І покликав нас.
— Дивіться. Це і є жертовник, на якому шамани приносили в жертву оленят.
Ми оточили жертовник. Ним слугувала досить висока і пласка брила. А неподалік стояв камінь, що трохи скидався на таке собі кам'яне крісло.
— А це, мабуть, трон шамана, — проказав я.
— У шаманів не було тронів, — заперечив Чингіс.
— Але ж десь вони мусили сидіть.
— Шаман — не цар і не вождь. Звичайний знахар, — задумливо підтримав його Орест. І першим усівся у це "крісло". По черзі посиділи в ньому і ми. Так, справді, сидіти хоч і не м'яко, але все-таки досить зручно. Було навіть щось схоже на бильця.
— Ми, король Луї дванадцятий, наказуємо!.. — бундючно виголосив я, прибираючи належного вигляду. — І взагалі, чи не стати нам усім шаманами?
Ми посміялися і почали оглядати печеру далі. Коли раптом Чингіс, який трохи відстав, підійшов і попросив у Романа рушницю.
— Тобі не можна, хлопче, — відповів Чорногора. — Дітям до вісімнадцяти. Та й то — з дозволу батьків.
— Дітей тайгових мисливців це не стосується, — цілком серйозно відповів Чингіс. — Там, на виступі, справді причаївся якийсь звір.
— Може, амурський тигр? — докинув я.
— Тигри так далеко на північ не заходять, — заперечив Чингіс, — Дай рушницю, Романе. Я буду обережним. Просто стоятиму біля отвору. Здається, там рись. А якщо рись, то головне, щоб не напала зненацька. А ви тим часом оглядайте печеру.
— Можеш покластися на нього, — підхоплююся зі свого "трону". — Він буде справжнім мисливцем. Я бачив, як він тренується. І вже не раз був на полюванні. З дідом і батьком.
— Ну, гаразд, — погодився Чорногора, трохи повагавшись. — Бери, вождь могікан, — подав рушницю. — Тільки пам'ятай: вона заряджена.
— Не хвилюйся. Я вмію поводитися з рушницями.
Чингіс обережно взяв зброю, оглянув і відійшов до отвору. Там він причаївся під кам'яним дашком і почав уважно стежити за виступом під сосною.
Печера видалася ще більшою, ніж здалося спочатку. З неї можна було потрапити ще до кількох дрібніших печер. Так от саме в тих печерах нас чекало найцікавіше. Передусім в одній з них ми знайшли кілька напівзотлілих шкур, що лежали просто на долівці. Оглянувши це підземелля уважніше, ми вирішили, що тут, напевне, була "літня кімната відпочинку" шаманів. Або, може, просто хтось тривалий час жив тут. Одначе, шкури мене цікавили найменше, тому я одразу ж подався до іншої печери, досить довгої і низенької. Роману й Оресту можна було увійти туди, тільки пригинаючись.
Я добувся до кінця її. Там печера була значно вищою і мала ще кілька заглиблень. Ковзнув променем ліхтарика по одній, другій, третій ніші. І раптом — що це? В одній із ніш я побачив статуетку. Підійшов ближче, взяв цей витвір до рук. Мені відкрилося спотворене обличчя якогось древнього божка, маска, або просто обличчя звичайної некрасивої людини. Там, у глибокій ніші, було ще, мабуть, десятка зо два статуеток. Я почав оглядати їх одна за одною. Всі вони були приблизно однакові за розміром, але "божки" виявилися різними. Ну, справжнісінький музей! Мені аж дух перехопило.
— Романе, Оресте! — гукав я. — Ідіть сюди! Швидше! Подивіться, що я знайшов!
За хвильку обидва були поруч. Мене підсадили, я дістав з ніші ще з десяток таких статуеток.
— Слухайте, та в них тут виставка скульптури! — вражено вигукнув Орест. — І як майстерно вирізьблені!
— Так, видно руку майстра, — погодився Роман. — Що робитимемо з ними? По кишенях?
— А може, залишити їх? — несміливо мовив я.
— Навіщо? — майже водночас запитали Роман і Орест.
— Не знаю. Вони тут давно стояли...
— А взагалі, це ідея, — почухав потилицю Роман. — Закласти камінням і нікому не говорити про них, а одразу повідомити хабаровських учених. Раптом для них важливо бачити, де саме знаходилися ці статуетки?
— Атак привеземо в селище, роздаруємо... Спробуй зібрати їх потім. А вчені передадуть їх до музею, досліджуватимуть, — підтримав Орест.
Врешті-решт ми все-таки взяли три статуетки, щоб послати їх до Хабаровська, у крайовий музей. Разом із листом, у якому опишемо, де ми їх знайшли, та попросимо організувати експедицію. А інші заклали камінням, щоб ніхто навіть не здогадався, що там щось може бути. І домовилися: в селищі про всяк випадок не говорити, що "чоловічків" у печері багато.
Після цих знахідок усі ми поводилися, як змовники. Щодо мене, то я твердо вирішив: мовчатиму. А взагалі почувався щасливим. Хіба я міг сподіватися, що тут, у Йордані, на мене чекає стільки пригод? Навіть зміна у піонерському таборі, яку я вважав найцікавішою подією свого життя, тепер втратила привабливість. Шкода тільки, що не приїздив сюди минулого року. Але зате наступного літа...
18
Ми вже збиралися повертатися до печери, в якій чекав на нас Вічний Мисливець. Роман і Орест маскували нішу, де залишалися статуетки. Я сумовито оглядав печеру. Іти звідси не хотілося. У мене з'явилося передчуття, що в ній є ще якась велика таємниця. І якщо ми зараз підемо геть, вона, можливо, такі лишиться невідкритою. Та навіть, якщо якась експедиція і розкриє її, все одно це вже станеться без мене.
— Глянь, що ми знайшли, — мовив я до Чингіса. Ми так захопилися цими статуетками, що геть забули про нього.
— Бачу, — кивнув він, не відводячи погляду від якоїсь точки там, на горі.
— Красиві, правда?
— Так. Одна така статуетка є у старої Каміли, що живе у селищі Мурок, на березі Качини. Ми називаємо її шаманкою. Я сам був у неї з дідом і бачив.
— Хочеш глянуть на ті, що в Романа й Ореста?
— Ні.
— Ти що, образився?
— Дід вважає, що мисливець не повинен ображатися. Ні на людину, ні на звіра. І мстити — теж не повинен.
— Чому ж тоді?..
— Не заважай мені, — благаюче мовив Чингіс. Але майже пошепки. — Ти ж бачиш, що я на полюванні. А звір усе чує. І все розуміє.
— Який звір? Там нікого нема, — розсміявся я.
— Є. Але спочатку глянь на людські кістяки. Он там, у виямку, за жертовником.
Я не знав, що там є кістяки. Але дивитися на них не хотілося. Страшнувато якось. Оглядав їх лише Роман, який на хвилину навідався до нас.
— Але ж ці люди загинули колись давно, — мовив я Чингісові.
— Давно. Одначе від пазурів звіра.
— Чому ти так вважаєш? Звідки тут взятися звіру? Невже ведмідь зможе залізти сюди?
— Хіба дід не розповідав вам про Велику Кішку!
— Ха! Велика Кішка! По-перше, це легенда. А по-друге, що таке кішка? Навіть якщо дуже велика?!
— Велика Кішка — це рись. Найпідліший звір, тому що завжди нападає з дерева, зненацька. Всі мисливці ненавидять його і бояться. Можливо, мій батько теж загинув від рисі.
— Тоді вона повинна жити десь тут, ця Велика Кішка? — поспішливо мовив я, не знаючи, як реагувати на його згадку про батька. Мені не хотілося, щоб він згадував про це.
— Мабуть, повинна, — нехотя відповів Чингіс. І я зрозумів, що остаточно набрид йому своїми запитаннями.
А, зрозумівши це, подався вузьким коридором, з якого чомусь віяло крижаним холодом. Нічого цікавого там не було. Я уперся у якийсь завал. Ковзнув променем по стелі печери, потім по долівці і раптом помітив просто перед собою притрушений пилом предмет. Я підняв його і побачив, що це гвинтівка. Справжня, бойова. Тільки що приклад уже геть струхлявів і, коли я підняв гвинтівку, майже наполовину розсипався.
— Романе! — закричав я. — Хлопці, сюди! Тут гвинтівка!
— Гвинтівка? — постав біля входу до мого пристановища Чорного— ра. — Дивно, глянь, може, там є ще щось.
Я знову нахилився і почав оглядати долівку. Та раптом Роман каже:
— Валеро, гаси ліхтар!
— Навіщо? — не зрозумів я.
— Загаси, кажу!
— Тут же страшно, — майже благаючи мовив я, але ліхтар все-таки загасив.
— А тепер глянь ліворуч себе, — почув я з темряви голос Романа. Він наближався до мене в суцільній пітьмі.
Мені знову стало страшнувато, але, зібравши всю волю, я все ж таки послухався поради і глянув ліворуч. Нічого. Суцільний морок.
— Ну і що там? — запитав я, відчуваючи, що голос мій зрадливо тремтить.
— Хіба не бачиш? Струмінь світла, — почулася відповідь. Але голос здався мені якимсь незнайомим. Це відповідав хто завгодно, тільки не Роман, не Орест і не Чингіс.
— Підніми голову, маленький мисливець, і побачиш над собою цівку сонячного світла, — додав той же голос.
"Вічний Мисливець!.. — зрадів я, упізнавши нарешті його голос. — Як він тут опинився?" А ще через мить я закричав:
— Бачу. Он, між двома каменями! Там же вихід!
— Так, має бути вихід, — увімкнув ліхтарик Роман. — Ви знаєте, куди він веде? — запитав Вічного Мисливця.
— Ні, — відповів Курун. — Але не раз чув від старих мисливців, що із головної шаманської печери є потайний хід до Долини Драконів. До неї можна потрапити лише звідси, з підземелля. Принаймні, ще нікому не вдавалося підступитися до неї з поверхні, а гвинтівку цю дай мені. Коли вийдемо з печери, придивлюся до неї при сонці. Напевне, вона належала котромусь із партизанів. Або мисливцеві, що загинув біля Воріт Сонця.
— Воріт Сонця? — здивовано перепитав я.
— Так називають отвір, біля якого чатує зараз Чингіс. І я мушу бути біли нього. А ви спробуйте розкидати це каміння. Навіть якщо запізнимося на машину, — не біда. Переночуємо у нашому селищі. До темряви встигнемо дійти туди.
Розчищали вхід Роман і Орест. Я стояв з двома ліхтариками і підсвічував їм. Та знадобилися вони не надовго. Вже хвилин через десять наше підземелля почало освітлюватися денним світлом. Я навіть побачив краєчок полудневого сонця, схожого на окраєць пшеничного хліба...
Минуло ще кілька хвилин й ось уже Роман та Орестпротискуються через прохід у Долину Драконів. Я поспішаю за ними. Спочатку мені здалося, що це ми опинилися в тій ущелині, з якої починався вхід до підземелля. Але, роззирнувшись, зрозумів, що помилився. Це була велика і дуже глибока ущелина, дно якої завалене дрібним камінням. На вершині скали, що обрисами своїми нагадувала вежу середньовічного замку, росла здвоєна модрина. Та ще на деяких кам'яних плитах зеленів мох. Ніякої іншої рослинності тут не було. Похмурі сірі скелі. Тиша. Сонце, що зависло над ущелиною, зовсім не гріло. Здавалося, що промені його просто не досягають цього урвища.
— А може, це і є Загублений Світ Конан-Дойля? — запитав я Романа, що зупинився за крок від мене і, задерши голову, теж оглядав гребінь скелі.
— Якби він побував тут, у книжці все виглядало б ще страшніше.
— Шкода тільки, що тут не живе ніяке плем'я.
— Ну, ще невідомо, як би воно приймало таких гостей, — мовив Роман.