— Вони, во, нас вчора зачіпали в долинках, як нас-но було трьох: я, Сень і Гарбуз. Побачимо, чи нині будуть такі герої! Йдеш?
— Та певно!
Збудили Стецька, штовхаючи його пальцями попід ребра, — розіспаного й запухлого, мов борсук. Він розлінився, поров пазурями гирю, рот йому дерся від вуха до вуха. Але во! — йому й не снилося йти кудись на роздобенди. Але потім сконопадився:
— Ну, то вйо! Як іти, то йти!..
— А ти що маркіруєш? — буркнув Мадяр до малого Василька, що притаївся тихесенько, як труся під кущем свербигузу, й завзято хухав на п'яту.
— Та я... Та я маю набій...
— Запхай собі... свій набій, пєцуху!
— Вуфермисько!
— Лізь мамі під спідницю!
— О-о, добре вам сварити! Якби вас так боліло! — скозувався Василько. Вхопив обіруч напухлу й обкипілу п'яту та показував хлопцям. Та тут хтось його копнув, аж той дав сторчака і злетів з межі на стерню. Запоров п'ятою в якийсь штурпак і залементував:
— Йой, йой!
Набій тріс, аж сукровиця вийшла. Ціла п'ята зачервонілася, обсипалась вогнем. Василько качався з болю по стернищі, як перекотиполе, але пастухам було це байдуже. Поставали, гей парубки до асентерунку, нагороїжилися, накільчились, позакладали палиці на плечі, мов гвери, і рушили в бій.
А Гілько-Мадяр, цісар пастухів, попереду.
Заплаканий Василько недовго шльохав і хлипав. Не втерпів! Не всидів! Обкрутив п'яту шкурлатом, стиснув у рученятах грабову кривулю й поштигулькав навздогін за компанією.
— Гількуу-у! Грицюю-у! Чекайте на мене, я вже йду-у!
Здогонив їх аж на поперечній дорозі коло порослого мохом граничного каменя заввишки в хлопа. Край дороги торопіли трухляві хрестики на врослих у метелицю могилках. Гурма гайвороння мерехтливою плахтою зірвалася з тих могилок і пішла врозтіч. Хлопці вже лаштувалися й пускали в рух пращі. Камінці свистіли досить густо, тому задиханий Василько примостився за кам'яною бабою, перев'язував закривавлену ногу і ледве дихав.
"Сироїдів" було, як саранчі — якісь малі, більші й ще більші, видно, що також пекли бульбу, бо з оранини закрутив хвостом дим. Прихапцем ламали з чагарнику киї та збирали по ровах "амуніцію".
Обидві армії почали насамперед перепалку на язики. Прозивалися одні другим.
— Сироїди!
— Макогони!
— Сироїди, за вами дідько їде!
— Макогони, за вами дідько гоне!
А потім по черзі хором:
— Сироїди на горбочку смажать жабу в черепочку!
— Макогони — ку-ку! Зарізали суку, повісили на драбини, цілували щогодини!
— Ти, пахнило за три гроші, ходи сюди!
— Ходи ти сюди!
— Дивіть, дивіть на того запливаного! — реготали "сироїди" з неповоротного Стецька. — Якби в комин лазив!
— А запух, гей хом'як!
— Аво, аво, рохкає!
— Ну-ну, я тобі зараз порохкаю! — відгрожувався збентежений Стець.
— Ов! А ти чий такий?
— Кілько б'єш на гребінь?
— Ади, ще один силач! — покладалися зі сміху "сироїди" з приземкуватого Василька, що саме пришлюсував у ряди вояків і волік за собою грабовий дрюк, довший від нього самого.
— Ти, маленький, хочеш циці?
— Сховайся, бо тя комарі задзьобають!
Мадяр подивився згори на Василька.
— Видиш, ти собі таке позволиш?
— А що ‘му зроблю?
— Дурний! Маєш той "жидик" і вдавай, що ти німий. Лети просто, ніц не бійся, бо німому всьо єдно!
— Ум... Я знаю... — Василько шморгнув носом і півплачем спитав: — А ви за мною обстанете?
— Та певно! Аякже!
Малий сягнув по ножик, як не своєю рукою, насунув капелюшину на очі й боком-боком, закрадаючись, підбіг трошки вперед. Галайкав щось несамовите, люто розмахував "жидиком", а колінцята тряслися в нього, мов легке на укропі. Фі-і-ть!.. Свиснув пращ, здорова грудоля тарахнула його в бік і розсипалася по камізельчині. Василько скривився, безрадно знизив ножаку і навтікача! Але хлопці заголюкали його, під'юджували:
— Вйо, вйо, Васильцю, не бійся!
— Ти німий! Тобі всьо єдно!
— Та що, ти думаєш, що він боїться? Він їх усіх сфалатає на купу!
Пхали малого в біду, заклинали в цапа, але самі не дуже-то квапилися до бійки. Перечислилися: "сироїдів" було втроє стільки. А підбехтаний Василько ні з того ні з сього закукурічився надобре. Стиснув ножика, тернові ягідки під наїженими бровами блиснули завзяттям, заверещав диким голосом, перескочив один рівчак, другий рівчак, одну межу, другу межу — і зненацька аж присів зі страху. Дух йому заперло в тоненькій невмиваній шийці... "Сироїди" були от-от на карку!.. Каміння літало, як рій, кілька кремезних шибеників брали вже його в коло. Хлопчина позеленів від несподіваної пригоди, опустив ніж на темну оранину й розпучливо залепетав:
— Не приступай, я німий! Ой, я німий!
— А то ладно! Німий, а так приємно бесідує!
Якийсь віспуватий парубійко залетів збоку — трісь! — свиснула гостра плитка, а Василева капелюшина йно мелькнула в борозну. Бризнула кров і залляла тернові ягідки і дзьобатий носик. Хлопчина вклякнув і обняв рученятами тім'я.
— Боженьку! Голова... Голова!
Йой!
Кров!
Обидві армії в ту мить завмерли, вросли в оранину... Але ненадовго. Гілько-Мадяр раптом оскаженів! Байстряча кров того сина покритки-війни — хтозна, може, спадщина мадярських пушт — розбісилась у ньому стогривим табуном осатанілих диких коней. З'їжився, скоцюрбився, блиснув очима як вовкулака.
— Хлопці! Вас нема?
Як буревій, мов хуга, рвонувся із своїм струменем на "сироїдів". Сам один! Перескочив через Василька, як через кротовину, заскавулів, свиснув палюгою.
— Тррах! — віспуватий парубійко накрився голими п'ятами. — Трррах! — другий, горбатенький, обіруч схопився за зуби, якби не хотів їх випустити з розквашеної щоки. Ху!.. Почалася коломийка. Зломотів копитами, гей ведмедисько, валуйкуватий Стець:
— Чекай-но, я тепер тобі порохкаю!
Плигнув, мов в'юн, меткий Грицько:
— Вву! — бевхнула каменюка, аж комусь у животі векнуло, гей у бочці.
Скочив Гарбуз, Сень Ковбликів, Павло Розперезаний і три храпалі з тамтого кінця. Чоло до чола, зуб до зуба. Ой!.. Ґвалт!.. Летіла слина, кров, сльози і прокльони.
Война!
"Сироїди" не встояли. Зробили "рікцуг" і розсипалися по полі, як наполошені сарни. Дерли, аж земельку рвали під собою! "Макогони" — розлеймані, запінені, заслинені, перли за ними з дикою жадобою месті, що розпирала їх і несла, мов невговканий потік на лотоках. Мов ураган, мов чорні круки впали на колесо печеної бульби і рознесли його на всі вітри разом з огарками, а якогось втікача, що зашпортався на горошанці, так обліпили сипкою й гарячою "американкою", що цілий побілів, якби його сніг присипав.
Але зміркували, що далеко увігналися у чужу територію, і Мадяр сказав — гальт! Два ґазди, що підкидали на пшеницю, — один свій, другий "сироїд" — ударилися з дива в поли і вже бралися за істики, щоб розборонити роз'юшених вояків.
— Ото дич! Ото голота! Дивіть, та порізалося би то на смерть!
— Ну, ну, і я скажу. І буде добро на світі, як таке мале одне другому до горла скаче?..
Мадяр позбирав гвардію докупи, як чабан вівці, до тріумфального повороту. Стець сопів і тримався за живіт, Гриць розмазував ліктем по підборіддю юшку, пил і піт. Гарбуз розтирав морзулі, а Сень Ковбликів мацав синці і нарахував дев'ять. Але голови всі позадирали догори і, підтягаючи штани, марширували твердо та гордовито, як годиться витязям, непереможним, побідоносним.
— Так! Але-сьмо їм всипали!
Надибали Василька, як мив голову в річці і ревно хлипав:
— Ой-ой, що тепер мені татуньо скажуть!..
Хлопці винувато встромили очі в закривавлену воду і гнітюче мовчали. Жаль їм було малого побратима, жаль сердешний, чули це, та не вміли сказати простою хлопською мовою.
— Не бійся, — пробубонів перший Мадяр. — Підеш на подрє спати, то й не будуть видіти...
Закотив рукави, побіг Василькові пополоскати рану, а потім сів і обережненько посадив собі малого на коліна. Добув із кишені байду разового хліба, скубнув пучку м'якушки, розмішав зі слиною і клястрував Василеву голову, мов зісохлий цебричок.
— О, видиш. Зробимо рипирацію, воно ладно заструпиться, присохне і навіть знаку не буде.
Василько стишився і тихенько схлипував. Його дрібне личко було крейдяно-біле, лише дзьобатий носик зачервонівся і запух, а в звідратих кораликах притаїлися біль і тривога — що йому татуньо скажуть!.. А Мадяр порався коло нього, як справедливий доктор.
— Гей, котрий там має тоненьку сорочку, бо гребінне буде його райбувати. А, Гарбуз має, йому стрийна з Америки привезла!.. Давай, давай!
Гарбуз не дуже-то квапився скидати сорочку, тому хлопці умлівіч відпороли йому цілий рукав разом з уставкою і зробили з нього бандаж на Василеву голову. Малий схилився над річкою, заплетеною сітником і козельцями, і на дні, між білесеньким камінням й рінню, вздрів свої витріщені коралики, а над ними білий очіпок.
— Аво! Тепер я виглядаю, як небіжка бабуня... Хі-хі...
— Ха-ха-ха! — завторувала хором ціла компанія. Усі раділи його втіхою, обсіли гамірно довкола, посилали йому теплі приязні усміхи, гладили обрубкуватими пальцями, підбадьорювали, хвалили.
— Го-го, наш Васильцьо — то ще раз хлоп!
— А ти що си гадаєш? Сам один ішов на "сироїдів"!
— Дивися — він уже не плаче.
— Та во, а що має плакати? Або він що, баба?
Василькові аж голова пішла ходором від тої чолобитні і похвал, бліді щічки зарум'янилися мачками, у душі літали голуби, а маленьке серце дзвонило радістю. Хлопчина чув, що він росте-росте до небосяжних висот, до рожевих хмар.
А Гілько-Мадяр, дужий та одчайдушний цісар пастухів, пантрував над ним, розкорячившись широко та всевладно, і з ласкавою усмішкою приймав почесті, належні тому, кого він узяв під свої цісарські опікунчі крила.
Два тижні не показувався Василько батькам на очі. Днював у полі за товаром, а ночував на подрі в сіні. Два тижні обідав і полуднував лише прихапцем і тоді, як забігав до порожньої кухні. Хлепнув ложку лехвару і втікав, як злодій, щоб ніхто не запримітив його побитої голови.
Аж на Чесного Хреста, у золотом ткане полуднє, як вернулися з церкви з посвяченими дарами осені-родильниці, пішов малий відлюдок у садок, де найстарша сестра-відданиця сиділа під яблунею й заплітала коси. До неї Василько був найсміливіший.