Приїдуть дивитися...
— Ну да, це з роботою так,— стиха кашлянув Явтухович,— кінець кварталу, та й не тільки того...
— Цілу ніч писали, бачу.— Кудрик вийняв цигарку і закурив.
— Та тріньки засидівся.
— Не біда,— чиркаючи другий раз сірником, сказав Кудрик,— трохи знав про нього.— Жінка вдома не жде, діти не плачуть.
— Та вже ж, як той казав.
— То кажете, Явтухович, не там народився, де треба? — захотілося Кудри кові пожартувати.
— Не того,— отямився Шепета, згадавши, мабуть, чого його тут посадили,— сестричка десь загубилася ваша.
— Це ж котра? У мене їх чи не четверо.
— Т^етя, якщо лічити од першої,— Шепета наставив олівця проти одної з сестер.— Ота, що в сорок четвертому народилася.
— Було таке діло,— погодився Кудрик,— про що я й писав у автобіографії.
— І це ж так: нагорода і все таке інше, самі знаєте,— добре, а як документи не до ладу зроблені, то...
— Гм...
— Батько ж, пишете, був на війні, а це на тобі,— Шепета аж зніяковів.
— А з мене що ж хочете?
— Якось пояснити, я знаю,— м'явся Шепета, то нишпорячи очима десь попід столом, то роздивляючись Кудрика,— раз так гляне, а раз так...
— Як,— шукав Шепетиного погляду Кудрик,— пояснити?
— Я наче й придумав,— звеселів Явтухович,— поїдьте до матінки, вони ще ж живенькі і недалечко живуть, розпитайте, а потім допишемо, мовляв, так і так, щоб усе ясненько було — і нам, і людям.
— То вам, кажете, неясно, звідки діти беруться? — Кудрик підвівся, щоб згори дивитися на Шепету.
— Та нумо, покиньте це, Миколо Гкатовичу, ви ж не маленькі.
— Чуйте, а на чорта мені той клопіт! — аж гукнув Кудрик, та й сам свого голосу не впізнав, бо не випадало йому так гримати іншого разу.
А тоді й Шепета, перечекавши, заговорив:
— Не я вам даю, товаришу Кудрик, а уряд і люди, серед яких ви живете. А то вийде, що вам байдуже до всіх і що ж тоді в народі казатимуть? Відмовився. Так, це раз. А ще подумають, чи нема тут чого іншого...
— Мгм.
— Воно вам болить, це ясно, але знайте й ви, що люди не люблять, коли щось десь туманцем береться. І ще колись, може (а чом би й ні), само випливе, то тоді не ждіть, щоб хто заступився.
— Да.
— А я хоч і ніч сидітиму, аби усе до ладу довести та до ладу.
— Ти бач, а я й справді, вдома не був скільки,— так тихо мовив Кудрик, аж дивуючись, де це поділася злість: як олово спливла.
Оглянувся Кудрик на вулиці, і чи не знов блиснуло у вікні — запалив, бач-но, але не на весь гніт, а так, трошки.
Проте вже й автобус в'їжджав на Містечко.
Кудрик ще щось згадав. Це які були автобуси тоді. Маленькі, з носиком, людей мало влазило. А перед ними то "бу-дою" возили.
Хотілося йому мовчечки десь уткнутися, затушкуватись і так їхати. Але не дали. Десь узявся Дмитро Колодюк — і собі їхав цим автобусом. Ще й сів позад нього та все пробував ліктями на залізяку опиратися, муляючи Кудрикові в плечі, але вони ковзь — і він аж чуприною падав на ту поперечку. Сили такої не було, щоб голову вдержувала,— вже десь "одмітився":
— Здоров, Кудрик,— у спину Миколі казав Колодюк,— ти чо, не виспався? Чо ти, як сова, на людей витріщився?
Хитне автобусом, і Дмитрова голова сама тицькалася поза плечі. Тоді він витріщувався на відкритий люк, у який коли там всівалася легенька сніжинка, що її вітер здував із даху автобуса, бо так же снігу з неба не було. Не зрозумівши, мабуть, звідки той сніг береться, Дмитро зовсім приходив до тями і, наче вперше, знов здрастувався.
— Та, Миколо, здоров, чо ти не признаєшся? — чув Кудрик, а сам думав, щоб же ж той не вивіз, як на лопаті, вчорашнього. А то як був розперезався у клубі...
Кудрик саме до 'фезінського зайшов, побалакати, коли це:
"Платонович, люди ж, може, зібралися, кіно крути".
Він отако й заходив: спочатку кирзовий чобіт через поріг
показувався і червоняста повна рука за одвірок бралася. А сам
ще з кимось добалакує.
"Ти, Дмитре, хоч у клуб не приходь в засмальцьованій куфайці",— посердився Т^езінський, а сам аж одійшов.
"Який уже є,— злегенька вклонився той,— з роботи, від плуга. Чи як там кажуть?"
"Так отож — чи як— Т^езінський швиденько перейшов з кутка в куток.— Чи як..."
"Кому медалі,— ще нижче попустив той голову,— а кому й спасибі не кажуть".
"Ти диви,— аж засміявся Кудрик— Таки медаль?"
"А медаль. З подушечкою, кажуть, запечатана".
"І не повезло ж комусь",— Кудрик чув, як його зло розбирало.
"Та кому ж, як не..." — Колодюкова рука зісковзнула з одвірка на Кудрикове плече.
"Тещу свою лякай",— поволеньки вимовив Кудрик, крутнувши плечем, аж рука Дмитрова до стіни одлетіла.
"Ти бач, а тихенький, слова інший раз не скаже.— Дмитро обслинив потріскані губи і смикнув шиєю.— Гляди мені, гер-рой, я люблю, щоб усе на виду..."
"Уже раз викликали, Колодюк, то ще світить". Т£>езінський, видно, боявся бійки, хоч знав, що до Кудрика не всякий налізе.
"Платоиович, ша,— Дмитро поставив долоню ребром до грудей, мовляв, свої люди.— Тут робочі балакають..."
А завтра ходитиме по подвір'ї бази, винувато зиркаючи з-під низько опущеного козирка, і вмовлятиме: *Чо ти гніваєшся? Чо ти, як баба?
Кудрик його й такого знає...
Автобусом треба було їхати полем, полем, а тоді пішки верстов п'ять під молоденькими тополями. Коли б він не
вибирався до матері, то все випадало під вечір пізній. Бувало, ще як в профтехучилищі вчився, приїжджав отак і неодмінно щось привозив. Батько тоді на Далекий Схід завербувався, то треба було крутитися. А раз привіз жиру — вже й не пригадує, де він його тоді взяв... Мати картоплі насмажила на тому жирові, посідали перед запнутим вікном, їдять. А воно що далі, то дужче охолоняє в роті, не дає балакати — жир той козячим виявився. Ну то вже й насміялися обоє, що аж...
У тій хатині, де піч і мисник на півстіни, світилося — чи не гості які завітали. Бо так баба Я вдоха світила собі каганчика,— вона на печі спала і не любила електрики: все видко знадвору... Та й правда, вгадав Микола, сиділи за столом бабця його Явдоха і дядько Павло Муха з дружиною.
Через одіту хату живуть.
— Гм, — спинився на порозі Кудрик, впускаючи пару з сіней,— то це ви тут позбиралися, а мене й не ждете?
— Як же не ждемо? — звівся та подав руку дядько Павло.— Он Мила ложку впустила на землю, то, значить, і гості.
— А я ще й кажу,—розказувала баба Я вдоха,— що це ти ложку впустила, то жди гостей. А ти, Марино, й не вірила, як я говорила.
Кудрик побачив, яка в нього старенька бабця, що й мову їй тягне, і головою не зволодає.
— Хіба й ви, мамо, випили? — замість обніматися гукнув Кудрик: це після батькової смерті у нього взялося...— Ого, давненько я вас п'яною не бачив.
— Та де ж вона п'яна, чого ти до неї вчепився? — так собі
само тихо й сухо вела баба Явдоха.— І де таке бачено, щоб жінка впилася взялась? Це вам давай скільки хоч... А потім дядько Павло заговорив:
— Наливайте, Марино, й синові, бо з морозу такого зайшов. ІЦ
— Хай же роздягнеться та вмиється з дороги. А то зразу за стіл,— перебила його баба Явдоха.
— А я, значить, 'іду вчора в город, аж один мені товариш і розказує, так і так, Кудрикові Миколі нагороду дають. Ну я й того, питаю...
— То давайте за нагороду,— зраділа Мила, дядькова жінка І до баби: — І ви хоч трошки, бабо Явдохо, чуєте?
— Ша, не перебивай, нехай он розкаже чоловік.
— ТЪ я, значить, і питаю, що як же це...
— Ти поки, Павло, розкажеш, то рука зімліє чарку держати,— не змовчала дядькова жінка.
— Давайте ми перші, щоб іще сто років жили з вами і цілувалися, а вони нехай...— дядько при цьому показав залізні зуби, низенько прихилившись до бабиного вуха.
— Але ти глянь, Павлушо, як Микола на батька схожий.
— Я он Марині давно казав, а вона ні й ні, бо в нього і ніс мій, каже, і коси.
— Бо й правда,— озвалася Марина,— і геть мені й не
говоріть, і не балакайте.
— Батько у нього був добрий, і я його любила,— сказала
баба Явдоха.
— Це як іще Гнат був живий і робив на молочарні, то в нього там якась недостача вчинилася, а треба ж було платити. А начальником у них тоді був Зуб. У Житомирі їхня контора була. От Гнат і каже мені: "Павле, чуй-но, я поїду до Зуба і розкажу, що син у мене народився, син..." — Дядько Павло трохи переждав, ковтнув слину.— Такий він радий був, що Микола у нього є.
— Ой, не згадуйте, Павле,— Кудрик бачив, що мати плаче.— Скільки ми тоді всього пережили, не питайте.
— Але не знаю, чи їздив він тоді у Житомир.
— Та хіба ж він мені що розказував,— додала мати,— такий був скритний.
— М-да, то як ми прочули за цю нагороду... балакають же всі. Марині проходу не дають.
— А мене вчитель його, Миколин же, у воротях побачив, наблизився, почоломкав і каже, спасибі вам за такого внука.
— Ну да, дякують усі, я чула.
— Воно то дякують, але ж і клопоту є трохи. Бо в роду це, вважай, перший раз. Не, я не кажу. От і в війну скільки давали всяких медалей. А вже як за труд, отак — то й аж
ніяково робиться. Наче й не по людині.
Дивувався Кудрик, чого це йому так млосно робиться — в своїй же хаті, тихо навкруг... Отямився, аж людей уже не стало.
Куди вони подівалися? Були ж тут, точно бачив.
— Знов у тебе ця кров іде,— нахилилася мати до Кудри-ка,— ти б же ж до лікарів сходив. І скільки так мучитися?
— Під шию, під шию тверде поклади,— научала з печі баба Явдоха.
Кудрик аж заусміхався, так йому добре зробилося.
Колись то все носом десь упрешся, і на тобі, вже кров.
Або за банячком лазив на поличку, у сінях, то він не раз обривався з рук, і по носі попадало. Батько у банячку тому інструмент ховав і дуже гнівався, як хто чіпав без дозволу.
А хотілось же хоч торкнути... Ну, й потім сама вже йшла — чи од сонця гарячого (тоді або ввечері, або зранку), чи з ким посваришся й голова болить.
— А я про батька такого й не чув, що оце дядько Павло розказував,— тихо, але з тою ж усмішкою, звідав Кудрик.
— Та правда, він добрий був, і всі його дуже любили. Були часи, що люди йшли, просили, а він же й відмовити не міг Такий.
— А у війну як, мамо?
— А що ж у війну. На війні одне, а поза війною друге. Кудрик стріпнувся: чи не клямка дзенькнула і наче дошки
промерзлі рипнули на ґанку.
— О, а це кого ще лиха година принесла? — м'якшим голосом, бо вийняла з рота протези, озвалася баба Явдоха з печі.
— То в вас уже поночі, кумо? — почувся голос діда Андрея.
— А ти мене хіба познав аж на печі? — пустила сміхи баба Явдоха.
— Де б не познав: он же ви очима світите.
— А лиха година б тобою світила, як ти такий.— Баба заворушилася, мабуть, лягала головою до людей.
— Сідайте, дідуню, отут, на ліжку, м'якше буде,— просила Марина.
— Сяду, куди ж я дінуся.
— Вгостити трохи?
— А я побачу, як підносити будете.
— Ще тріньки, мамо,— підбивала стару Марина,— та й будете спати.
Подали й бабі Явдосі чарочку на піч.
— Це коли я з твоїм батьком сторожував, то ще тоді думка була свататися до Явдохи, хоч вона й підтоптана була.— Андрей дістав з глибокої кишені люльку.