У нас є і піп такий, що з нами в єдиній згоді.
Змова про те, щоб закликати Юраська Хмельницького, вже складалася в Чигирині, хоч ще не дуже багато пристало до неї людей. Товариства у Яненченка було може яких зо три десятки чоловіків. Серед них був один чигиринський піп. Колись і він козакував на Запоріжжі: учився колись у бурсі, а тоді кільки років разом із запорожцями воював по степах та ріках. Щось він проброїв[29] у Коші,— за те його хотіли були забити киями. Він утік із Січі, прийшов до митрополита Тукальського та прохав висвятити його на попи. Таке в ті часи частенько траплялося, що козаки, побувши попереду добрими воїнами, як на свій час, ішли потім у духовенство.
Митрополії висвятив і цього козака та настановив другим попом до однієї з чигиринських церков. Його й прихилив до своєї справи Яненченко. Усі вчотирьох прийшли до цього попа і прохали взяти присягу з нового товариша. Піп вийшов із свого дому; боячися, щоб не помітив і не довідався про справу старий піп тієї церкви, де він був тільки другим; піп провів козаків до церкви, наказавши їм іти не вкупі, а поодинці. Коли зійшлися в церкві, Молявка перед хрестом та Євангелієм проказав за Яненченком присягу, а в тій присязі обіцявся перед Богом одкинутися від московського царя і вірно та щиро служити Георгієві Гедеонові Венжикові Хмельницькому, гетьманові і князеві Малоросійської України.
Тим часом привезли до Дорошенка Мотовила з перейнятим листом та разом і лист од Полуботка: наказний гетьман закликав Дорошенка негайно їхати, як і обіцявсь, у табір. Година була пізня.
— Завтра вранці поїду, — відказав Дорошенко.
Переночували. Коли розвиднилося, Дорошенко звелів по всіх чигиринських церквах ударити в дзвони, щоб збирався народ, і сказав покликати до себе Молявку. Той тим часом, заприсягшися на вірність князеві Малоросійської України, радів, що визволився з небезпеки, та втішався чудовими мріями про те, як за нові послуги цареві його ще вище піднесуть на службі. Він прийшов до Дорошенка, як тільки гетьман покликав його. Біля рундука вже стояв осідланий гетьманський кінь.
— Тепер ти вільний, — сказав йому Дорошенко. — Поїдемо разом зі мною до вашого табору!
Вийшовши з дому, Дорошенко скочив на підведеного коня та виїхав із двору. На рундуку стояла його сім’я. Старшина була вже вся на вулиці, дожидаючись там гетьмана. Усе місто вже оббігали сердюки[30], скликаючи народ у раду. І коло гетьманського дому натовпилося стільки народу, що Дорошенко ледве зміг проїхати, щоб стати на такому місці, звідкіля було б далеко чути його промову.
Сидів Дорошенко верхи на сірому доброму арабському коні, якого колись подарував йому турецький візир. Гетьман промовляв голосно:
— Православні християни! Добрий народе україно-малоросійський! Приходить нам наш останній час. Не можна вже нам стояти за свою вольність. Самі знаєте: скільки літ стояв я за неї і чого не робив: і турків, і татар закликав, але бусурмани, ім’я наше християнське ненавидячи, не щиро нам давали поміч, думаючи про те єдине, як би наш край у вічну неволю під себе загорнути. Куди не повернемось, — усюди нам боляче й гаряче. Україна сьогобічна спустіла. Народ, який загинув од чужого меча, розбігся, покинувши батьківські оселі. Ні з ким стояти. Залишилося просити ласки в православного царя. Видимо те всім, що моя думка була здавна така, що немає нам кращої долі, як залишитися під високою рукою царського пресвітлого величества, єдиного православного монарха на світі. Тільки тому перешкодою було те, що православний цар не приймав нас, а казав нам, щоб ми покірні були ляхам. А ми під ляхами бути не хотіли і згодиться з ними нам ніяк не можна було, бо ляхи вельми зрадливі люди і слова свого не додержують. До того й старшина наша не вся приставала на те, щоб одностайно цареві слугувати і покірними бути, — боячися за свої вольности. Торік, як сами знаєте, присягали ми на віру православному цареві перед кошовим запорозьким Сірком, але царському пресвітлому величеству та наша присяга не приймовна, і тепер посилає православний цар свою військову силу, щоб ми присягли перед гетьманом Іваном Самойловичем і царським боярином князем Григорієм Ромодановським і перед ними з себе гетьманство своє зложили. Битися нам не годиться, та й ні з ким до бою стати. Здаймося цілком на ласку царського пресвітлого величества, з тим єдине варунком[31], щоб нас при нашім бідолашнім житті і при нашій щуплій худобі залишили. Така моя думка, панове громадо.
— Згода! Згода! — загукали звідусіль.
— Нема згоди! — гукнув із юрби один гострий голос, а за ним голосів іще з двадцять мов луною озвалися. — Нема згоди!
— Хто кричить: нема згоди — нехай вийде й скаже: що ж нам діяти і куди подітися? — сказав Дорошенко.
— Під турком ліпше буде! — гукнув хтось.
— А чому до ляхів не послати? — озвався Шульга.
— К чортовому батькові ляхів! — гукнув брацлавський полковник Булюбаш. — Хто ще скаже, щоб нам коритися ляхам, того ми каменюками поб’ємо!.
— Ляхи — наші природні вороги! — гукали інші.
— Краще чортові коритися, ніж ляхові! — кричали деякі. — Нема з ляхами згоди і до віку, до суду не буде!
— Я бачу, — виголосив Дорошенко, — що все велике множество чигиринського люду хоче покоритися волі православного монарха, царського пресвітлого величества. Тоді я поїду до гетьмана Самойловича, поклонюся йому і здам своє гетьманство, випрохавши тільки, щоб вас із осель ваших ґвалтом не виводили. А сам куди скажуть мені їхати, туди й поїду. Простіть мене, браття, коли чим, яко чоловік, прогрішився проти вас усіх разом і проти кожного осібно; і я всіх тих прощаю, коли хто проти мене зло мислив!
— Нехай Бог тебе покриває своїми святими крилами! — загукав народ.
Священики в ризах вийшли з хрестами в руках. Попереду понесли Євангелію, образи, корогви. Дорошенко зійшов із коня та сів у коляску. Багато людей бачило, що в його на очах забриніли сльози.
Дорошенкова коляска помалу їхала за охрестами. Позаду коляски й збоку їхало, йшло й бігло багато народу, чоловіків і жінок: ті їхали верхи, ті возами, а найбільше йшли пішки. Були тут сивоволосі діди, були й хлопці-підлітки. Під дзвони церковні уся процесія та вийшла з брами міської та й рушила на південь. Коли переїхали козацький табір, вартові запитували — хто їде. Відказували: гетьман Петро Дорошенко їде у військо царського величества здавати гетьманство.
Дорога, оточена з обох боків стародавніми могилами, що їх так багато навколо Чигирина, вивела в яр, де текла річка Янчарка. Над нею біліли полотняні намети московського війська. Перед наметом полковника Григорія Івановича Косагова стояв стіл, а на ньому лежали хрест та Євангелія. Косагов уже дожидався Дорошенка, стояв у темно-червоному каптані, гаптованому золотою травою, з коміром, прикрашеним перлами; на голові в нього була гостроверха соболева шапка. Біля Косагова стояли московські начальники й українські полковники, що були під Чигирином. Процесія вже дійшла до намету; корогви й образи сяяли під промінням ясного сонця.
Під’їхав нарешті до намету і гетьман у колясці.
Дорошенко ступив на землю, за ним винесли з коляски бунчук та булаву; бунчук поставли біля столу, булаву поклали на стіл.
Дорошенко підішов до Косагова, вклонився, торкнувшись пальцями до землі, а тоді промовив:
— Стольнику великого государя Григорію Івановичу! 3 волі великого государя мого царя і великого князя Федора Олексійовича, всієї Великої, Малої й Білої Росії самодержця, приїхав я поновити перед тобою присягу на вірність царському пресвітлому величеству, що виконав я раніше перед кошовим запорозьким Іваном Сірком та донським отаманом Фролом Минаєвим.
Косагов сказав:
— Гетьмане Петре Дорофеєвичу! То вчинив ти дуже добре. Великий государ тобі за те виявляє свою ласку і хвалить, і велить запитати тебе й усіх чигиринських козаків і все поспільство про здоров’я. Ось хрест та Євангелія. Заприсягнися перед нами, що ти поїдеш до гетьмана Івана Самойловича та до боярина князя Григорія Григоровича Ромодановського в обоз під Воронівку здати своє гетьманство і виконати присягу на вірне й вічне підданство його царському величеству.
Дорошенко, підійшовши до столу, проказав присягу за попом, що приїхав разом із Косаговим.
Після присяги Дорошенко привітався з Полуботком та з іншими козацькими полковниками та, показуючи на Молявку, що стояв позаду, промовив:
— От ваш атаман, живий і здоровий. Поможи вам, Боже, за те, що обійшлись, як треба братам і товаришам. Тепер уже все скінчилося. Воювати проміж себе не будемо. Прийміть мене до свого гурту, бідного вигнанця, не пам’ятайте, що діялося перед цим. Самі ви люди розумні, зрозумієте, що я мусив зберігати, що мені приручено було, а тепер нехай Божа воля твориться.
— Ти, пане, свою справу чинив, а ми свою чинили, — відповів Борковський. — Не пам’ятай і ти, що ми на тебе війною ходили. Як перед цим щиро ворогували, так тепер, замирившися, станемо тебе поважати і любити як брата й товариша.
— Повернуться мої посланці, тоді я з вами до головного обозу поїду, — відповів Дорошенко.
Полуботок запросив Дорошенка до намету на чарку горілки. Подано Дорошенкові налитий вином срібний кубок. Узявши його, він підняв кубок угору і проказав здоров’я гетьманові і всьому Військові Запорозькому.
За наметом загомонів народ. Загукали: "Повернулися! Повернулися!". Дорошенко, не допивши, поставив на стіл кубок, підійшов і відгорнув полу в наметі. Він побачив Вуєховича й Тарасенка, що вставали з коляси і кожен держав у руках аркуш паперу. Їхню коляску кругом обступили чигиринці, що прибули разом із Дорошенком.
— Що, братця? — гукнув до них питаючи Дорошенко, ще вони й не підійшли до його.
— Усе, як належить! — вигукнув Кіндрат.
— Дякувати милосердному Богові, — голосно промовив Вуєхович. — На все згодились, і твою милість якнайшвидше до себе чекають. Ось листи від пана гетьмана й від боярина Ромодана. А це, пане, лист до твоєї милости особистий од пана Мазепи, — додав Вуєхович.
Дорошенко поперед усього вхопив листа від Мазепи, бо йому дуже хотілося, щоб не виявилося перед московським боярином, що Мотовила він посилав до султана Нуреддина. В цьому листі від Мазепи він знайшов тільки невиразне й коротке запевнення, що гетьман і старшина у всьому задовольнять Дорошенкове бажання, що переказав Вуєхович.
IX
Визволившись із Чигирина, Молявка розповів насамперед про все, що з ним трапилося, своєму полковникові Борковському.