Щодня проповзав Дракон дорогою попід Едгаровими вікнами, сумлінно тягаючи на спині блоки чиїхось квартир (він працював на будівництві нового мікрорайону), ревів на поворотах, чадів у небо сизим димом з вихлопної труби, скреготів гальмами перед вибоїнами, одне слово, викладавсь як міг.
Одного суботнього дня, гуляючи біля будівництва, Едгар виявив, що потужна машина стоїть перед недобудованою восьмиповерховою коробкою з великих блоків, замість переднього колеса спирається на товстезну колоду. Машині було сумно марнувати вихідний день отакою усіма покинутою – Едгар зрозумів, у якому вона стані, й почав з нею розмову.
Отак вони познайомились, і так Едгар довідався, що це Дракон. Дракон виявився досить-таки цікавим і балакучим співрозмовником (окрім тих випадків, коли мова заходила про його давнє минуле), захоплювався літературою, знався на Ренесансі, сам, коли випадала вільна хвилина, брався до писання, відпочиваючи після роботи на подвір'ї автотранспортного підприємства.
До речі, під час останньої зустрічі він дав Едгарові почитати свій рукопис, що його Едгар поклав тоді до внутрішньої кишені куртки і який і тепер був там. Дракон безперечно прагнув мати свого читача, і це бажання було цілком природне.
Едгар подумав, що добре було б звести для розмови Дракона й Марсіянського Сфінкса та й подивитись, що з того вийде. Має ж бути в них щось споріднене?
Він дістав із внутрішньої кишені списані розгонистим Драконовим почерком аркуші, із виправленнями, вставками, стрілочками і галочками, розгорнув їх і хотів був розпочати дослідження Драконової творчості, аж тут за його спиною пролунав Хрипкуватий, Але Не Позбавлений Приємності Голос.
– Не забудьте про вкрай Потрібні Речі, – мовив голос.
Едгар обернувся, а проте нікого не побачив. Та й не міг нікого побачити, бо лавка стояла по той бік галереї стендів з детальною інформацією про спектаклі драматичного театру сусіднього обласного центру. Стенди заступали півнеба, і тільки присівши навпочіпки, можна було роздивитися ноги тих, хто цікавився театральним репертуаром.
Едгар не став сідати навпочіпки. Він силкувався пригадати, де і що він міг чути про Потрібні Речі. В Едгара не було сумніву, що він десь чув або бачив щось, що якось пов'язане з Потрібними Речами. Йому навіть здавалося, що якийсь із епізодів, пов'язаний з Потрібними Речами, стався в континуумі не давніш, як цього ранку.
А втім, пам'ять не бажала братися до діла, як годиться, певне, з огляду на неробочий день, і Едгар вирішив не перенапружуватись, з досвіду знаючи, що потрібне однаково колись пригадається. А він поки що не мав підстав, щоб квапитись.
Розв'язавши проблему в такий мудрий спосіб (власне, відклавши розв'язання проблеми в такий мудрий спосіб), Едгар кинув поглядом довкола скверу – там усе було гаразд – і знов підставив обличчя під сумлінне сонце.
...Вулиця – в сонце занурилась. Минають, минають... На лаві сидить, розімлівши, на статую схожий. Днина гожа. В континуумі пробоїна – рана невигойна...
Стоп! Знову брехня. Знов спотворення фактів. І навіть не в інтересах читача, а заради абичого. Щодо поганої днини все правда, а от, що в континуумі пробоїна – то тут перебрали міру. Поки що ніяких зустрічей не спостерігається.
Едгар розрівняв на колінах списані з обох боків аркуші й почав розбирати Драконову базгранину. З кривулями доводилося миритись, беручи до уваги, як важко було Драконові водити ручкою, затиснувши її в кігтисту лапу. І взагалі, Едгар просто милувався ним – настільки вухаста драконяча голова, луската спина, величезний довгий хвіст і важкі крила відповідали Едгаровому уявленню про драконів. Його приятель був типовим драконом.
Прочитавши кілька рядків, Едгар виявив, що Дракон, по-перше, пише сам про себе, і по-друге, пише про себе чомусь у третій особі. Можливо, Дракон намагався таким чином замаскувати тотожність літературного героя й автора.
Звісно, можна заперечити, бо дракони, мовляв, не пишуть. Це по-перше, а з цього випливає "по-друге": не пишуть про себе; і, по-третє, не пишуть про себе в третій особі. Але стривайте: звідки ми знаємо, на що здатні дракони? Коли ваш хатній дракон вміє лишень нахабно тягати фарш з холодильника, це ще не доказ обмежених здібностей інших драконів. Слід також мати на увазі, що Едгарів приятель був до того ж іще спеціалізованим вантажним автотранспортним засобом. Хоча, певна річ, це нічого не пояснює.
Але геть сумніви! Дракони бувають різні. Почнете заперечувати? Спробуйте. А ми рушимо далі. Per aspera сюжету.
Ось що писав Дракон:
"Дракон повз осінньою грязюкою мимо однакових будиночків. Будинки зацікавлено роздивлялися його десятками блискучих очей. Дорога була розбита колесами самоскидів, залита калюжами, і дорога для пішоходів від тролейбусної зупинки до нового мікрорайону перетворилася на складну проблему.
За будинками простяглися жовті поля, поки що незайняті, та місто тяглося вже й туди, пославши в розвідку вагончики будівельників. Підйомні крани, наче незграбні чудовиська, дерлися в темне небо, і ліхтарі на їхніх простягнених стрілах освітлювали недобудовані білі стіни, оранжеві перехрестя віконних рам, чорні провалля на місцях, де мають бути двері. Дракон полохливо позирав на непорушних велетнів, прихиляючи вухасту голову до дороги, аж болото набивалося до його чуйних ніздрів".
Едгар читав і усміхався. Дракон вочевидь писав мемуари. І, схоже було, когось наслідував.
"Він доповз до околиці міста з жовтого поля, ледве викараскавшись з печери в глибокому яру. Дракон був старезний і багато років не залишав свого лігвища. Він лежав, куняючи, у вогкій темряві, здригаючись від гудіння літаків і стривожено стріпуючи ослаблими крилами, що не могли вже піднести його в повітря".
Прочитавши цю фразу, Едгар зрозумів, чому Дракон не запропонував своїх послуг Аерофлотові.
"Він не відав, скільки літ минуло, як він востаннє пролетів над степом, а проте полюбляв згадувати молодість, коли теплий вітер ніс його вперед, гордо шаруділи крила, в його скляні очі било сонце і величезна тінь легко мчала по землі через пагорби й улоговини – що далі, то ближче підлітаючи до шестикутника фортеці. Фортеця височіла на пагорбі, оточеному ровами з водою. На схилах пагорба тулилися біленькі хатки, кривулясті вулички пірнали в білі хмари яблуневих садів, а далі, аж до обрію, до далекого моря, простягся степ. Кружляв він над степом, і його рожеві, схожі на дві величезні морські мушлі, вуха вловлювали страх, що линув повітрям від маленьких недоладних створіннячок, які розбігалися на всі боки. Створіннячка ховалися в хатках, падали в траву, під дерева, затуляли голови немічними кінцівками, і дракон задоволено бурчав, неквапливо кружляючи над ними в хмарі піску, куряви й зірваного листя. Його скляні очі вибирали собі жертву, шерехатий язик тріпотів, наперед смакуючи м'ясом і кров'ю..."
Едгар скривився й похитав головою. Дракон перебирав міру щодо натуралізму. І, очевидно, дуже вже йому потрібен був читач, якщо він не посоромився віддати Едгарові на суд свій натуралістичний опус, в якому до того ж ніщо не трималося купи. Звичайно, Дракон порівнював свої чудові вуха з морськими мушлями, для очей знайшов означення "скляні", а тим часом начебто" не знав, що "маленькі недоладні створіннячка" називаються людьми. Втім, Едгарові сподобалася Драконова манера письма. В ній відчувалася свіжість сприйняття, а також те, що писав не просто свідок, а й учасник.
"І от одного разу, – розповідала базгранина, – під час чергового наскоку на фортецю, дракон уже випустив свої кігті, збираючись шугнути вниз, на дорогу, де застигло перелякане створіння, – аж тут шию його шпигонув гострий біль, Дракон заревів, і від того ревища похилилися до землі дерева і солома посипалася зі стріх.
Створіння кричало й шарпалося, силкуючись видертися з його кігтів, а він важко летів назад, до печери, й від болю чорними здавалися йому небо і сонце. Він не зауважив вершників, що мчали навздогін йому степом, і знов заревів від болю в крилі. Наче смерч, шугнув дракон до землі, і вершники метнулись урозтіч, з жахом поприхилявшись до ший своїх коней.
Крило й горло проймав страшний біль, та він усе ж дотягнув до печери і, сичачи від болю, заповз під чорне склепіння. Розлючено вдаривши крилом у стіну, він зламав застряглу в ньому стрілу, та біль не минув. Він роздер кігтями здобич, але не зміг проковтнути й шматка – друга стріла застрягла в горлі.
Відтоді дракон не міг уже літати. Коли голод ставав нестерпним, він виповзав у степ і пробував ловити маленьких в'юнких звірят. Та рідко коли випадала удача, бо непотрібні крила тяглися за ним по землі, роблячи його неповоротким і безпорадним. Дракон жадібно ковтав річкову воду, на якусь часину задурюючи шлунок, але ставав дедалі слабшим і слабшим. Від кволості він засинав і спав майже не прокидаючись, бо вві сні гамувався голод і трохи вщухав біль. То був навіть не сон, а тяжка напівдрімота, що змотувала в безконечний одноманітний ланцюг літо й осінь, зиму й весну... Навесні дракона будила тала вода, що збігала до печери. Інколи з водою припливало різне степове стерво, і він гидливо поглинав його, і болісний рев далеко линув понад згаслим степом.
Драконові вже доводилося живитися стервом. Було це давно-давно, коли над балкою цілий день іржали коні, з лунким тупотом гасаючи по полю, войовничо кричали люди і брязкала, брязкала криця. Він принишк у своїй печері, та знайомий дух крові примусив його насторожитися. Надвечір, коли ущухли тупіт і крики і не чути вже стало брязкання мечів, він виповз із печери й угамував голод іще не остиглим м'ясом. Він повзав полем, сичав від збудження, і не міг припинити бенкетування, і в очах його відбивалося місячне сяйво, а черево шкрябали уламки списів і стріли, що ними був устелений степ.
Такі бенкети випадали не часто, і він чекав на них роками, збуджено роздуваючи уві сні ніздрі.
Сни відносили дракона в ті роки, коли він міг цілісінький день, не знаючи втоми, мчати понад землею. Був він тоді молодий та дужий і до заходу сонця легко досягав широкої річки. На її високому березі над порослими лісом схилами стояло біле місто, що піднесло до неба дзвіниці своїх соборів.