Залишився з хворою, довго був там біля сумного, безнадійного ліжка. Коли розкрилися двері, небагато можна було сказати. Плакала хвора страдниця. І разом з нею плакав старий доктор. Плакав доктор, старий чоловік, знаючи людське безсилля, знаючи неминучість кінця, може вбачаючи і свій власний кінець, що теж скоро прийшов.
Коли вже не ходив більше Садово-Куликівською вулицею великий життєлюбець доктор Піснячевський, я ще довго згадував про те, як він сприймав життя і людей. Я хотів навчитися тієї науки життя, що не дається книгами, а тої глибшої науки від добрих людей, що їх нам посилає доля на наших життьових дорогах.
***
У великому приміщенні доктора Піснячевського були сторонні пожильці, річ звичайна через перманентну житлову кризу.
Якийсь час в одній кімнаті жив із своєю дружиною Добротворський, ад'ютант отамана Тютюнника (я думаю, що я не помиляюся щодо імені). Це був високий чоловік зі жвавими чорними очима, ще молодий, але зовсім лисий. Він сумно розповідав, як швидко недавно в нього повипадало волосся. Він ніби мирно жив життям пересічної совєтської людини і не згадував про недавнє минуле.
Самого Юрка Тютюнника я тільки раз чув на публічному виступі в театрі на Харківській набережній (колишня "Вілла Жаткіна"). Отаман справляв вражіння людини дуже твердої і вольової. На запитання слухачів, здебільшого мешканців тих містечок, це в минулому відбувалися рейди отамана, він відповідав певно і рішуче. Коли його питали про його колишні діла і чекали від нього, сказати б модним терміном, "самокритики", Тютюнник твердо, несподівано в тій обстановці твердо казав, що він і тепер так робив би, коли б були однакові умови.
Було відомо з газет, що Тютюнник працює в штабі Української Військової Округи як консультант у провадженні партизанської війни.
В той період Тютюнник і Добротворський були фіпьмовані у пропагандному фільмі, де їхнє недавнє минуле і боротьба були представлені, як зрада українського народу. Грали вони не зовсім звичайні ролі — себе самих, тільки не тих вояків, якими вони були, а зрадників і негідників, якими їх зробив совєтський ретельний сценарист. Замість історичної драми, де вони брали участь як воїни, їм довелося на баских конях перед кіноапаратами витанцьовувати образливий для їхньої гідності водевіль. У цій країні переможені не мають права на честь і на минуле. Своє минуле вони мають самі спаплюжити і спотворити. Це був свіжий винахід модерної пропаганди.
Не довго ад'ютант відомого отамана жив на тихій вулиці в домі доктора Піснячевського. І отаман і ад'ютант скоро зникли без сліду. Ніхто не знав, де вони кінчили своє життя.
АДВОКАТ АЛЕКСАНДРОВ
Чорноглазівська, будинок число три — тут у невеликій окремій квартирі жив Олександер Михайлович Александров. У харківській адвокатурі він, хоч майже не практикував, посідав почесне місце. Найбільше його ім'я залишалося пов'язаним з іменем лейтенанта Шмідта. В 1905 році він обороняв у Воєнно-Морському суді Шмідта, судженого за повстання в Чорноморській флоті на крейсері "Очаків". В процесі також були засуджені чорноморці матроси з того корабля Часник, Антоненко, Гладкий. Шмідта разом з ними скарано на смерть на острові Березані.
На суді Александров з великим піднесенням, властивим тій добі, і з великим талантом боронив перед суворим судом революційного романтика, високо підносив героїзм цієї людини, що зовсім не знала страху смерті. Ім'я лейтенанта Шмідта довгі роки залишалося в ареолі незаплямованої романтики героїзму і повстання.
В четвертій Державній Думі Александров був депутатом від Катеринославської губернії. В Думі він виступав в обороні української мови.
Він був родом з Кубані, скінчив Московський університет і працював адвокатом в Катеринославі. Крізь російську культуру адвоката, що працював у російській судовій системі, проступали індивідуальні риси, що визначали його приналежність до української землі. Колись ми говорили про Шевченка і я міг побачити, як він сприймав і як відчуває поета. Він добре знав Шевченка, але я не почув од нього літературної аналізи, чого я міг сподіватися від цього доброго знавця світової літератури. Александров тільки знизив голос і з якимсь особливим значенням сказав ніби про щось близьке і дороге: "Ви подумайте тільки — як він це сказав. Ні, ви тільки подумайте — як він це сказав: Сонце гріє, вітер віє у степу козачім". З виразу обличчя і з великих очей Александрова можна було зрозуміти, який міцний зв'язок був у цієї людини із "козачим степом" — українською землею і як багато значить для нього те сонце і той вітер козачого степу, як багато йому говорить музика Шевченкових слів.
В Петербурзі і Москві російські люди зразу впізнавали в "південного златоуста" український акцент, незнищимий слід українського мовного моря.
Пореволюційний Харків мав змогу хоч і нечасто чути Александрова. У зміненій судовій системі, де на місце суду присяжних був поставлений партійний суд, таки залишалося змагання сторін — обвинувачення і оборони. В політичних справах нема прилюдного суду і, як згодом показало життя, особливо в 1937 році, нема ніякого суду. Але існують звичайні суди, щодня розглядають вони тисячі справ, які охоплюють різноманітні явища життя. Проти доказів і вимог прокурора звучить слово оборонця, хоч і обмежене і здушене, але живе людське слово про живих людей і не всі оборонці потакують прокурорам.
Політична арена замовкла, зникли політичні промовці, з офіційних трибун вожді зачитували цифри про виконання планів і сірі, похмурі директиви про боротьбу з ворогами і шкідниками.
З амвонів не було чути проповідей, проповідники за ґратами, амвони пішли на дрова.
Замовкали потроху літературні дискусії, зникали один по одному поети й повістярі і ще тільки в судах можна було почути здавлене обручами доби, але ще людське слово.
Чи не безнадійна була справа розсипати перли ораторського мистецтва перед суддями?
Про один виступ Александрова в губерніальному суді розповідали мені адвокати, що слухали його виступ. Головував Федя Сичов (очевидно Сич — продукт нашої землі), колишній матрос, член ревтрибуналу в суворі часи репресій 1920-21 років. І в губсуді ці колишні трибунальщики залишалися після реформи 1922 року грозою для підсудних. Правда, про нього знали, що він людина по своєму простолінійна, може оправдати і в тяжкій справі про кримінальний бандитизм, коли переконається, що людина невинна. А все таки матрос з кривавих трибуналів і не кожний інтелігент міг знайти з ним спільну мову.
Головував Сичов у справі для нього нецікавій, справі з технічними деталями, з експертизою. Судили інженера-будівельника за службовий злочин — з його вини стався обвал у театрі, де він керував будівельними роботами. Кілька молодших адвокатів слухали Александрова біля дверей близько до суддів.
Сичов уважно дивився на старого оборонця і слухав, підперши голову рукою. Не знаю, що говорив Александров. Чув тільки, що і в цій справі він був справжнім Александровим, яким його знали в найкращі роки його кар'єри. Александров скінчив, а Сичов і далі сидів нерухомо, немов зачарований. Нарешті, він промовив: "Оголошую перерву". Ідучи до кімнати суддів, він сказав тим адвокатам, що стояли близько: "От це оборонець. Не то що ви..." Зачарований талантом старого майстра, суддя з матросів не пожалів молоде покоління і додав із свого матроського лексикону зовсім не чемну характеристику. Вони не образилися. Це був своєрідний дифірамб справжньому майстрові, в стилі доби, але дуже щирий. Видно, Сичов був людиною почуттів. Через кілька років ми почули, що десь у іншому місті Сичова судили за убивство своєї жінки з ревнощів.
Промовцеві має служити його добра пам'ять. Ми бачили, як Александров, обороняючи адвоката Штермана у справі харківських суддів, промовляв понад дві години без єдиної нотатки.
Я згадав за простодушну реакцію Сичова, щоб дати приклад, як міг впливати промовець на нового слухача. Можна було спостерігати дуже чутливу реакцію більших авдиторій у великих залах. Кримінальним оборонцям доводилося часто виступати перед великими авдиторіями. Александров раз виступав у голосній справі робітниці одного з заводів, що вбила лікарку. Справу розглядали в театрі в робітничому районі. Робітниця мала дитину, що захворіла. Лікарка з поліклініки лікувала дитину. Копи дитина вмерла, мати обвинувачувала лікарку в недбальстві і вбила її. В напруженій і болючій атмосфері того процесу, коли медична громада почувала себе загроженою, зала була переповнена жінками і матерями робітничого району, які співчували горю матері і менше співчували жертві злочинства, завдання оборони було нелегке. Александров дав зразок теплої і творчої аналізи тяжкого психологічного конфлікту, умов лікарської роботи і понад усім людського горя і в сім'ї убитої і великого безмірного горя матері-підсудної.
Александров був для нас учителем і в переконливих оцінках свідків, експертизи, але найбільше треба було вчитися в нього, коли він давав художні словесні портрети учасників справи.
Він менше говорив про юридичну сторону справи. Він говорив про людину і він умів піднести людину, з її помилками, понад людські, часто однобокі оцінки і осуд. Спокійна певність рухів, м'який низький голос і відсутність театральності, ефектів — відзначали його стиль. Що надзвичайно важливо для промовця, Олександр Михайлович досконало володів мистецтвом паузи. Мені здається, що не можна навчитися і розумом визначити, коли і яку паузу треба зробити. Може, з цим треба родитися, як музикантові треба родитися з слухом.
I Александрову не дали дожити спокійно. Незадовго перед смертю його арештували на короткий час, звільнили, але справи не закрили, бо в його паперах знайшли якісь вільні думки старої освіченої і талановитої людини, думки, що їх Александров записував для себе і нікому їх не читав. Олександр Михайлович помер 31 грудня, в останній день 1936 року, напередодні страшного 1937 року.
ГОНЧАРІВКА
Адже усюди дівчата грають, усюди весна! Так ні, на Гончарівку притьмом на Гончарівку! Нігде нема таких дівчат красивих, моторних, жартівливих, непишних… …Я зріс у Харкові, був молод, так як мені не знати Гончарівки.
Квітка-Основ'яненко, 1839 р.
Якихось сто років перед моїми харківськими роками ходив, а більше їздив цими вулицями Григорій Федорович Квітка.