"Нічого, капітане, — як можу, втішаю сам себе, — буває гірше. У тебе є хоч остання розрада — люлька…"
І тут мене наче осяяло.
Люлька!
Ось що мене порятує!
Адже коли вона куриться, значить, її кратер ще виглядає на поверхню планети!
Кожен бачив, як курці з досвідом уміють випускати дим на замовлення — і струмочком, і кільцями. А я в цій галузі мав неабиякий стаж. Складність полягала лише у тому, що я мусив жонглювати димом не з рота, а безпосередньо з люльки. Та все буде гаразд, якщо Азимут не заплющуватиме очі в отруйній тютюновій атмосфері планети.
Ну, зосередив увагу і почав: випустив три струмочки, потім три кільця, а тоді ще три струмочки. Зачекав трохи і знову повторив у такій же послідовності. А хто ж з міжзоряних мандрівників не знає цього умовного сигналу біди? Його запровадили ще у добу відважних мореплавців. От тільки непокоїло, чи не ловить Азимут гав і чи вистачить у люльці тютюну на сигналізацію?
Та, на щастя, під час спільних мандрів я таки привчив Азимута спостерігати і самостійно мислити. Ледве він побачив димову періодику, як співставив усю сукупність фактів і дійшов логічного умовиводу, що це його винахідливий капітан у такий своєрідний спосіб передає з надр планети тривожний сигнал SOS.
А далі все вже було дуже просто. Не довелося навіть викликати рятувальної команди. Азимут з його ненормальною силою прекрасно впорався сам один.
Хоч якою небезпечною була для мене ця пригода, та я залишився надзвичайно задоволений. Адже разом з планетою Небрехою було розвіяно головну таємницю космології — секрет народження планет! А — я ж навіть не збирався розгризати цей горішок!
Відкриття було таке видатне, що мене заочно обрали почесним членом усіх наявних академій ще до тріумфального повернення на Землю. От тільки дипломи я кудись заткнув, а тепер сам не знайду…
Та, якщо подумати, навіщо вам дипломи? Хіба бракує інших переконливих доказів? Ось я перед вами, живий і здоровий. Ось моя рятівниця-люлька. А планети Небрехи нема, хоч шукайте її на небі з найпотужнішим телескопом. Коли не вірите, запитайте першого-ліпшого астронома. Кожен охоче підтвердить мої слова! Справа в тім, що розгніваний Азимут розвіяв планету-пастку по всій периферії Сонячної системи. її навіть не встигли сфотографувати…
…Капітан далекого міжзоряного плавання Небреха замовк. Він неквапливо постукав кратером люльки по бильцю крісла і знову потягнувся до капшука.
А я сидів, до краю вражений його неймовірною розповіддю, і ніяк не міг зібратися з думками. Вони тікали від мене навсебіч, немов галактики у Всесвіті. Та все ж підсвідомо я відчув, що Небреха обминув якусь дуже важливу подробицю, без якої вся його сповідь виглядала незавершеною.
Я задумливо підвів очі і раптом побачив на стіні лопату, про яку геть-чисто забув.
Ось вона — нез’ясована подробиця!
— Капітане, — нагадав я господареві, бо наука не терпить білих плям, — а що спільного з таємницями космогонії мас оця садова лопата?
— Справді! — схаменувся капітан, але замість відповідати заходився зосереджено заряджати люльку тютюном.
Наш вчений друг запопадливо підніс йому палаючого сірника.
А коли навколо голої, як шкільний глобус, голови Небрехи попливли легенькі хмарки, він хитро примружився і зауважив:
— А ви що? Невже серйозно вважаєте, що штурман Азимут патрав планету Небреху голими руками?
Розповідь дев’ята
ПО ТОЙ БІК СВІТЛА
I
Початок цьому дивовижному (з якого боку Всесвіту не поглянь) відкриттю в галузі небрехознавства поклала випадкова зустріч з людиною, про яку навіть капітан Небреха завжди згадує з нечуваною прихильністю і дозволяє собі люб’язно величати її своїм найдорожчим другом. Після цієї куценької характеристики вам вже й самим буде втямки, що мовиться про колись відомого на всіх космічних трасах мандрівника, а нині викладача школи космонавтів капітана Козира. Згадуючи тепер цю зустріч, я мимоволі замислююся над діалектичною причинністю всесвітньо-історичних явищ — як ото наслідки буденного дріб’язку раптом набувають воістину галактичних масштабів…
Але — до діла!
Одного дня я пішов на консультацію до Інституту галактології з деякими нотатками із життя і діянь капітана далекого міжзоряного плавання Небрехи. Коли це з павільйону "Соки-води" долинув оглушливий голос:
— Грім і блискавка! Знаменитий біограф Небрехи власною персоною! Та ще з новим рукописом на борту! Ану, гальмуй!
І що ви думаєте? Весь вуличний рух завмер: приголомшені водії автотранспорту вирішили, що запрацював гучномовець ОРУДа.
Скло у павільйоні задеренчало і розсипалося, а в новоутвореному виломі виникла кремезна постать капітана Козира з пляшкою "Київської" мінеральної в одній руці і склянкою в іншій. Його сяюче, мов весняне сонечко, обличчя щедро випромінювало теплі, зичливі усмішки. Але за спиною капітана я вмить спостеріг ще й інші постаті, які з похмурою рішучістю наближалися до нього. Явно, з метою відшкодувати матеріальні збитки. Хіба ж їх цікавить, у який спосіб капітан Козир розтрощив вітрину — необережним рухом чи необережним підвищенням голосу?
І поки капітан Козир відраховував заактовані гроші, я прикро думав про те, якої непоправної шкоди завдають науці люди, далекі од сучасних знань. Таж капітана слід розцілувати і гаряче потиснути руку за дорогоцінний внесок у шкільний курс фізики! Адже невимушений вчинок вельми гучномовного зорепрохідця значно збагатив би той розділ підручника, де йдеться про ефект резонансу. Уже котрий десяток літ дітям розповідають про давній-прадавній випадок, коли солдати йшли в ногу по мосту, від чого бідолашний місток і розвалився. І, як це не дивно, хоч вже добрих два століття солдати по мостах не ходять взагалі, бо геть усі моторизовані, цей застарілий факт досі тримається у підручниках. А якби написали про капітана Козира?
Аж ось капітан Козир одержав квитанцію і щасливо видерся із "Соків-вод" з незамоченою репутацією.
— Мій юний друже! — радісно заволав він, знову анітрохи не шкодуючи своїх голосових комунікацій. — Куди це ви прокладаєте курс? На консультацію? Ага!.. В Інститут галактології? Ого!.. Але про який інститут може йти мова, коли між нами відбулася така приємна стиковка?.. Хоч скільки у мене клопотів, але я знайду час, щоб особисто проконсультувати ваш курікулюм віте![1] Вам просто пощастило! Адже науковці інституту ніколи не піднімалися до моїх зоряних висот!
За якихось півгодини я вже прибув на надійному буксирі у фарватері за капітаном Козирем до його затишної хатини.
По стінах невеличкого котеджу капітана замість дикого винограду в’юнилися культурні зарості гібридизованої висококалорійної хлорели, а вздовж правобортної призьби точно за ранжиром вишикувалася дюжина різнокаліберних діжок, з яких линули приємні пахощі пастеризованої закваски, з якої виготовляють улюблений харч космонавігаторів. В усьому вчувалася звичка хазяїна до зразкового космічного ладу і дбайлива рука робота Малюка. А ось і він сам привітно відчиняє двері — сумлінний хатній господар у бувалому в бувальцях жерстяному фартусі, де-не-де вже латаному металевими кришками від консервних бляшанок, і цілим букетом кухонного начиння у руці.
— Гей, Малюче! — гримнув господар густим командорським басом. — Ану, покажи нашому спільному другові, чим ми багаті і як йому раді! Всі припаси — з трюмів на палубу! Аб ово ускве ад мале![2]
Того дня знаменитий робот Малюк перевершив самого себе. Він частував нас стравами, які не снилися навіть найбільш досвідченому в усіх кухнях Сонячної системи гурману. Ми ласували смаженими марсіянськими хрустяками, смакували ніжні венеріанські вервечки, що мешкають лише у надзвичайно рідкісних підгрунтових затоках з власного соку, не могли відірватися од білоцерківського салату з тисячі і одного сорту гібридизованої хлорели, що відбруньковується молдавськими помідорами, ніжинськими огірками і марківською цибулею. А наш на диво вмілий кухар з насолодою заправлявся рідким машинним мастилом, в якому плавали апетитні різноколірні кружальця гуталіну. Додайте до цього розкішного меню ще й вчену бесіду з таким ерудитом, як капітан Козир, і ви матимете хоч віддалене уявлення про це незабутнє бенкетування: міжзоряний практик любив поєднувати приємне з корисним, як казав Горацій.
А потім ми з келихами прохолодних коктейлів зручно розмістилися у фотелях і поклали ноги на моторошній шкурі іклорукого одноокого звіробраза, хтозна-коли упольованого господарем. Ця хижа і жорстока звірюка водиться на кільцях Сатурна, від чого на нещасних кільцях досі немає жодного туристського маршруту, а тільки мисливські стежки для природжених відчайдух.
— Мій юний друже, — доброзичливо загув капітан Козир, не забуваючи акуратно спорожняти келихи, які йому з вправністю добре налагодженого автомата підносив робот Малюк, — ваші правдиві нотатки зайвий раз засвідчили завбачливість мого друга капітана Небрехи. Вони довели доцільність його чудернацької манії, якій я завжди дивувався, — звозити з космічних путівців різний мотлох.
Щиро кажучи, я аж зашарівся від цієї неочікуваної літературознавчої похвали.
— Ще б пак! — захлинався у дифірамбах капітан Козир на повних регістрах свого неможливого голосу. — Якби не отой непотріб, що так страхітливо захарастив домівку Небрехи і який, без сумніву, викликав би панічний жах у будь-якої хатньої господарки, людство й понині було б позбавлене найцінніших сторінок всесвітньої хроніки зоряних звитяг. Але й цього замало! Якби не ваша допитливість відданого науці дослідника, увесь цей небрехівський смітник й досі лежав би мертвим вантажем! Адже надприродна скромність мого космічного колеги не дозволила б йому прохопитися й словом про свою колекцію. Але в той же час Небреха не лишить нерозв’язаним жодне запитання, якщо воно розумно поставлене. А ви, мій вчений друже, у цій галузі відзначилися винятковими здібностями!
Атож, капітан Козир — то вам не конкуренти з інституту галактології, які над усе полюбляють відшуковувати в моїх працях самі недоліки.
— Ви спромоглися яскраво змалювати романтичні, але й сповнені несподіванок і небезпек шляхи до зірок! — ревів мій консультант, аж хатина здригалася, мов під час ніколи не бувалого у Києві землетрусу. — Пер аспера ад астра![3] Але, вибачте на слові, у ваших працях наявний елемент випадковості.
От і маєш! А я тішився…
— Я не вбачаю у ваших розвідках системи! Не відчуваю в них свідомого наукового пошуку! Побачили грудку землі — пишете про грудку землі, побачили віник з хлорели — то й шкварите про цю утильсировину… А слід було б почати з головного! З найдивнішого!
— Цебто з чого? — спантеличено пробелькотів я.
Отут уславлений капітан Козир нахилився до мене і, мов змовник, мало не прошепотів (чим мене, власне, й найбільше вразив):
— Про секрет довголіття нестаріючого капітана Небрехи… Оце і є таємниця номер один!
— Чому? — тупо запитав я, не годний хоч щось второпати.
— А тому! Я знайомий з капітаном не одне століття умовного бортового часу, знаю, що кажу! Капітан успішно торував міжзоряні путівці ще тоді, коли я безвусим юнаком про це тільки мріяв.