Дітьми вони не обзавелись, тож капітан, якому всі співчували, цю поразку на сімейному фронті пережив легка Зі службою в нього складалося, жінок після розлучення вистачало, і так воно б у його житті тривало невідь як довго, аби на черговій інспекції генерал, знайомлячись з офіцерськими кадрами, перспективними щодо кар'єрного росту, не звернув увагу на капітана Пальченка. Викликавши капітана на бесіду, генерал придивився до виструнченого офіцера, запросив жестом сідати і після грузької паузи вирік:
— Так, капітане. Матимеш майора. Поїдеш заступником в училище. Дамо квартиру. Єдина умова — одружись, як тільки приїдеш за місцем служби. Даю півроку. Не більше. Блядунів терпіти не можу. Ти, кажуть, свою норму у цьому паскудстві перевиконав. Берись за розум, а не за…
У такий оригінальний спосіб Пальченко одержав нове призначення. Ставши невдовзі майором, він з головою поринув у роботу, не вилазив з майстерень, курсантських казарм, польових навчань. Начальник училища, чекаючи виходу на пенсію, все поклав на молодого заступника, і недаремно: в наказах мілітарного міністерства училище згадувалося як зразкове.
За роботою, щоденною колотнечею майор Пальченко забув про слова генерала щодо одруження — точніше, подумав, що то звичний армійський ідіотський жарт. Аж ні — той самий генерал приїхав у зразкове училище і, побачивши перед собою знайоме, тверде, з мідним відливом, обвітрене обличчя офіцера, спитав напряму:
— Одружився?
— Шукаю! — виструнчився Пальченко.
— Що, шукач зіпсувався? Я що казав?
— Я не можу на будь-якій, товаришу генерал… Робота до того ж…
Генерал подивився на офіцера зневажливо.
— Даю ще місяць, майоре. Від нежонатих — увесь бруд в армії.
— Два! — раптом вирвалося у Пальченка.
На тому аудієнція скінчилася, а майор приступив до розв'язання клятого питання. За чаркою в сім'ї начальника училища він розповів про свою проблему. Дружина начальника, огрядна, миловида, добра, якими майже завжди бувають такого типу жінки у її віці, довго сміялася.
— Ну, діти, їй-Богу, діти. Теж мені клопіт! Он все місто переповнене нареченими! Ти що, майоре, всерйоз цим переймаєшся? От армія! Сказав генерал — умри, а зроби.
І сам Пальченко не розумів, чому він, доросла людина, має виконувати дурнувату забаганку солдафона в генеральському мундирі, котрий вважає, що всі нежонаті, як він вишукано висловився, — блядуни. Та все ж почав ходити у кінотеатр у центрі міста, вдавано байдужим оком накидати на дівчат і молодиць, прислухатись до їхнього щебету, розмов між ними і молодими людьми, аби хоч трохи наблизитись до кола їхніх інтересів, манери спілкування — не хотів бути незграбою, як доведеться зачепити котрусь із вродливиць словом.
Якось в училищі розповсюджували квитки до театру, і Пальченко в партикулярному вбранні, від якого добряче відвик, сів у крісло третього ряду, роззираючись навсібіч. Публіка не дуже потішила око — літні й старші люди, подружні пари, лише з галерейки чулись дзвінкі молоді голоси.
Давали водевіль. Ще до відкриття завіси заграв оркестр, налаштовуючи публіку на веселу хвилю, повільно вгору і вбік поїхала запона сцени, світло залило декорації, вистава почалася з танцювального номера, далі заспівали жінки, вбираючи наречену перед весіллям.
Пальченко сидів близько, ще й бінокля взяв навіщось у гардеробі, то йому було видно обличчя жінок у масовій сцені, густо вкриті гримом, підведені брови, масні мазки помади на бувалих у бувальцях губах. А от наречена була цілком природна — трохи пудри на обличчі, можливо, та й усе. Не потрібні цій красуні були ані наведені брови, ані штучний вогонь помади, ані краплі атропіну ув очі.
Майор гадав, що ця актриса гратиме головну роль, але помилився: сцена готувань до весілля була такою собі затравкою подальшого дійства, йшлося у п'єсі про долю й страждання іншої, старшої жінки, і бінокль Пальченка знайшов обличчя і стан молодої актриси тільки наприкінці вистави, знову у масовій сцені, де сільський народ, здебільшого його жіноча половина, журно співав про надію на те, що доля нарешті всміхнеться людям і щастя не омине тих, що заслуговують на краще життя.
Поки Пальченко пішки добувався на свій куток до нещодавно отриманої квартири, ще не обжитої, схожої на філію казарми, обличчя молодої актриси, яка так гарно співала, раз по раз виникало перед ним.
Наступного вечора, вже у парадній військовій формі, майор знову сидів у глядачевій залі. Вчорашній спектакль ішов підряд три дні. Пальченко розпитав у контролерші, де службовий вхід, дочекався, коли актори почнуть виходити після вистави, боячись одного: не впізнати її обличчя вночі.
Над дверима службового входу світила доволі яскрава лампа, вколо неї кружляла зграя мошви і нічних метеликів, внизу, під трьома східцями, стояв з трохи прив'ялим букетом міднолиций майор, пильно вдивляючись в обличчя жінок, котрі виходили поодинці, парами і зграйками по троє-четверо.
Він впізнав її миттю, тільки-но Ніна ступила крок на ґанок, під світло великої лампи-двосотки. Крім Пальченка, біля службового входу юрмилося з десяток театральних фанатів і фанаток, і майор, котрий стояв за їхніми спинами, раптом рішуче розсунув гурт своїми бетонними плечима і став перед дівчиною, як міліціонер під час виконання своїх обов'язків (так потім жартувала Ніна).
— Це вам, — сказав він командирським голосом і подав букет.
Майорські зірочки відблискували крихітними золотниками, значки і дві нагороди ховалися в тінь, обличчя Пальченка було дурнувато-піднесеним, кисті рук видалися Ніні величезними — вони такими й були.
— Дозвольте відрекомендуватися…
Пальченко назвав своє ім'я й по батькові.
Ніна стрельнула очима у бік колежанок, які збоку спостерігали цю сцену, стріпнула світлим вінчиком волосся і відповіла:
— Ніна.
8
Тоді вона була новачком у трупі, для неї все тільки починалося після студентства, і Сергій Пальченко був першим глядачем, хто виявив до неї інтерес як до актриси (вона, певна річ, лукавила, нічим особливим на сцені похвалитися тоді не могла, і споконвічний жіночий інстинкт підказував, що цей бравий офіцер зі смаглим твердим обличчям не поцінувач-театрал, а закоханий у неї мужчина, в гіршому разі — шукач пригод, але на те не було схоже).
Затинаючись, Пальченко попрохав дозволу провести Ніну — тоді Стадник — додому. Вона вагалася, повернулася обличчям до товаришок, котрі ще не розійшлися, і побачила, як одна з них кивнула: мовляв, не лови гав, не будь Хомою, на те ярмарок.
І Ніна пішла у супроводі нового знайомого нічним містом до невеличкого театрального готелика-гуртожитку, де ділила дванадцятиметрову келію з такою ж, як сама, молоденькою артисткою.
Сергій освідчився невдовзі після того вечора. Ніна не знала, що їй робити — надто навальним був штурм майора. Потелефонувала тітці, єдиній родичці, яка виховала сироту-племінницю і вивчила. Жила тітка в районному центрі тут же на Слобожанщині, заледве за дві години їзди від обласної столиці.
— Доню, — так тітка завжди, змалечку, називала Ніну. — Хай тобі серце підкаже. Я вже стара, що я скажу… Шлюб завжди лотерея. А раптом виграєш? А як у театрі не складеться, тоді що? Якщо він тобі до душі…
Весілля зіграли розкішне, на сцені столи вгиналися від наїдків і пляшок, Сергій, якби міг, влаштував би й салют з гармат училища.
Тітка приїхала до Ніни загодя, придивлялася до майора старечими, але меткими очима, й урешті зробила висновок: "Надійний мужик". За весільним столом вона всю увагу приділила не веселим і дотепним гостям, навіть не молодятам, а столичному генералу, який возсідав за столом справді по-генеральськи. Підпивши, генерал звернувся до веселого гурту так, ніби перед ним плац з шерегами підлеглих — безмовних і переконаних, що вустами промовця глаголить найвища істина. Запевнивши всіх, що армія як ніколи сильна і боєздатна (хоча всім було відомо, що це не так), генерал довго розводився на тему впливу подружнього життя на зразкове виконання військового обов'язку і заліз у такі двозначні нетрі, що жіноча половина гостей почала перешіптуватись і сміятись. Це примусило промовця грюкнути кулаком по столу, від чого вистрелила напіввідкоркована пляшка шампанського й залила його мундир липкою рідиною. Та високий чин не зважив на те і закінчив громовою фразою:
— За здоров'я нареченої і нареченого, який виконуватиме шлюбний обов'язок так само неухильно, як і військовий!
Сергій молив Бога, аби цей генерал не вибовкав, що призвідцею швидкого шлюбу став його наказ і перспектива подальшої кар'єри підлеглого, бо тоді навряд чи вдалося б переконати Ніну, що керувало ним тільки чисте й непоборне почуття.
А було це саме так — бравий майор закохався у свою обраницю настільки, що перший його шлюб і ті пригоди, що траплялися потім у нього з жінками, видалися неіснуючими, ніби всього цього зовсім не було в минулому, ніби він уперше прилучається до ще не відомих йому глибин почувань, і це бентежило його геть не романтичну душу, навіть трохи лякало.
Ніна ж від початку їхнього знайомства зрозуміла, що цей прямоспинний військовий буде як віск у її мистецьких руках, виконуватиме всі її бажання, навіть примхи, з відданістю підлеглого, який обожнює свого командира. Незважаючи на різницю у віці, нестачу досвідченості, вона, несвідома спадкоємиця тисячолітнього жіночого досвіду, до того ж актриса, настільки вивчила характер, нехитру вдачу чоловіка, що могла бути певна: за його бетонними плечима почувається не як полонянка, а як правителька дому, до того ж така, що її кохають віддано Й беззастережно — може, не такі вже вишукані прояви цього почуття, може, надто прямолінійні, особливо в ліжку, зате вона надійно влаштована у побуті і в театрі почувається не як легкий об'єкт полювання місцевих самців, а як надійно захищена від хтивого ока заміжня, розквітла, самодостатня жінка, віддана своїй професії і готова до служіння театру не за жалюгідну плату, а на всю потугу покликання, відчуття якого не полишало її.
Роки не барилися. Сергій став начальником училища, одержав, на порушення міськрадівських норм, шикарну трикімнатну квартиру — щоправда, за рахунок фонду свого міністерства — мовляв, нащадкам потрібен буде простір. Але нащадків не було. Спершу Ніна вмовила чоловіка почекати: ще молода, потім, нині головне — театр для неї, кар'єра — для нього; потім була невдала вагітність, Ніна болісно пережила викидень, лікарі порадили рік-другий утриматись від народження, і переляканий Сергій носився з дружиною, як із порцеляновою вазою.
У театрі нарешті для неї рушив лід: одну з головних ролей художній керівник віддав дублерці замість своєї дружини, — його, Петриченка-Чорного, дійняли розмови про те, що репертуар всуціль будується на народній Третьяковій, а молодим ходу немає.