— Ви мене слухаєте? Кажу — яв коханні була не-освічена. Робота вбивала в мені цю цікавість. Часом щось наче присниться: якась опановує млість, солодко заб'ється серце... Я не тямила, що мене можна жадати ще за що-небудь, опріч того, що я вмію вести господарство. Вірите? Я вже дещо виділа і знаю. Хвалена неторканість — справжнісіньке паскудство. Дівку мнуть вуйки чи брати, а для загалу вона — свята. Жінка тнеться з чоловіком, нишком її голубить родич, вона оббріхує чоловіка перед чужими, плаче гіркими сльозами — і її жаліють (жалюгідність приймають за святість)... Мені було двадцять два роки, чиста перед Богом, перед людьми і перед собою, як Дух Святий, я мало не заподіяла собі смерть, коли полковник несподівано чмокнув мене в щоку...
Хвороба перебігла мої наміри. В мами я пролежала кілька днів. Вертаюся до Львова перед вечором. Нараз кінський тупіт. Верхівці промчали мимо, відтак повернули назад. Я опинилася між сідлами. Сапають коні, сапають вершники. "Jaka dziewczyna"8 Одного я відштовхнула, вихопилася з-поміж коней, та жовніри спішилися... Вони б не заволоділи мною, хоч їх було чотири. Капітан Ренет — він ходив ще в капітанах — гукнув: Przywiązać do krzyża diablicej9 На межі —дерев'яний хрест, які ставили проти чуми, війни чи на спомин про наглу смерть. Прив'язали пасками руки до поперечок, розп'яли... Я була при повній свідомості. Затих тупіт копит. Навколо мене смердить горілка. Падає нічна вільгість — ще нудніше тхне. Досвіта зиркнула додолу, на запнуту за пояс спідницю; вітер куйовдив тороки порваної, закривавленої сорочки. Я себе зненавиділа за те, що жінка. Ненависть... Смикалася, смикалася, розп'ята, нарешті сягнула ногами землі, виповзла з ремінних петель, та рук не визволю. Мордувалася, доки не виважила, не завдала собі хреста і понесла його до полковникових казарм, стала перед стіною солдатів. Полковник промовляв до них, глип на мене — і рука за револьвер. Та вояки розреготалися. Ренет теж сміявся... Того ж таки вечора полковник зайшов на кухню. Лялечка вже спала. Сів поруч на лаву, пригорнув, поцілував... Я стала його коханкою. Він накидався на мене, як хижак, не мовлячи ні слова. Це тривало донедавна. Полковник застав Лялечку з Ренетом за нескромним заняттям. Щось в ньому переломилося, і мене відправили. Подарував цю кам'яничку... Я не піду в монастир, пані Марто. Але я боюся, що є на світі любов, прихильність, добра і ласкава чоловіча ніжність. Я їх боюся, як пекла. Я хочу, щоб мене брали силою, шпурляли на підлогу і з хрипом шматували зубами мої груди, били за втому по лиці... Ідіть уже, пані Марто. Йдіть спати...
Глава V
— Привіт!
— Дай Боже! — Не дивлячись, Найда помахав рукою, дописав речення і гукнув: — Алло, лисичко! Є новини.
Співробітники газети щойно сходилися.
— Цікаві?
— Пальчики обсмокчеш. Свид полаявся з "розвідкою".
— З Полянським?!
— Хтось когось з'їсть.
— Так, — погодилась Марта. — Будуть жертви. Якось дивно посміхнувшись, Найда повідомив, що сьогодні вранці в нього одібрали годинника.
— Ватага отакенних! — Найда торкнувся пальцями горішньої віконної рами. — Стиснули... А як одягнені! "Пане, ви не запізнюєтеся на роботу? Ні? І ніколи не запізнюєтеся? То навіщо вам машинка? Цей пан свою загубив. — Розреготалися. — Пильно біг і не мав часу шукати. Оддайте годинник, вельми вдячні..." Не ходи досвітками на вокзал.
Наспівуючи, Найда зачимчикував до свого столика.
— Пані Чорнеза, вас запрошує редактор. Неприємні в мене функції... — посміхнулася секретарка.
— Я колись запущу у вас чорнилкою, — теж осміхнулась Марта.
У Свида були відвідувачі. В патлатому літньому чоловікові з блідим обличчям і козацькими вусами Марта впізнала Костя Грушевича. Крім нього — композитор Павло Ганиш і художник Олекса Чорнота. Полянськии, ніби нічого не трапилося, сидів, пахкаючи цигаркою, на звичному місці під вікном. Ганиш уступив Марті стільця.
— Марта Чорнеза,— відрекомендував її Свид.
— 0? дуже приємно, — з ввічливістю випущеного з тюрми інтелігента поквапився Грушевич. І повів річ. — Я буду говорити коротко, панове. За кордоном поширюються чутки про повну деукраїнізацію наших шкіл. Дехто з прудких галичан уже носиться з проектами відродження так званих рідних шкіл10. Якісь люди рушили в села за добровільними датками. В письменницьких колах і серед духівництва виникло міркування, що це передчасні заходи, якщо не шкідливі: чи не викличуть репресій?.. Треба, мабуть, спростувати думку про потребу рідних шкіл. Правда, ніхто з нас не має стільки часу, щоб власноруч написати відповідну... легкостравну відозву. Од "Народної долі" пан Свид рекомендує нам підмогу в особі пані Марти. — Грушевич адресував Марті поклін з усмішкою. — Якщо ви згодні, пані Мартусю, просимо в середу вранці прибути до митрополичої резиденції.
Марта позирнула на Свида. Той кивнув, сказавши:
— Домовилися. Отже, товариство, прошу вибачити, я вас покидаю.
Свид вискочив, лишивши Марту ні в сих ні в тих. Запала незручна мовчанка. Полянський немовби насолоджувався нею, дивлячись просто себе усміхненими очима. Запалив цигарку, простягнув пачку письменникові, але той відмовився, і Полянський поклав цигарки до кишені.
— Негода, — промовив він, силувано зітхнувши, напівсерйозно, напівглумливо.
— "Сільський господар" пише, що дощі перепадатимуть до середини грудня, — сказала Марта.
— Ніколи не почуваю себе так погано, як восени, — озвався Грушевич. — Несила написати сторінку. Може, це й добре. Декотрі мої собраття вважають, що треба себе примушувати до щоденної праці. У мене це не виходить.
Він ще розповів кілька анекдотів про письменників, і на цьому візит "діячів" закінчився. Полянський випровадив їх за двері і запросив Марту сісти.
— Ви не раді, бачу.
— Готова затанцювати, — сказала Марта з іронією.
— Вони мають деяку рацію, Мартусю.
— Навіть!
— Коли я поясню свою думку, ви здивуєтеся і заперечите мій розвідницький хист. Проте я розтлумачу її вам. Деукраїнізація проводиться за планом створення санітарного кордону з червоною Росією. Чимось перешкодити — лиш одна можливість: розпочати кампанію про те, що її немає, що це брехня, як намагалися спровокувати на це Товариство білоруської школи11. Ось все, що я мав сказати. Як бачите, мій фах не відкидає таких засобів, як од-вертість. Можна б умовкнути, але кортить похвалитися. Розвідники — гостріші політики, ніж державні мужі. Ми мусимо аналізувати все. Розумієте, пані Марто,— все! Інакше розвідник провалюється і його чекають жахливі неприємності. В гіршому разі — смерть, в ліпшому—довічне ув'язнення разом з таємницями, які він знає. Можуть бути поодинокі винятки. Розвідник, що чимось себе видав, дає підписку, і його відпускають. Це різновид смерті. Розвідника готують десять, п'ятнадцять років, він володіє добрим десятком мов, кільканадцятьма професіями. Та чим лише його не напихають! Виникає така конституція людини, яку слід знищувати хоча б тому, що вона нездатна без діла існувати і стане працювати самостійно не на користь своїх господарів. Звичайно, мовиться про розвідників, а не шпиків. Вам не треба знати, кому я завдячую життям, але мене лишили з умовою, що я займуся журналістикою: я їх переконав, що завжди мріяв про цю роботу, люблю щось розплутувати, вигадувати, перевіряти версії, заплутувати... — Полянський засміявся. — Після провалу розвідника намагається вбити сама дійсність, весь стрій людських стосунків. Та я так уже розмалював вам свою професію, що ви й ворога відрадите від неї. Між іншим, поневоленим країнам розвідники потрібні передовсім.
— Ви були в Росії? — запитала Марта.
— Там мене викрили... Успіх будь-якого державного заходу полягає в тому, чи його здійснюють своєчасно. Хто перший починає, знаючи таємниці сусідів і суперників, хто перший зупиняється, чи вдасть, що припустився помилки, чи навіть покається перед всесвітом — той бере гору. Але, повторюю, для цього треба все про всіх знати, треба вміти аналізувати як своє становище, так і чуже. Розвідка дає урядові готовий спектр... Гм-м-м, — Полянський знову осміхнувся. — Провалившись у Росії, я стаю рапсодом свого фаху. Вам надокучило?
— Що ви! — заперечила Марта майже тим самим тоном, яким казала: "Олесю, перестань мене мучити".
— Ми фанатики свого діла, а фанатики ніколи не були приємними... Розвідників, Мартусю, знищує саме життя. Від нас одбиваються руками і ногами. Ого, як Свид мене не хотів. — Після паузи Полянський мовби про себе мовив: — Дрібненький, хитренький чоловічок.
— Боїться розумної секретарки, не те що розвідника.
— Хочете, я вам коли-небудь розповім, як маленька, немічна країна завдяки розвідці тримає на відстані могутніх сусідів?
— А як це виглядає без деталей?
— Просто. Маленька країна вивчила недуги потужних супротивників... Та про це колись. А вам не здається, що вас, галичан, хочуть закувати у "залізні клямри" безпеки перед соціалізмом?
— Психологічно зламати?
— Так, Мартусю. Хоч я — поляк, але кажу про це відверто. Я не втратив глузду.
Є люди, думала Марта, з якими легко не тому, що вони прості і щирі. Життя зробило їх гнучкими. Попри завантаженість вони приступні і вміють розрядити найскладнішу ситуацію. І Полянський умів пристосуватися, не докладаючи зусиль: непомітно, весело, користуючись лише настроєм співбесідника.
Вони обідали в ресторані "Атлас".
— Вибачте, Мартусю. Я запросив вас до "Атласу". Для львів'ян — це місце, де вирішуються сумнівного сенсу політичні баталії, пропиваються маєтки, де гідність і підлота — однаково відносні категорії. Даруйте, я не знаходжу слів і не можу про це сказати інакше, як газетними формулами.
Марта відповіла ущипливо:
— Поблажливо дарую, тим паче що ваше перо досі не вмочене в чорнило.
— Ви пишете, бо треба заробити на хліб. А я фактично на пенсії. Свид мені не платить.
— Он як!
— Мене в цьому ресторані влаштовує те, що готують смачні страви незалежно від того, чи сьогодні день народження президента, чи річниця занепаду Римської імперії. Опріч того, в "Атласі" не відчуваєш спонуки зарепетувати біля накритого стола:"0 доба, о науки, як прекрасно жити!" Поїсти смачно тут природна потреба. Законна, коли хочете.
— Чому ви цілі дні просиджуєте в редактора? Даруйте, запитання суто жіноче.
— Він кап-у-кап схожий на чоловіка, який прикинувся простачком і, як мовиться, вивів мене на чисту воду, мене переслідував образ цього дивовижного емігранта, росіянина.