— Виберемо серед нас фараона. Він помре, і ми його поховаємо. І піраміду зробимо. З кавунів.
— А що — це клас! — у Яви загорілися очі. — Інтересно! Давай!
— Хлопці! Та ви що? Тю! — сказав я. — На біса нам у того смердючого фараона! У мертвяка! Теж іще весело — у похорон гратися! Ха-ха!.. Давайте краще у прикордонника й шпигуна. Я згоден бути шпигуном!
— Старий! Домовилися — все! — рішуче сказав Ява. — Давай щитаться, кому фараоном. Ну! Сітка-вітка, дуб-дубки, поставали козаки! Шабельками брязь — вийди князь! Тобто... фараон.
Я! Так і знав. Чуло моє серце.
— Старий! По-чесному! — сказав Карафолька. Це ми од київських мисливців навчилися говорити один на одного "старий".
Я зітхнув. Я був страшенно невезучий. Хоч би в що ми грали, мені завжди випадало бути чи то розбійником, чи злодієм, чи шпигуном, чи фашистом. Одним словом, ворогом. Я вже не пам'ятаю навіть, коли я був нашим. А я так любив наших!.. І завжди був ворогом.
— Старий! Нічого, не хвилюйся! Тобі в коханні везтиме! їй-богу! Є така прикмета! — заспокоювали мене хлопці. — Ондо Гребенючка на тебе задивляється.
— Подавіться своїм коханням! Плював я на кохання! Ториста лєт! — з ненавистю цідив я крізь зуби й плентався займати свої ворожі позиції.
І коли Карафолька тільки вимовив слово про ту єгипетську піраміду, я вже не сумнівався, що фараоном буду саме я. І не помилився...
— Ну, то що робить? — сумно спитав я.
— Отже, так, — швидко заговорив Карафолька. — Ти — славний, знаменитий, могутній єгипетський фараон. Який хочеш — вибирай: Хеопс... іутанхамон... Гаменготеп...
— Гаменготеп, — байдуже сказав я.
— Прекрасно. О великий і мудрий фараоне Гкменго-теп! — звів руки до сонця Карафолька. — Ти завоював багато земель, ти підкорив багато народів, ти вписав своє ім'я в історію віків Стародавнього світу! Але невблаганна смерть підстерегла тебе, і ось ти вмираєш. Плачте, раби, великий Гаменготеп вмирає!
Хлопці завили, як шакали.
— Ну, давай-давай — лягай і вмирай, — під акомпанемент цього виття сказав Карафолька.
Я ліг.
— Прощайся і... — махнув рукою Карафолька.
— Прощайте, — похмуро проказав я. — Не поминайте лихом. Пробачте, мо', що не так. Кланяйтесь мамі, татові. Галині Сидорівні і всім нашим.
— Обійдеться! Помирай, помирай швидше! — нетерпляче перебив Карафолька.
Я заплющив очі і голосно зітхнув — випустив дух.
— О люди! О народи! Великий Гаменготеп сконав! О горе-горе! — так одчайдушно заверещав Карафолька, що мені самому стало страшно і жаль себе.
— Але ім'я його буде славне у віках! І піраміда великого Гаменготепа збереже для поколінь пам'ять про нього. До роботи, жалюгідні раби! До роботи!
І хлопці заметушилися, обкладаючи мене кавунами. Через кілька хвилин я відчув, що на груди мені навалюється важенний тягар і мені нема вже чим дихати.
— Гей! — скрикнув я. — Давить! Гей! Так я й справді помру. Гей!
— Цить! — гарикнув Карафолька. — Не розмовлять. Мертвяк називається! Убивать треба таких мертвяків!
І поклав мені величезного кавуна прямо на пику. Я тільки кавкнув.
— Е нє, хлопці, так він і справді ґиґне, — чую раптом голос Яви. — Так не можна.
І кавун з моєї пики відкотився.
— А що ж? Як же ж тоді? Не вийде ж піраміда, — почулися голоси.
— Як не вийде! Вийде! — закричав Карафолька. — Я ж забув зовсім. Фараонів ховали сидячи, а то й стоячи. Вставай! Вставай, Гаменготеп! Тільки мовчи — ти ж мертвий!
Я встав, і робота знову закипіла.
Тепер було легше. Хоч і давило в боки, але дихати можна. Я стояв із заплющеними очима, а хлопці обкладали мене кавунами. Незабаром навколо мене вже була справжнісінька піраміда, з якої стирчала тільки моя голова, що, як казав потім Ява, теж була схожа на кавун.
Карафолька був дуже задоволений і весело наспівував похоронний марш:
— Тай-та-та-ра-та-рай, та-та-та-ра-рай-там-та-рам! І раптом пролунав пронизливий крик Антончика:
— Хлопці! Тікаймо! Дід!
І всі кинулися врозтіч. Це було так несподівано, що я навіть не одразу злякався. І лише коли від хлопців лишилася сама курява, я похолов.
Я стояв, обкладений кавунами, не в змозі ворухнути ні ногою, ні рукою і дивився, як до мене, розмахуючи кийком, біг дід Салимон.
— Хлопці! — безнадійно верескнув я. — Куди ви?! А я? Раби! Гкди! Гаменготепа кинули! Антончику! Друже!
Але вони вже й почути не могли.
Ну все! Гкбель! Зараз дід підбіжить, побачить, що ми наробили, побачить оту гору побитих кавунів, розмахнеться — і кийком мені по кумполу. І буде на одного розбитого кавуна більше. Буде мені гробниця... Піраміда...
Я вже бачив розлючене обличчя діда і чув, як він сопе. Ближче, ближче, ближче...
І тут, як з-під землі, з'явився Ява. Дід уже був зовсім близько, уже змахнув кийком. Ява підскочив до мене, схопив кавуна, що лежав біля самої моєї щоки, і пожбурив у діда. Дід випустив з рук кийка і ледь устиг піймати кавуна. Він же був баштанник, той Салимон, і він не міг допустити, щоб кавун упав на землю і розбився. А Ява вже схопив другого кавуна і знову кинув. І знову дід піймав. Це було прямо як у цирку, як у кіно. Ява кидав, дід ловив і клав на землю. Ява кидав, дід ловив і клав на землю.
Я потроху звільнявся. Ось уже і я схопив кавуна й кинув. Тепер ми кидали з Явою удвох, а дід Салимон ловив. Ловив, хекаючи й примовляючи:
— Ох, шелегейдики!
— Ох, шмарогузи!
— Ох, катові гаспиди!
За кілька хвилин ми з Явою вже щодуху лопотіли п'ятами по баштану, Тепер доганяй, діду! Шукай вітра в полі.
Я біг поряд з Явою нога в ногу, наче ми були одним механізмом. І мені здавалося, що серця наші теж б'ються, наче одне серце.
Мені було дуже хороше!
Мабуть, таке відчувають справжні друзі-солдати, коли плече в плече йдуть в атаку.
Отак біг би й біг на край світу. Нема нічого кращого в житті за дружбу!
.. .На другий день наша дружба з Явою була ще більше скріплена. Так би мовити, кров'ю. Бо дід Салимон поділився своїми враженнями про фараонську піраміду з нашими батьками. І батьки наші зробили нам чотириста двадцять восьме серйозне попередження по тому місцю, про яке при дівчатах не говорять. Роблячи попередження, батьки примовляли:
— А от Карафолька! Карафолька не такий! Кара-фольки там не було! Ш? Не було ж?!
Ми зціплювали зуби й мовчали. Ми нікого не виказали. Нікого! Хай кажуть про Карафольку! Хай! А я все одно знав, хто такий Карафолька, хто такий Антончик, а хто такий — Ява!
То хіба міг я, скажіть, поїхати сам у табір до моря після цього?! Нізащо. Ніколи в світі!
Дружба! Велике це слово — дружба! Може, найбільше з усіх слів людських.
Заради дружби люди йдуть на тортури, сідають у тюрму, навіть життя віддають...
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ. Ми — кріпаки. Приїзд Явиних батьків. Пістолети
Ви не думайте, я тата дуже люблю, але він у нас таки впертий, або, як він сам про себе каже, "абсолютно принциповий" чоловік. Як сказав, то хай тут каміння з неба падає, а буде так. Сказав — як зав'язав.
І ото він пообіцяв мені, що гульні не буде, то не сумнівайтесь — ніколи було й угору глянути.
Щоранку він задавав мені таку "нагрузочку" на день, що добрий наймит не впорався б. І я трудився, аж дим ішов.
Мати мене, звичайно, жаліла і, коли батька не було, завжди поспішала сказати: "Відпочинь, синку, погуляй!" Але гордість моя не дозволяла мені слухатись її. Я знав, що, якби тато довідався, він би лише скривився презирливо і сказав: "Мамій нещасний!" А це було гірше, ніж сто потиличників.
І я трудився.
Я не кажу вже, що робив те, що треба було робити: чистив свинарник, рубав дрова, порався в саду і на городі.
Але здебільшого я виконував роботу, на мій погляд, нікому не потрібну, роботу, яку батько просто вигадував для мене. Наприклад, копав величезну яму на помиї та сміття. Нащо? Все життя виливала мати помиї у бур'яни за клуню — і нічого. А тут, бач, спеціальна яма знадобилася.
Або — паркан із штахетів на мела нашого городу з сусідським. Ніколи там паркану не було. Мовляв, щоб кури в сусідський город у шкоду не лазили. Сміх! Лазили й будуть лазити — на те вони й кури. І ніякі їм штахети не завадять.
Я знаю, просто це називається — трудове виховання.
І чого оті дорослі так люблять виховувати! Тільки клопоту завдають. Ніби я сам не розумію, що погано, а що добре, що треба робити, а чого не слід! Прекрасно розумію.
От я підслухав ненароком розмову батька з матір'ю. Мати умовляла, щоб він дав уже мені спокій: "Ти хочеш, щоб він уже зовсім... Бач, на що схожий!" Але батько був непохитний: "Нічого-нічого, це йому тільки на користь. А ти що хочеш, щоб він гультяєм виріс, босяком, понімаєш, п'яницею якимсь алкогольським!"
П'яницею! Сказали. Та хай вона горить синім полум'ям, та горілка! Щоб я її пив! Вони думають, що я не пробував! Ми з Явою якось попробували. Аякже! Бр-р! Тьху! Риб'ячий жир і то смачніший.
Чесно кажучи, по-моєму, дорослим вона теж не до смаку (як вони кривляться, коли п'ють!). Просто ті дорослі — такі самі, як діти: їм незручно один перед одним, вони хочуть показати, що вони дорослі, ну і...
З Явою ми бачились мало: не було часу.
Ото тільки підійдемо до тину, що розділяє наші подвір'я, — він з одного боку, я з другого. Поскаржимося один одному.
— Справжнісіньким наймитом став, — скаже Ява. — Кріпаком. Як Тарас Шевченко. Тільки вірші писати — "Мені тринадцятий минало...".
— А я? Гірше за раба єгипетського. Спини не розгинаю. Поперек уже який день ломить.
Позітхаємо ми та й розійдемося. Про футбол, про квача і говорити годі. Забули, як це й робиться.
Від усього світу білого ізольовані ми були. У тому світі десь там Фарадейович з юннатами вирощував фантастичний космічний глобулус. Уже скоро мали бути результати. Десь там займалися своїми загадковими темними справами Книш і Бурмило.
А ми нічого не знали й не бачили. Бо не могли й носа з двору висунути. А як ти ловитимеш шпигунів, сидячи вдома? Ніяк.
Один лише раз Ява прибіг до мене захеканий, схвильований, червоний:
— Гайда! Швидше!
— Що таке?
— Щойно — сам бачив і чув — Книшиха з хати вийшла, Книшу сказала: "Ану піди лишень на вулицю визирни, чи нема кого, і хвіртку защіпни. Бо ще побачать оті злидні, буде тоді". І Книш пішов, і визирнув, і защепнув. І вони пішли в хату, і замкнулися...
— Ну то й що?
— От тобі й "що"! Голова! Може, вони шпигунські гроші у попіл ховатимуть або по радіо передаватимуть щось...