Вона дала йому занадто великий шлунок і занадто тісний розум. Наслідком того Вовк є все неситий, а через те невдоволений, лютий, жорстокий. Було б несправедливо потягати його за ці хиби характеру до відповідальності.
Вовк — і це зазначаю з притиском — образив Високодостойну Пані Маркізу Мавпу не свідомо, не навмисне, тільки наслідком дідичного обтяження, на основі якого він поводився під нестримним моральним примусом. З тієї причини можна б Вовка щонайвище дати до дому поправи, та ніколи не можна його кидати до криміналу або навіть засудити його на смерть.
Через недостачу доброго виховання Вовк не робить різниці межи свіжим і зогнилим м’ясом і так само не розбирається в тонкості почувань і слів. Вовк уповноважив мене для своєї оборони зрадити навіть деякі свої фамільні секрети. Так, наприклад, коли його душа запалиться великою чутливістю (що в нього дуже рідко буває), тоді звичайно він ось як говорить до своєї дружини:
"Ти моя кохана хавочко погана!.. Я тебе з кохання роздеру... моя ти солодка жіночко гострописка!.. Як я люблю твої сірі оченятка... бодай тобі ті сліпаки повилазили!.. Як мене захоплює твоє кучеряве патлате хвостище... бодай тобі його собаки відкусили!.. І скажи мені, моя найсолодша, найсмачніша дружиночко-шиночко, що за хвороба в тобі сидить, що мене все так до тебе тягне, моя ти добра старенька чортице... моя ти зазуленько кострубата... моя ти прекрасна відьмо розпелехана!.."
Браття й сестри звірі! З виявів ось такої любовної ніжності бачимо всю душу обвиненого Вовка. По-моєму ця душа не така дуже лиха, як би це могло здаватися. Та все-таки вовча душа,— це треба признати,— дуже груба, неотесана, простаковата. Одначе Вовк цьому не винен. Винна тільки наша, звірина Шкільна Рада, що прогнала Вовка зі всіх шкіл. Може пригадуєте собі ці давні часи, як ми, ще маленькими дітьми, вчилися звіриного букваря у пралісі? Гей, гей, де ті щасливі дитячі літа? Пам’ятаю так, як нині. Шкільна кімната під могутніми деревами битком набита, що й рушитися й дихати не можна. Що ж Вовк, іще тоді малий шкраб, робить? Ось що: замість попросити чемно своїх товаришів, щоб якось трошки посунулися, Вовк собі таким чином робить місце, що направо й наліво зубами клац-клац! і своїх сусідів одного за другим проковтує!.. Та й на нашу Шкільну Раду не вся вина паде, бо скажіть самі, що почати з учеником, який у школі замість булки своїх товаришів їсть! Отже, як Вовк міг набратися виховання, освіти й оглади, коли він до школи не знадобився, а мати-природа вкоротила його на розумі?
Що значить яке-небудь виховання, на це я вам дам ось який приклад. Уявіть собі, що людський хлопець виявив би свою любов до гарної дівчини ось якими словами:
"О, ти моя волоока русалко!.."
Людська дівчина взяла б таку чемність за тяжку образу й не хотіла би з тим хлопцем навіть більше говорити. Та проте очі у вола такі гарні, що вже старенький великий поет Гомер співав про надземну красу богині словами:
"О, ти волоока Амено!"
Коли ж людський мужчина скаже людській жінці "Ти моя мишка... моя кішечка... моя жабочка!..", то вона трохи його не задушить поцілунками, таку розкішну насолоду дають їй імена цих наших звіриних сестер. Можна б думати зовсім правильно ось що: коли людський чоловік порівнює жінку з мишею, з кішкою та з жабою, то ці створіння мусять являтися йому ідеалом краси й ніжності. Добре. Ану ж тепер скажіть людському чоловікові й жінці, хай вони кішку, мишу й жабу в уста поцілують... Нема сумніву, що вони обоє воліли б умерти, ніж це зробити. Або візьміть мені і вложіть її, наприклад, людській жінці за пазуху... Го, го! Слово честі даю, що жінка з жаху миттю вмерла б! Ось і маєте! Де ж тут tertium comparationis , де логіка, де сенс? О, ви, люди! Бодай ви здорові були з вашим розумом, із вашим вихованням і з вашим розумінням краси й естетики!
Мушу тут застерегтися проти можливого підозріння, буцімто я хотів би висловитися з яким-небудь притиком про тілесну подобу присутніх тут наших ближніх, котів, мишей і жаб. Та все-таки зі становища нашого звіриного смаку, як також, із точки погляду доцільності життя матері-природи треба сказати, що ці створіння, особливо жаби й миші, не можуть рівнятися своєю подобою з величиною поставою наших достойних круторогих панів Волинських. Значить, хоч ми, звірі, не студіюємо Гомера так, як люди, та проте ми його ліпше відчуваємо й розуміємо, ніж вони. Люди віддалилися від матері-природи й через те їх виховання, їх розум, їхнє почування краси це незглибима яма суперечностей, недоречностей, непослідовностей і смішностей.
Наслідком такого замотання й помішання почувань і понять панує між людьми під кожним оглядом повне безладдя. От візьмім, наприклад, ось яке явище: мати-природа визначила кожному звірові точне звання, докладний круг діяння, поза який жодне створіння не виходить, не може й не сміє вийти. Отже, силою цього закону вовк ніколи не перекинеться в соловейка, соловейко в зайчика, гієна в голуба, кертиця у критика, кабан у естета, блоха в коника-стрибунця й навпаки. Як же ж воно в людей? Це тяжко висловити. Одним словом: анархія. Людина, що має всі здібності на ватажка горлорізів і лицарів у борні проти сьомої заповіді божої, стає звичайно дипломатом; кандидат на добру няньку — генералом; швець засідає на міністерському стільці; міністр шиє чоботи; чоловік дитину колише; жінка бавиться в політику та кляне матір-природу за те, що дітей не родять чоловіки, а жінки. Чесні й мудрі люди (єсть і такі між людьми) бажають не раз із голоду попасти у в’язницю, щоби бодай таким чином дістати шматок хліба; кандидати на досмертну тюрму свобідно гуляють, бавляться в апостолів і реформаторів, і так наживаються, що їм доводиться власне пузо на тачках (або по модерному: на самоходах) возити. Справжні людські естети стають дроворубами; викидки життя, не здібні ні на каменярів ні на каналярів, хіба тільки на обрізувачів кишень, перекидаються в літературних критиків на основі засади "Найлегша професія в житті — це плювання". У нас, звірів, тільки один одинокий зизоокий звір критик тхір переніс неприємний чад усієї своєї індивідуальності також і на царину естетики. Причина, чому він став таким дивоглядом природи, лежить у тому, що зизоокий звір критик тхір живе в людській стайні.
Найвищий Трибунале! З огляду на те, що нема нічого легшого над звання критика, позвольте й мені забавитися трошки у критичного естета, хе-хе-хе... тим більше, що я маю деколи слабість до вигідних забаганок. Я позволю собі звернути коротко увагу на естетику людського їдження й пиття. У нас, звірів, панує засада: скоро їж і довго слав матір-природу! Довге їдження й безупинне смакування й розкошування стравою — це неестетична річ, яка противиться святому законові природи. Коли ж ми, звірі, живемо по принципу "треба їсти, щоб жити", то люди обернули його догори ногами й кажуть: "Треба жити, щоб їсти". Я не хочу згадувати самого припікання, печення і смаження наших нещасних братів звірів. Уже такі приготування їжі несмачні, неестетичні не тільки зі становища звіриного патріотизму, але і з точки погляду глибокої естетичної ідеї. Можна з певністю сказати, що жорстока людська думка про пекло на тому світі зародилася в голові жінки, що смажила в кухні курку. За життя людина пече в огні тіло звірини. По смерті людина хотіла би смажити тіло своїх ближніх у пеклі. Бажаю вам, люди, доброго апетиту по смерті... Го-го! Та не діждетеся ви, люди, пекельного смаження ні звірів ні людей. Наша добра мати-природа не допустить до того. А що сказати про естетику людських празників, балів і вакханалій? Ліпше про це й не говорити. Я згадаю тільки докторську дисертацію молодого звіриного вченого з роду круторогих панів Волинських під заголовком "Звідкіля взялися звірі — пережовувачі?" Цей молодий учений поставив ось яку гіпотезу: воли й корови, що приглядалися людському їдженню й питтю, почули такий неприємний несмак у своїх шлунках, що їхня власна страва почала їм одбиватися й вертатися назад до горла. Оце по думці пана Волинського має бути ґенеза цієї звіриної недуги, що зветься пережовування.
Про людське пиття навіть неестетично говорити. Тут усяка міра й естетика затрачені. "Життя — пиття" це людська приповідка. Є такі люди, що опоганюють матір-природу ось яким чином: коли в їхньому шлунку вже немає місця на дальшу страву й напитки, тоді вони устромлюють собі в горло гусяче перо, віддають зміст шлунка на землю й зараз же таки починають наново їсти й пити... І яка, браття звірі, при тім облуда! Бо, уважаєте, ті самі люди кажуть про других так:
"Цей чоловік п’є, як худоба"
Ану присилуйте коня, корову і всяку іншу звірину випити бодай одну краплину води більше, ніж треба до життя і здоров’я! Убийте їх, а вони вам цього не зроблять. Скоріше відповідала би правді думка:
"Ця звірина п’є, як людина"
Найвищий Трибунале! Ці обидва останні речення дають із залізно логічною послідовністю ясну і предметову відповідь на обидва кардинальні питання, поставлені мною на початку моєї оборонної промови. Значить, зі становища моралі, естетики та глибокої, філософічної всесвітньої ідеї, яка признає тільки одну правду й одну честь, випадок образи честі заходить не тоді, коли людина назве людину мавпою, тільки тоді, коли звірина назве другу звірину людиною.
Та все-таки багато обставин промовляє за тим, аби Вовка увільнити від вини й кари. Я вже вичислив усі хиби Вовка, яких він сам не завинив, а тільки перейняв їх наслідком дідичного обтяження. Тепер я ще згадаю один момент, який по моєму глибокому переконанню повинен мати рішаюче значення для його увільнення. У своїм бурхливім житті наш нещасний Вовк з’їв кількох чоловіків. Тому, що у Вовка розум і пам’ять не великі, він ніяким чином не міг мені подати точного числа людей, яких він з’їв. Але це не таке то й дуже важне. Каже один людський учений так: "Що людина їсть, тим вона єсть". Отже, наслідком того, що Вовк їв людей, в його жилах пливе також людська кров або, сказати іншими словами: Вовк у великій мірі "очоловічився". З огляду на те, що через таке кровозмішення наступив у Вовка стан психічної й умової непочитальності, який зі свого боку потягає за собою момент моральної невідповідальності, передбаченої в §99 звіриного карного законодавства, я прошу Найвищого Трибуналу увільнити Вовка від вини й кари".
Оборона Вовка
Вовк також балакав дещо для своєї кінцевої оборони.