Я придумала... От тільки спідниця заважає широко ступати, треба, щоб у кожному кроці був метр.
— Та я тобі на два метри ступну,— пообіцяв Юрко.
— Ні, ні, треба тільки на метр... Ми пройдемо понад озером біля води і виміряємо довжину берегової лінії.
— Ну, будь ласка.
— От від човна й почнемо.
Галі та Росинина витівка не дуже подобалась, дівчина не розуміла, навіщо той вимір і як можна в такий спосіб здійснити його. Але ж не бігти їй слідом. Мовчки стояла біля човна, дивилася, як Юрко широкими кроками ступає понад водою, а Росина мало не підтюпцем дріботить поряд.
Вони рахували вдвох. За кожним десятком Росина загинала палець на руці. Коли набиралася сотня, відламувала шматочок сухої гіллячки, віддавала Юркові, і той ховав його в кишеню. Потім починали лік наново — десяток за десятком, сотню за сотнею. Так пройшли до дамби.
Почали міряти протилежний від човна берег. І чим більше ставало уламків гілочки в Юрковій кишені, тим усе менше вірив хлопець у можливість Росининим способом визначити площу озера.
Врешті Сагайдак зупинився, висловив свої сумніви.
— А ти ось послухай мене,— сказала Росина.— Коли б ми скрізь понад водою поклали нитку. Потім з'єднали кінці і випрямили її у прямокутник. Площу його вирахувати дуже легко, помноживши одну сторону на другу. Розумієш?
Юрко засміявся:
— Чому ж ти зразу не сказала про все це? Ось дивися...
Хлопець пішов од води на стежку і, вибравши на ній рівну місцину, дістав шматочок гілочки, що був у його кишені, намалював коло, рівненьке, майже точне. Потім ту лінію помережив другою так, що виступи, котрі лягли всередину кола, дорівнювали зовнішнім.
— Ти розумієш?
Росина задумано дивилася на Юрків малюнок.
— Довжина ліній різна, а площа однакова,— пояснював Сагайдак.
Вона зразу ж збагнула хибкість свого наміру, зітхнула:
— Ну, що ж, тоді викинь усі палички.
Але, здається, ніскільки не шкодувала про те, бо зразу ж придумала інше:
— Ходімо, Юро, я покажу тобі мою сосонку.
— Твою?
— Ага... Ми з нею однакові на зріст. Ось побачиш... Побігли?
Росина перша видиралася з тераси на терасу. Темна коса на спині стрибала, немов танцювала. Юрко ледве встигав слідом за дівчиною.
Врешті зупинились біля деревця, стали поряд.
— Бачиш? Ми рівні!
Сагайдак усміхнувся:
— А от і ні. Деревце на остільки вище...— він показав рукою.
Дівчина аж обурилась: таке вигадав, тільки тиждень тому перевіряла.
— А тепер ти вже відстаєш.
— Ану ж стань ти, я гляну... Ні, стривай, давай зразу з тобою поміряємося.
Тепер виструнчилися одне біля одного пліч-опліч на терасі, поряд із сосонкою.
Але ж хто скаже їм про зріст? Зрозуміли те в одну мить і, глянувши одне одному в очі, засміялися.
— Та це просто... Можна ось так...— Юрко підняв ліву руку, перекинув її через голову долонею вниз, намагаючись кінцями пальців торкнутись маківки Росинчиної голови. Але трошки не доставав. Тоді, сам прихиляючи голову до дівчини, наказав:
— Ближче трошки... Ще ближче..
Тепер торкалися скронями одне одного, і Юрко чув на своїй тепло дівчачої.
— Ну, і що? — запитала Росина.
— Майже рівні...— мовив тихо Сагайдак.— Але твоя трохи нижча, ось ледь пальці дістають... Спробуй ти так само.
Юрко міряв чесно. Коли почув дотик дівчачої, жоден м'яз не поворухнувся в пальцях. А вона, Росина, все водила своєю правицею від голови до голови по Юрковій руці, пильнуючи, щоб Сагайдакові пальці ні вгору не піднялися, ні опустились донизу.
— Ну, що? — запитав якимось змиреним голосом.
— Ти молодець! — сказала тихо.— Чесний! Ми зовсім рівні з тобою... А може, я на півсантиметра вища...
Дивно, тільки Юркові в цю мить зовсім не хотілося бути вищим. Коли чогось бажалося, то тільки одного: отак стояти і стояти. Але дівчина відступилася.
— Тепер ти підійди до сосонки, а я гляну.
Та деревце і від Юрка було вище. Правда, не на чотири пальці, а тільки на два. Чому б це?
І раптом засяяла:
— Ага, все зрозуміло! Дивись, Юрчику, там, де ти стояв,— горбочок, а там, де я,— долинка. Коли я стану на твоє місце, а ти на моє, все буде якраз навпаки. Але ти, Юрчику, молодець, чесно міряв.
"Чому вона так наголошує на слові "чесний"? — подумав Сагайдак.— Може, хоче посміятися з мене, здогадується, що ми із Жоркою, як злодії, викрали одне лосеня?"
— А ти знаєш, Юрчику,— говорила тим часом Росина,— хоч вітру й немає, а сосонка про щось шепоче. Ось прислухайся...
Хвилину, другу вони сиділи навпочіпки заніміло. Супроти них на терасі поміж гіллям сосонки пробилося, піднялося вгору й розкрило свої золотисто-сонячні суцвіття стебло нечуйвітру. По квітках, хазяйновито перебираючи пожовтілими від пилу лапками, лазив волохатий джміль. Стромляв у кожну квітку свій хоботок, на якусь мить завмирав, певно, від задоволення відчувати смакоту нектару, і подорожував далі. Коли все суцвіття було так обстежено, розправив крила і з низьким гудінням знявся у повітря. Але далеко не полетів. Проплив неквапно понад зеленими голками одної гілки, другої і почав спускатися вниз до червоної конюшини, що пишно розцвіла біля самісінького стовбура сосни і навіть крайком своїм торкалася його.
Юрко не чув шепоту сосни. Жодного звуку. Тільки вловлював, як серце десь далеко і швидко стукотіло та оцей джміль, коли перелітав із квітки на квітку, тягнув невидимим смичком по басовій струні скрипки чи віолончелі. Він так і сказав Росинці.
— Ех, ти,— чомусь зітхнула вона.— А я чую голос дерева...
І встала.
Хлопець пошкодував, що все так швидко скінчилося, що він зовсім нездатний чути голосу молодої сосонки.
— Он рибу привезли,— гукнула дівчина.— Глянь!
Сагайдак озирнувся. Доріжкою в яр спускалася автоцистерна, за нею слідом їхав газик, певно, Лебеденків.
— Біжімо! — гукнула Росина і потягла хлопця за руку.
ШДОЗРА
Зарибнювати став збіглися всі лісівники. То була, мабуть, найвеселіша робота. У хід пустили різний посуд, який тільки був у господарстві — цеберки, ночви, тази. Незнайомий шофер автоцистерни, певно, фахівець своєї справи, ставши біля горловини, брезентовим відром черпав з машини воду разом із рибою, подавав Онисиму. Той наповнював виставлений у ряд посуд.
Цікаво було дивитися, як живе золото мальків карасика, здіймаючи грайливі бурунці, ворушилося, плескалось. Кілька рук хапалося за посудину. Із сміхом, перегуками несли новоселів до озера, обережно опускали вниз, занурювали у воду, і в ту ж мить мовби сонячне проміння спалахувало там, розтікалося навсебіч.
— Доброго здоров'я! — гукав Роман.
— З новосіллям вас! — кричала Сороканіжка.
Юрко не брав участі у тій праці лісівників. Стояв збоку з батьком, зосереджений, навіть похмурий.
— Тату,— казав притишено,— я тебе ще раз дуже прошу: про лосеня не говори нікому, жодній людині!
— Стривай,— здивувався вчитель,— але ж ти казав: Роман і Онисим усе знають?
— Я не зовсім точно розповів,— зам'явся Юрко.— Я вважав... Ну, хіба я не можу бути господарем своєї знахідки?
— Е, ні, не штовхай мене на нечесний шлях!
— Нечесний?
Юрко задумався. Опустив голову і вже збирався йти геть, але потім затримався.
— Я довірив тобі, тату, нашу з Жоркою таємницю. Хіба чесно буде з твого боку нас видати? І якщо вже ти мене так осуджуєш, згадай, чи в моєму віці ти був не такий самий, як я зараз?
Микола Петрович зітхнув:
— В твої роки...
Підійшли Лебеденко з Тетяною Степанівною, і розмова батька з сином урвалася. Дорослі почали домовлятися, що сьогодні ж треба влаштувати відкриття ставу з усіма урочистостями, а Юрко, стривожений і замислений водночас, попрямував до машини.
Після того як повністю розвантажили автоцистерну, Роман і Онисим ще якусь часинку були заклопотані і мовби не помічали ні Юрка, ні Жорки. Заготовляли з лісівниками хмиз для багаття, підфарбовували човна.
Та коли сонце вже почало хилитися до заходу, все ж здибались. З одного боку Юрко з Жоркою, з другого Роман і Онисим.
— Що ж ви, хлопці,— мовив старший лісничий похмуро,— вирішили діяти, як злодії?
Юрко закліпав повіками:
— Про що ти?
Роман крізь зуби:
— Скажи, Онись, а мій браток — справжній артист!
Він засунув руки в кишені, якось боком ступив ближче до городян:
— Признавайтеся, де поділи лосеня?
Роман так скривився, так грізно та зловісно промовив ті слова, що можна було й справді злякатися. Але Юрко і Жорка тільки перезирнулися.
— Яке лосеня? — знизав плечима Сагайдак.— Ми щойно у вас хотіли розпитати, як поживають сірі вуханці.
Жора, хоч і мовчав, та на його обличчі було стільки непідробного здивування, він так широко розплющив очі, так високо підняв брови, що Онисим, все ще похмурий та розгніваний, теж здвигнув плечима:
— Невже це не ваших рук діло?
Онисим уже готовий був повірити, що ні Жора, ні Юрко до пропажі знайди не причетні, але Роман не спускав пильного ока з хлопців.
— Брешете! — вигукнув він.— По писках бачу, що неправду кажете! — Він вихопив із кишень кулаки.— Признавайтеся краще, бо інакше...— У Романа аж дух перехопило від хвилювання.— Інакше їдьте собі геть! Нам не потрібна ні ваша допомога, ні ваші приїзди сюди! Зрозуміли?!
— Так, так,— ствердив лісничий,— ми порішили, що коли ви вкрали в нас лосеня і не віддасте його, то нашій дружбі кінець. Он підіть подивіться, що сталося з тим, другим, котре в нас залишилося. Сирота! їсти не хоче, молока не п'є, сумує вдень і вночі... Признавайтеся, хлопці...
Хтозна, чим би скінчилося все те, коли б тут не нагодилася Росина. В руках вона тримала бідончик — її черга сьогодні йти по молоко. Побачила сварку, стала мирити хлопців.
— Та що ви? Романе! Не чіпай! Юрко ні в чому не винен.
Роман, увесь схвильований, червоний, аж спітнілий, скорився їй, відштовхнув Юрка од себе.
— Ну почекай, ми ще поговоримо з тобою...
Щоб припинити будь-які розмови на цю тему, Росина рішуче взяла Юрка за руку:
— Ходімо, Юрко, зі мною по молоко, бо скоро ж піонерська лінійка... Розпалимо багаття...
І Сагайдак покірно, як дитя, побрів за Росиною, не помічаючи, як пильно дивилася йому вслід Галя, скільки гніву чаїлося в Романових очах.
ОЗЕРО ДОБРОСЕРДЯ
Уже все було готове до урочистої піонерської лінійки: хмиз для багаття складено в купу, тільки сірника запалити, лавки навколо виставлені, підкотили кілька старих пнів. Школярі, одягнені по-святковому, походжали гуртами круг озера, ждали Лебеденка.
Врешті з'явився й Олександр Юхимович.