Живопис, ідеологічно наснажений, добрих грошей коштував. Митниця не заважала. По-моєму, рідна комуністична думала, що несе в розтлінну Європу світло своїх ідей. А Європа реготала до веселого проносу.
— Як-як? — Тетяна мало не розреготалася.
— Вибач, не час і не місце…
Поминальники на куренівському кутку, як загалом будь-де в Україні, не збиралися розходитися, як годилося б за звичаєм, бо коли ще буде нагода отак зібратися разом, посидіти за столом та ще й при чарці?
Уже добряче смеркло, і Галина Яківна ввімкнула світло над столами, навколо лампочок закружляла настирлива комашня; жінки почали виводити з-за столу надміру підпилих чоловіків, бо дехто з них намагався заспівати, забувши, з якої нагоди прийшов у цей двір.
На всю цю слов'янську демократичну учту дивився з фотографії, обперезаної у кутку жалобною стрічкою, Єфрем Іванович Джміль, на фото зрідка поглядав його син Михайло Єфремович, прощаючись з тими, хто підходив, аби сказати якесь своє утішне слово або потиснути руку. До Галини Яківни теж підходили не знайомі Михайлові, а часом і Євдокії Пилипівні жінки, про щось перемовлялися і йшли, часом кивнувши головою до Михайла, а коли й так, не прощаючись.
— Тобі, Михайле, з Галиною Яківною доведеться говорити. Не здумай її тут лишати. Даси палець — руку відкусить.
— Мамо, не треба, — Тетяна взяла зі столу яблуко, хотіла надкусити, а потім поклала на місце. — Михайло сам розбереться, що й до чого.
— Авжеж, вона тобі голову поморочить, — невдоволено буркнула Євдокія Пилипівна і пішла на дальній куток стола.
Підійшли Василь і Степан, довгенько тисли руку Михайлові, плескали по плечах.
— Що треба — ти кажи. Ну, по господарству. Може, дах, чи огорожа, чи ворота. Це ж ми паркан ставили, коли Єфрем Іванович ще живий був.
— Добра робота, хлопці, — похвалив Михайло. — Роздивлюся тут, ще зустрінемось.
— Ти як, назовсім чи знову за бугор? — Степан ніколи не був дипломатом.
— Побачимо, — усміхнувся Михайло. — Тепер Україна наша.
— Ще не вмерла, — саркастично мовив Василь. — Як свої ж не додушать, то виживе.
— Чого це ти?
Михайло згадав давню манеру Василя усе піддавати критиці. Полетіли космонавти — небо дірявлять, толку з того людям жодного. Хрущов комунізм пообіцяв — другого пришестя тисячі років ждуть, а чи дочекаються? Комуністична партія — розум, честь і совість епохи, а ми, безпартійні, виходить, безсовісні й дурні?
— А того, що в отій колоді нагорі всі карти краплені. Перевертні — що один президент, що другий. їхні вишиванки на червоній підкладці. Зброю — здали, Севастополь — віддали. І шиї на північ як повернуло свого часу, так і досі ходять "налєво рав-няйсь!".
Михайло бачив, як усміхається самими очима Тетяна.
— Ви, хлопці, Михайла з пантелику не збивайте. Він додому приїхав, а не на сесію парламенту. Ще встигнете погомоніти.
— Твоя правда, Тетяночко, красунечко наша. — Степан торкнув Василя: — Ходімо, політикане, ми тебе у Верховну Раду висунемо, будеш там патякати. Бувай, Михайле, не сумуй, усі там будемо. Тримайся.
Вони пішли. Михайло дивився услід колишнім своїм друзям.
— Летить час…
— Тільки зараз помітив? Цікаве спостереження. І оригінальне.
— Стареча схильність до банальних слів.
— Чого ж банальних — так воно і є. Теж мені патріарх.
— Ходімо посидимо на батьковій лаві. Чи ти вже додому збираєшся?
— Посидимо. Про себе розкажеш?
Батько любив цю лаву в глибині двору за кущами бузку. Дивна річ — чомусь Михайло згадав про це: батька ніколи не діймали ні мошка, ні комарі. Сядеш біля нього на хвильку — і мерщій тікати, бо попечуть і шию, і руки, і ноги, а він сміється: "Не люблять вони шкіряного духу, а ви солодкі (то Михась і мати), їм до вподоби".
Над головами дзуміли комарі, і Михайло видобув з кишені пачку німецьких сигарет — ще там лишалося кілька.
— Ти не проти?
— Ні, звикла. Всі мої чоловіки були курці.
— Чоловіки? Багато?
— Троє, Михайле, троє було. Єфрем Іванович казав, що й ти там самотою не витримав.
— Так.
— І діти є?
— Син.
— Бачиш, син. Справжній Джміль. Самі сини.
— Ти краще про себе, Таню. Я ж нічого не знаю. Не забула, як квіти на поріг щоранку клав?
— Малий ти був до дівки дорослої залицятися, — засміялася Тетяна. — Звичайно, пам'ятаю.
— Ти як була красуня, так і досі не зів'яла. У мене жінка вродлива, і молодша значно, а посади вас поряд — ніхто не вгадає, котра старша.
— Михайле, кинь ти, їй-богу, примітивні компліменти. Сама знаю — стара баба за фасадом.
— Фасад — на тисячу доларів.
— І ти нівроку, як на те. Чесно кажучи, думала, що тебе оті мандри перемелють і зістарять завчасу, а ти у батька вдався — він у дев'яносто ще дрова рубав.
На темне глибоке небо викотився повний місяць, зірки при ньому поблідли, та й міські вогні не давали їм сяяти на повну силу, як це завжди буває у серпні. Біля столу ще поралися жінки — було що прибирати; тепер, коли поминальники розійшлися, ритуал відправлено, вони не стишували голосів, проте Михайло й Тетяна до їхніх перемов не дослухалися.
Тетяні батько мало не перекреслив усе життя. їй було років шість, коли Григорій Онисимович, партійний діяч міського калібру, раптом яку воду впав. Приходили якісь люди, довго розпитували про щось матір, кілька разів забирали її з собою, і дід, шанований усіма директор заводу, не спав ночами разом із своєю дружиною, бабою Марією, бо тоді і над ним, двічі орденоносцем, зібралися лихі хмари.
Врешті хмари вродили важким, свинцевим дощем. Діда було заарештовано за промислове шкідництво і співчуття якійсь опозиції; баба Марія, яка ніколи не приховувала, що була ріднею Терещенкам, також зацікавила енкаведистів — її було ув'язнено. Коли не стало ні чоловіка, ні батьків, квартиру, велике затишне помешкання у дореволюційному будинку на Пушкінській, було реквізовано, і Євдокія Пилипівна Шерех з малою Тетянкою опинилися просто неба. Ніхто з тих людей, що товклися біля її батька на роботі, аби той звернув на них увагу, ті люди, які знаходили будь-який привід, аби напроситися в гості і аж захлиналися, висловлюючи йому і партії свою відданість, не схотіли прихистити жінку з дитиною, боячись за власну шкуру. На кілька тижнів поселилися вони в кімнатці їхньої веселої хатньої робітниці, яка нічого в житті не боялася, але жити за ширмою у кутку, слухати нічне чоловіче сопіння і переспів пружин металевого ліжка під спиною жінки, котра виконувала шлюбний обов'язок не без задоволення, було справжньою катівнею для матері, і невдовзі вона з Тетянкою пішла через усе місто на Куренівку до свекра, якого бачила по суті лише раз, на весіллі, — Григорій, чоловік, чомусь не запрошував Онисима Христофоровича в гості і сам нечасто його навідував. Євдокія Пилипівна вела малу доню Хрещатиком, з Думської площі вони піднялися вгору, ішли довго, мала втомилася, пхинькала. Мати взяла її на руки, посиділа на лаві у дворі художнього інституту, а потім подалася Вознесенським узвозом на Поділ.
Той дивний маршрут мати не раз пригадувала — через те Тетяна так докладно оповідала про нього. Коли невідь-куди і чому шик Григорій, разом з ним пощезли всі документи, всі чоловікові папери. Лейтенант НКВС, який керував обшуком, не міг повірити, що в квартирі нічого не лишилося, окрім білизни і одягу Григорія Шудри. Годинами він допитувався в Євдокії Пилипівни, з ким чоловік дружив, хто до нього приходив додому у справах або просто так, у гості, чи не мав коханки. Останнє запитання настільки обурило Євдокію Пилипівну, що вона, не звикла до брутальності з чийогось боку і сама не здатна на замашне слівце — не так була вихована, спалахнула і сказала лейтенантові: "Роги звичайно ростуть у чоловіків, запам'ятайте", Відкіля їй було знати, що стріла влучила в "яблучко": енкаведист на днях застукав молоду дружину з колегою. Про його прикрощі ця жінка знати не могла, однак він спаленів і почав кричати, що виведе на чисту воду всіх ворогів радянської влади, в тому числі й їхніх посібників, хоч як би вони маскувалися і де б переховувалися. Він раптово закінчив обшук, Євдокія Пилипівна довго прибирала у квартирі після нашестя і випадково знайшла у кишеньці для годинника в чоловікових штанях не помічений нишпорками маленький записник, де серед номерів телефонів, якихось ініціалів, з тими номерами пов'язаних, була уренівська адреса батька Григорія. Записник Євдокія Пилипівна спалила у каміні — на всяк випадок, а куренівську адресу запам'ятала.
Дісталися вони туди далеко по обіді. Онисим Христофорович був на роботі, і Оксана Климівна, вочевидь, і досі ображена ним, що ані син, ані невістка не родичалися, як заведено у людей, влаштувала Євдокії Пилипівні справжній допит, хоча не могла не знати, не відчувати, що перед нею онука і невістка.
Врешті вона заплакала, припинивши свою дурну гру, всадовила сонну Тетянку обідати, вклала Євдокію відпочивати і довго ще схлипувала, жаліючи зниклого безвісти сина і його упосліджену родину.
Надвечір прийшов старший Шудра. Таня тоді вперше побачила свого діда: субтильного, на відміну від огрядної бабусі, з вусами і борідкою, у смугастому короткому піджаку, краваткою, зав'язаною товстим вузлом під комірцем сорочки, кінчики якого було прищебнуто ґудзиками.
— Пам'ятаєш такі речі?
— Досі. Як сьогодні.
— Я гадав, у мене добра пам'ять. Але щоб така…
— Заговорила я тебе.
— Таню! Облиш…
Вони, ці нові Шудри, відтоді залишилися на куренівському кутку, і Михайло, ще малий, запам'ятав дівча, що з'явилося на їхній вуличці.
Онисиму Христофоровичу теж довелося мати справу з міліцією й енкаведистами, котрі розшукували сина, ще недавно шанованого партійця, а тепер — невідомо кого. Люди у формі і в цивільному були впевнені, що батько достеменно знає, куди подівся син, не вірили йому, тягали на допити. Онисим Христофорович намагався з'ясувати, у чому звинувачують Григорія, але нічого певного не почув. Він сам нічого не розумів і якось висловив наївну думку, що його син виконує якусь таємну місію, про неї ніхто — ні він, ні нижчі підрозділи влади — не мусять знати. Слова ті було потрактовано в H KBC як спроба перешкоджати слідству, Онисима Шудру мало не посадили. Врятувало дідуся те, що його знало керівництво: фотограф Шудра не раз робив групові знімки вищих чинів з усяких урочистих нагод, багатьом збільшував портрети — для казенних потреб і для хатнього вжитку, всі матеріали — пластини, негативи — здавав під розписку.