибулею і теплими пампушками. Співали пісні часів громадянської війни, давні народні пісні та частівки. Хоча застілля видалося небагатим, молода сім'я зажила дружно. Сільрада нарізала їм ділянку під садибу понад самим струмком, а Рабземліс виділив будівельні матеріали. Головою сільського Комітету незаможних (Комнезаму) — створеному, щоб спонукати селян вступати до колгоспу, був комсомолець Тарас Шелестович. Він і потурбувався, аби члени Комітету, всі геть-чисто голодранці, погодилися надати подружжю матеріальну допомогу зерном і дровами.
Мріяв Макар Лелека про шістьох синів, натомість принесла йому дружина двох дівок. До сестричок Фені і Гані батьки ставилися не однаково. Мати більш жаліла Феню, яка народилася слабенькою і росла покірною; надміру ж прудка і неслухняна Ганя її дратувала. Натомість розвеселий Макар більше тяжів до меншенької. Ще відтоді, як він, повернувшись з походу, вперше взяв її на руки, а вона щільно до нього пригорнулася і мелодійно задзеленчала, розтала його нестримана злість, і він утихомирився: нехай живе співуча дзиґа. Ганя змалечку приохотилася до дзеркальця і тицяла своїм носиком в усе, що траплялося навколо. Насправді ж, час від часу, на неї нападала слабкість: від слинявих жуйок передалися до неї бабусині сухоти. Маленька, аби здоровшати, прилаштувалася після доїння крадькома відпивати з молока вершки.
— Годую корову досхочу; даю, як усі люди, а отримую нещасне відро молока, тай те не масне! — жалілася сусідці Степаня.
Невдовзі Макар переконався, що молодша донька успадкувала його музичний талант, і став їй в тому потурати: одного дня приніс додому справжню гітару.
— Ось, донечко, дарую тобі інструмент.
А дружина як заверещить:
— Що це ти приніс, старий гультяю? У нас що: жидівська хата? Я думала, з Ганьки люди будуть, а ти ії в артистки сватаєш? Віднеси цей непотріб, де взяв, і щоб я його тут не бачила!
— Цить, дурна! А то як лясну по морді! Вчителька підказує, що у дитини талант, отже, нехай займається. Ти, стара, тільки послухай, як вона виводить! — мрійно мовив Макар, і гітара залишилася вдома.
Навесні 1927 року Івана Шелестовича призвали на строкову службу до Червоної Армії. За два роки він дослужився до молодшого командира і, демобілізувавшись, повернувся до Цюрківців красунчиком хоч куди. Його, як молодого партійця, призначили головою ще не існуючого колгоспу, і на його долю припала масова колективізація. Насправді, до колективного господарювання односельці поставилися з насторогою. Ті, що впорались із наданою їм землею, мали достатньо робочих рук, власні воли й коні, плуги, вози та борони, вміло господарювали. Кожен тримав корову, а то й дві; телят, вівці, свині, птицю, а від них достатньо гною для удобрення поля.
"Навіщо нам ті колгоспи? — розмірковували вони. —
Хто не здатен, нехай наймається до нас".
Бідняки ж, отримавши наділ, зі злиднів не вибилися. Хтось залишився малоземельним, бо на момент роздачі мав мало їдців; чиїсь господарства подробилися поміж діти; колишні безземельні, що не мали ні реманенту, ні вола, ні коня, ні навичок господарювання, поздавали отримані паї заможнім односельцям в оренду і пішли до них батракувати. З невдах сформувався прошарок сільського пролетаріату, що побачили спасіння у колективному господарюванні. Біднота ненавиділа багатіїв, заможні зневажали голоштанників, але ті й ті не могли обійтися одне без одного.
Більшовики розчарувалися у Новій економічній політиці: землю роздали, а хліба не отримали. Країна голодувала, і Пролетарська революція застопорилася. Не мали за що купувати обладнання тракторним заводам; електрифікація разом з індустріалізацією буксували; численне військо замість танків, скакало з шаблями на конях. В партії заворушилися ревізіоністи. Постало питання: що буде, якщо пролетаріат остаточно зневіриться у комуністичній ідеї?
Основним джерелом валютних надходжень традиційно було зерно, а воно потрапило у приватну власність. Закуповувати хліб за ринковими цінами не мало смислу, тому Сталін, негайно скасувавши НЕП, ввів примусову хлібозаготівлю, по ходу якої хліб у хліборобів попросту відбирали. Заготівельники напоролися на відчайдушний супротив селянства. У відповідь у 1928 році Партія запровадила жорстокі репресії і на кінець 1929 року взагалі оголосила політику ліквідації заможного селянства (куркулів) як класу. Натомість бідноту і середняцтво вирішили згуртувати у колективні господарства, які б добровільно здавали урожай державі. Сподівалися на масовий рух, але більшість селян усе одно воліла залишитися одноосібниками. Міркували: "нарешті отримали омріяну поколіннями землю, а тепер що? Віддати її і знову залишитися ні з чим?" І хоч як активісти проводили збори, агітували і лякали, до колгоспів потягнулася сама голота, яка не мала нічого, щоб внести до загального котла.
Саме в такий складний історичний момент і дісталося Івану головування. До Цюрківців надійшла вказівка: до несвідомих застосувати примусові заходи, в колгосп заганяти силою. Особливий опір зчинили жінки. Не могли дурепи второпати: що це буде, якщо дворова живність, аж до птиці, стане гуртовою? Одного дня розлючені баби збіглися на майдан, повитягували з контори активістів і почали їх духопелити. Верещали, шматували, а Івану, як головному заводію, взагалі провалили череп.
Насправді, Платонова рідня не була куркульською — такі собі середняки.
— Ми працюємо власним горбом і зроду не трималибатраків. Погляньте на моїх синів: Григір — червоноармієць, інвалід Громадянської війни; Гнат і Пилип — комсомольці; Іван уже член партії, і Тараса незабаром прийматимуть, — переконував Платон активістів.
Молодші брати Пилип і Гнат допомагали Іванові розкуркулювати несвідомих. Разом із іншими комсомольцями, вони шастали по дворах, вишукуючи приховане зерно, худобу і реманент. Гнат трішечки соромився, зате Пилип діяв заповзято, за що і постраждав. Якось увечері Іван, сидячи у хаті, заносив у шнуровані книги колгоспні справи. Аж тут відчинилися двері і увійшов обшмаганий і з підбитим оком Пилип, що повернувся з Устянського цукрового заводу, де працював підручним кочегара.
— Онде бери галушки. Мати ще сплять: тільки перші півні проспівали. А чому це у тебе ґудзики і комірець обірвані? А що то під оком? — запитав старший брат.
— Бачиш, повертаюся до села, нікого не чіпаю, аж тут, на кладовищі, з кущів наскочили брати Сувирки та й нумо мене гамселити. "Це ви, комсомольці, не даєте нам жити!" — кричить молодший. А сам схопив мене з грудки, та як смикне додолу... Отут і полетіли мої ґудзики... Нічого, зранку інші попришиваю".
Відпрацьовуючи одну з вулиць, комсомольці вдерлися до двору Куняків. Не те, щоб ті були глитаями, просто відмовились вступати до колгоспу і побажали залишились одноосібниками. Господар насправді взагалі не поважав комсомольців і свого часу заборонив старшій дочці зустрічатися з їхнім ватажком Петром Скляренком. І ось знехтуваний жених заявився на Куняковому подвір'ї районним уповноваженим по заготівках. Ретельно перетрусивши обійстя, реквізитори нічого не знайшли і вже збиралися йти геть, як Гнат, закотивши ненароком стару ряднину на возі, що стояв посеред двору, оголив три мішки з борошном. Скляренко підскочив до возу і заволав:
— Ага! Ось де куркулі ховають борошно від пролетаріату! Молодець, хлопче, — справжній комсомолець! Усі беріть приклад із Гната! Нумо, виносимо хліб на вулицю!
Із самого початку за лиходіями сумно спостерігала меншенька Кунякова донька Павлинка. Вона товаришувала з молодшою Гнатовою сестрою Тетяною, бувала у них вдома і, аби Гнат менше переймався колективізацією, то здогадався би, що дівчина йому симпатизує. Але тоді йому було не до того: перед ним відкривалася можливість здобути комсомольський авторитет і отримати направлення до інституту. Але, зробивши шкоду, він застидився: "якого біса я поперся до тієї хури? Залишив трудову родину без їжі! І безневинна Павлинка плаче, мабуть, думає: який торбохват!" Після того випадку Гнат по дворах більше не ходив.
На думку партійців, в усьому були винні попи. Вони затуманювали людям розум і відволікали від масштабних перетворень. Дратували комуністів і численні церковні свята, продовж яких новоз'явлені колгоспники не виходили на роботу. Врешті-решт, надійшла команда церкву знищити. Але віруючий люд провідав, коли саме планується здійснення бісівського задуму і ще досвіту зібрався на майдані. Мужиків прийшло не багато, самі діди; посходились здебільше баби. З раннього дитинства їх, чепурно одягнених, матері водили до храму і вчили молитися Отцю Вседержителю і Матері Пресвятій Богородиці. В храмі можна було спокутували вільний і невільний гріх, і не один. Там причащали, вінчали і хрестили дітей... За святе вірування, за тяжку бабську долю батюшка обіцяв вічну радість... Церква уособлювала собою чистоту, красу і справедливість, яких у реальному житті жінки не бачили. Всі народні свята були церковними. І що ж залишиться їм у житті доброго і світосяйного, якщо не стане церкви?
— Зруйнуєте Божій храм — щезнуть усі благодаті, надані вам церковними таїнствами. Господь скасує ваші вінчання, і перетворитеся ви на звичайних повій, — напучував баб Юстим Лелека, що, спираючись на ціпок, підійшов із Нижньої вулиці. Його підтримав дід Патрошко, колишній церковний староста:
— У нехрещених дітей на тілі з'являться чорні плями з шерстю: то впаде на них печатка антихриста. Хто ж викине образи, того Бог покарає сліпотою, каліцтвом і німотою; у того виздихає худоба і вимруть діти.
Батюшки не було, бо його ще з вечора зачинили у сільраді. На ганку розсілася бригада теслярів із колгоспного двору з інструментами; палили самокрутки, матюкалися і чекали на Івана, який ось-ось мав з'явитися з ключами. Втомившись від довгого очікування, Горпина з нічого посварилися з Марфою,
— Ти, хвойдо! Хоч би у себе в хаті позамітала, хоч би у хліві прибрала, а то багнюкапо коліна! — верещала Марфа.
— Сама ти нечепура! Краще б чоловіку штани випрала, а то ходить у свинячому лайні! — відповіла Горпина.
Жінки лементували, а чоловікам цікаво: що буде далі?
— Горпиночко, ти їй сраку покажи! От у Горопини срака, ото — срака! Хто не бачив, сходь до прала, — веселився тесляр Сидір.
Підійшли голова сільради Козловський, з ним голова колгоспу Шелестович із забинтованою головою і ключами.
— Ви, бісові антихристи, на святу віру замірялися? — накинулася на них Марфа.
— Не торкайтеся храму, не гнівіть Господа! — вторила їй Горпина.
— Тихіше ви, Марфушо, Горпиночко, милі мої.