"ґраната!"? Я в таких випадках даю ходу і тільки ходу. А це вже є паніка. Самовладання – це коли ви презирливо всміхнувшись, хапаєте кинуту ґранату і жбурляєте, кляту, від себе геть, а самі припадаєте до землі. Але нормальна людина так не чинить, вона панікує. Оскільки в залі сиділи лише нормальні люди, то, почувши "ґраната!", запанікували, а саме: всі як один полізли під стільці, а хто міг – то й за груби, виставивши зади, як найбільш невразливі місця. Президію мов вітром здуло: хто так, а хто навкарачках, – майнули за куліси. Залишилися тільки кандидат (який не мав права панікувати), і перший секретар Кириленко (який не мав права залишати кандидата). Третій секретар, товстозадий Покатаєв, на мить завагався, а потім чкурнув і собі навкарачках через усю сцену. Що стосується Обормотів, то їх думка сприймала лише одне: п'ять секунд... п'ять секунд... п'ять секунд... За п'ять секунд повинна вибухнути ґраната, і вони мужньо приготувалися зустріти смерть на своєму бойовому посту. Та коли смерть у вигляді стіни почала валитися, Обормоти спритно відскочили набік, і трибуна з гуркотом полетіла в оркестру, потягнувши за собою і мікрофон. На сцену, зваливши куліси, вискочила особиста охорона кандидата.
Час в дійсности довший, ніж ми його вважаємо, і події іноді концентруються в найменшому його відрізку. Мабуть, йшла п'ята секунда, коли до залі вдерлися автоматники на чолі з полковником Комаринцем. Стволи автоматів грізно вперлися у виборців, що нерухомо лежали під стільцями. П'ять секунд минуло, і ґраната не вибухнула. Викликаний взвод міношукачів даремно обмацував кожен куток залі: ґранати не було. Просто хтось щось крикнув, хтось чогось не дочув, – саме так треба було вважати. Невеличка паніка – а які могли бути політичні наслідки! На чому тільки цей химерний світ крутиться?
Діяльність Обормотів під час виборчої кампанії не обмежувалася, проте, лише виголошуванням промов і палкою аґітацією за кандидата, якого вони встигли полюбити, як самих себе. На терези було кинуто весь величезний обормотівський політичний досвід, накопичений за арґентинських умов. Країна Чудес – не Арґентина, а Арґентина – не Країна Чудес, проте досвід є досвід. Дещо новим для них, правда, було – аґітбригади, що, озброєні по самі вуха, мов ґанґстери, гасали по селах. Та коли Обормотів включили в одну з таких бригад, вони швидко виявили їх доцільність. Безперечно, кожна країна має свою специфіку, якою не слід нехтувати.
Нарешті. настав урочистий день виборів.
Ще звечора бригада, очолювана секретарем по пропаганді Дикою і підсилена взводом автоматників Комаринця, виїхала до села Підмихайля*. Захопивши з собою щоденника, навантажені всяким воєнним спорядженням, майнули з нею і Обормоти.
Заночували в якійсь хаті, покотом на соломі. Ще не заспівали й треті півні, як усі потихеньку розійшлися по селу піднімати виборців, щоб, бува, не проспали початку виборів. Обормоти відзначили безсумнівну зворушливість цього заходу. З другого боку, не можна було не піти назустріч проханню підмихайлівців, яке вони виклали у своєму листі:
"Оскільки ми всі бажаємо проголосувати першими, то дуже просимо якось збудити нас ще вдосвіта, бо будильників не маємо, про що й благаємо".
Дивні все ж люди були підмихайлівці. Наче яке чортовиння обплутало село. Куди не подибаєш – замок поцілуєш, наче нечиста сила вхопила ґазду і зажбурнула десь аж у Завій чи Грабівку. А не замкнено – самі дітлахи в хаті. Ба – ні! Тут таки хтось є.
– Добридень, ґаздо.
– Слава Йсу, – з печі.
– Вставайте ж бо. Вибори.
– Га?
Дядько звішує голі, по саме тото, ноги і шкребе по тотому п'ятірнею.
– Боже! яке дикунство і несвідомість! – це секретар по пропаганді Дика. – Хоч штани одягніть.
– Га?
– Вам же дано таке велике право.
– Зашем ти, падло, туман напущаєшь? – не витримує солдат з автоматом, по вимові – узбек. – Падай сюда, пахан, булетен кидай, інакше – секін башка.
У кожного в руках виборча скринька, і кожен послужливо підносить скриньку дядькові.
– Га?
– Бери булетен, пахан, ось так бери, ось так складай, ось так кидай, – узбек демонструє сам усю процедуру і встромлює бюлетень у проріз скриньки. – Ясно, пахан? Пішли далі.
Тепер усе йде жвавіше. Використавши досвід узбека, кожен дивиться у список виборців і, минаючи якусь хату, ставить птичку і кидає бюлетень до скриньки. Геніяльно просто. І без усякої мороки. Пізніше хтось зауважує, що, власне, цю процедуру можна було б робити і не виходячи з виборчої дільниці. Тепло, затишно, і по морозі не треба вештатись. Ця думка виявилася такою конгеніальною, що всіх ошелешила. Та оскільки всі бюлетені було вже використано, одностайно вирішили застосувати цей спосіб у наступних виборах і навіть висвітлити в пресі.
Була дванадцята година дня, коли весь запас бюлетенів було вичерпано і проти кожного прізвища поставлено "птичку". Вибори можна було вважати закінченими. Подзвонили в райком за дозволом відкрити скриньки. Кожному забажалося швидше трапити додому, тому, нашвидкуруч підрахувавши бюлетені, склали протокол, запечатали і повезли все це до Калуша.
Наступного дня Обормоти довідалися з ґазет, що вибори пройшли в атмосфері надзвичайного політичного піднесення, продемонструвавши ще раз згуртованість народу навколо рідної партії. І великими цифрами:
110 % – ЗА!
Якщо арифметично це виглядало дещо сумнівно, зате політично – цілком переконливо.
***
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ. Обормоти заводять знайомства
Обормоти вирішили завести знайомства. Певніше, їм порадили це зробити.
– Пропадете, хлопці, якщо не матимете блату, – казав їм зав-фінвідділу Коваль, – ой пропадете. Заводьте знайомства.
– Що є блат?
– Хе-хе! І відсталий же народ за границею. Свідомости ні на копійку. Що значить буржуазна ідеологія. Тьху!
– Та все ж?
– Блат, хлопці, є основа основ. Блат вище міністра. Як би це вам пояснити? От, приміром, тобі щось треба.
– Що треба?
– Ну, – цвяхи там чи що інше. Туди-сюди, нема. Але ти з Іваном Івановичем ось так, вася-вася.
– Вася-вася?
– Вася-вася. Приходите ви до Івана Івановича і кажете стиха: цвяшків треба. "Можна", – каже Іван Іванович, – і цвяшки є. Зрозуміло?
– Не. зовсім.
– Тоді практично. Зарплату одержали?
– Ще ні. Фінвідділ чомусь затримує.
– Хе-хе! Несвідомість. Може, по чарці?
– Просимо дуже.
– Ну то пішли.
Зайшли до ресторану, поставили Обормоти пляшку горілки. До неї се і те.
– Ну, це вже інша справа, – каже Коваль, – поїхали.
Вихилив склянку, тільки крекнув.
– Ех, хлопці, хлопці, які ж бо ви! А ще, мабуть, там в Америці бізнесмени самі. Он якраз сидить мій бухгалтер. Биґаре, ходіть-но сюди.
Підійшов.
– Треба б хлопцям якусь копійчину підкинути на рятунок.
– Чом ні? – каже старий, витягує контокорентну книжку*, авторучку, черкає щось і подає.
– Чарчину, Биґаре?
– Чом ні?
– А тепер – до банку. Захопіть у буфеті сигарети і шоколад. Чек маєте?
У банку – тиск і гармидер. Клієнт на клієнті.
– Проштовхуйтесь, проштовхуйтесь, не будьте як діти, – здоровенні Ковалеві кулаки гатять Обормотів у плечі.
Пропхалися до віконця. Звідти:
– Грошей нема.
– Ет! – спльовує спересердя Коваль. – Хто ж так? Дайте сюди чек і шоколадку.
Схилився.
– Панно Зосю... дозвольте вас почастувати... Прошу... А оце чек.
Дівчина кокетливо посміхається, підписує.
– А тепер до каси... Сигарети.
Під дружним натиском черга біля каси не витримує і розколюється.
– Як справи, старий? Сигареток? Перший сорт. А ось чек.
І в обормотівських кишенях приємно хрустять перші зароблені ними країнчудесівські гроші. Надворі – мов весна. Сонце. Блакить неба. І навколо всі такі хороші-хороші.
– Зрозуміло? – басить Коваль.
– Зрозуміло! – бадьоро відповідають Обормоти і тягнуть завідуючого на пиво, до блакитної пивної.
– Пропадете, хлопці, якщо не матимете блату, – ковтає той пиво, – ой пропадете! Заводьте знайомства.
І Обормоти заводять знайомства...
Спочатку їм, прямо окажемо, не везло. Кожна справа вимагає певного досвіду. А досвіду, саме країнчудесівського досвіду, вони не мали. І тут їм порадили податися на консультацію до директора школи глухонімих Гінківської.
Це було руде бабисько, спритне, як біс. Обормоти, як ведеться, позолотили їй ручку.
– Отут, – стисла вона кулак, – отут вони в мене всі. Усі.
– Хто – вони?
– Голова, секретарі, прокурор, суддя, ревізори. Всі.
– І всі отут?
– Отут.
– Та це ж... – Обормоти хотіли сказати "геніально", та вирішили, що геніяльність тут ні до чого. – Та це ж... ну просто... ні – неймовірно!
– Дуже навіть імовірно. Кожен їсти хоче і кожному треба діточкам на молочко. Може, не так?
– Звісно, діточкам треба обов'язково.
– Подаруночок одному, подаруночок іншому, тому шинка, тому медок, а тому просто гроші. І все – як по маслу. А бюджет у мене, Обормотики, два мільйони. Як не ревізуй – далі прокурора не йде. Зрозуміло?
– Зрозуміло, – зітхнули Обормоти, бо то було не для них – даремно ручку позолотили.
Важко було Обормотам заводити знайомства з порожніми кишенями, та все ж заводили помаленьку. Насамперед упхалися в гості до сусіда свого – прокурора Грабовського, ніби візита ввічливости. Захопили сулію самогону.
– Ну? – спитав прокурор, видудливши сулію. – Що там? справу яку закрити чи що?
– Та ні, – знітились Обормоти, – це ми так, на всяк випадок.
Нанесли візиту і судді. Теж на всяк випадок. Тут сконтактувалися вмить.
– Чудесно, – потер руки Нужник, одразу заштовхуючи Обормотів у крісла, – чудесно, що завітали. Якраз ви мені й потрібні. По чарці? Ох і міцна, сволота!.. Ну так от. Ще по одній? Ох і пече, сволота!.. Ху! Так от яка справа... Ще по шкалику, Бог трійцю любить. Ох і дере, сволота... Ху! Ось що, хлоп'ята: тут мені свідки потрібні в одній справі. То ви теє... Зрозуміло?
– Зрозуміло, – кивнули п'яними головами Обормоти.
– Тоді ще по одній, до пари – щоб не з'їли татари. Ох і гірка ж, гірка, сволота!
Знайомство з суддею трохи підбадьорило Обормотів – приємно все ж, коли люди один одному потрібні. Прізвище, правда, як для судді трохи не теє. Нужник. І як за такого заміж виходити? Мадам Нужник. Це, звісно, крутилося в п'яній голові, а протверезівши, Обормоти про те й думки не мали.
Знайомство з суддею Нужником принесло Обормотам, однак, деякі неприємності. І неприємності досить неприємні, якщо вдатися до тавтології.