Лісове Озеро

— Не розумію я те­бе й квит! Ну чим, чим тобі погано зараз? Сама ж проси­лася? Просилася. Що ти за людина... Все тобі треба чогось і треба... Працюєш добре, на правлінні ми тебе відмічаємо, в районі на нарадах перший секретар завжди про тебе згадує, у приклад тебе ставить. Мало тобі цього?! Ну чого, чого ти ще хочеш?!

Глянула спідлоба, нахмурилася і, знову опустивши очі, проказала тихо, ледь чутно:

— Багато чого...

Так і пішла — знову ні з чим.

Весь день працювала, а подумки все говорила і говорила з головою. Переконувала його, доводила: їй треба, їй просто необхідно стати дояркою. Телятницею їй подобається працювати, але ж вона може більше, набагато більше зро­бити...

Ні, вона таки ще не раз поговорить з головою і поставить нарешті питання руба.

Вийшла з телятника — поночі. Надворі вже холодніє. Осінь... Уже осінь. За роботою не помітила, як і літо ми­нуло. Роботи — море: уже в неї не двадцять п'ять теляток, як було на початку року, а сімдесят чотири.

Осінь. А вітер уже сніжком пахне. Ще день минув, ще один вечір...

Сніжок, сніжок за вікнами... Та й ранній він цього року. Від першого снігу завжди у Варі святково на душі, а от сьогодні — не лише від нього. Сьогодні — оце тільки-тіль­ки — зважилася-таки на рішучу, вирішальну розмову. Ні, вона вже не пішла до голови, говорила із зоотехніком.

Розмова була коротка, дуже коротка: не переведете в до­ярки — розрахуюся зовсім. Зоотехнік спершу і слухати не хотіла, довго пояснювала, що вона, Варя Савельєва, при­роджена телятниця, що у неї неабиякий талант саме до цієї роботи. Багато говорила. Варя слухала уважно. Та, вислу­хавши, повторила те ж саме, чим і почала розмову: не пере­ведете — зовсім піду.

І зоотехнік здалася, пообіцяла умовити голову і перевести.

Пішла кожна у своїх справах, зоотехнік — до контори, Варя — в телятник. Дивно, спокійно і навіть радісно було на душі — ні, Варя не дуже вірила, що зоотехніку вдасться умовити голову, не чекала легкої перемоги, то уже врешті не так важливо — рано чи пізно, а все одно голова згодить­ся; важливо було інше — сама Варя уже вирішила, зважи­лася: або—або. І ніяких доріг назад. От так.

Увечері до телятника зазирнула зоотехнік:

— Ну, все. Вітаю з новою посадою. Буде у тебе, красу­не, аж дванадцять корів. Справишся?

Варя нічого не відповіла.

ПІСНЯ П'ЯТА

1

І знову покотилися дні за днями. Третій рік минає, а Ва­рі здається, наче усе життя ходить і ходить на вранішнє, денне та вечірнє доїння.

Дванадцять корів дали їй одразу: чотири в одної доярки взяли, чотири в другої та ще й чотирьох нетелів привели. Прийде додому — і одразу спати. Вставати рано... Влітку ні­чого, іде разом із сонечком, а взимку — темно, глухо...

Важко було? І важко, і водночас легко — уперше в жит­ті відчула: оце вже вона і на своєму місці. А потім і втом­люватись стала менше, і не самі вже труднощі були, а й ра­дощі. Її одразу ж помітили, все частіше й частіше хвалили. Першого ж року восени на перевиборних зборах голова від­значив: Савельєва надоїла більше од усіх доярок. А втім, хвалили не тільки керівники.

— Трудима... — оце чисто безлюдівське "трудима" (пра­цьовита) мов приросло до неї: — Трудима... Що трудима, то вже трудима...

Говорилося це, ясна річ, так, щоб Варя не чула, але те, що люди люблять її, знала добре.

Наче усе гаразд, мета досягнута. Можна ніби й заспоко­їтися. Якби ж то... Глибоко-глибоко, десь у найпотаємнішо­му закапелку єства, жила, не вгамовувалася давня ота спра­га, вічна її жага.

"Ну чого? — заспокоювала сама себе. — Ну чого тобі ще треба? Все ж у тебе е. Все..."

Все?

Ех, якби ж то усе...

Багато чого їй треба, дуже й дуже багато. Їй треба, щоб у роботі своїй не просто труднощі зустрічала, не просто супротивні вітри, а хуги, хуртечі. Їй треба, їй потрібне та­ке, щоб не самі м'язи, — вся її душа, все єство бриніло — співало! — у граничній напрузі. А головне, їй треба, щоб не тільки мамі й таткові ставало від її роботи легше й світ­ліше...

Лише кілька років, як про війну говорять "була". Скільки іще ран незагоєних. Бачила недавно у Харкові: руїни ще й досі не всі розібрали. Ніхто уже в чунях не чалапає, ватян­ки побачиш не часто, та все ж таки як ще бідно, як убого зодягнені дівчата й хлопці. Особливо дівчаток жаль...

А на селі? Скільки отих рук треба, скільки сил, скільки коштів, щоб — хай не усе, хай найважливіше — відновити, підвести з попелу. В колгоспі іще такі нестатки: людей ба­гато, кожен рветься до роботи, але чи усе зробиш голими руками. Кошти, кошти і кошти потрібні. Кожен повинен не просто працювати, кожен мусить.

Мусить? І згадалася ота, читана іще при каганці, перша радянська газета. Разів із десять від початку до кінця чи­тав її татко вечорами уголос, тож і не дивно, що хоч і стіль­ки вже років минуло, а деякі місця пам'ятає слово в слово.

"Кожна радянська людина на визволеній землі прагне знову бути у колективі, кожен вважає за щастя віддати всі сили відбудові..."

"Прагне"... "Вважає за щастя"... Так! Саме так — прагне, а не мусить!.. Прагне віддати всі сили!

А вона, Варя Савельєва, віддає? Чи все вона робить, що може, що здатна робити?

В газетах читала, чула по радіо: "Техніка... наука..." Пе­ред Наукою вона з дитинства схиляється, ще з тих часів, як, просто-таки холонучи, завмираючи, вперше читала Жю­ля Берна. І от тепер з не меншим хвилюванням вчитується в газетні повідомлення про те, як на колгоспних молочно­товарних фермах починають застосовувати апарати для ма­шинного доїння.

Апарати на молочній фермі... І бентежила ця звістка, і не на жарт лякала, і — аж дивно дівчині — тривожною не­зрозумілою радістю стискала серце.

От якби змогла, зуміла...

Відтоді, як почула про машинне доїння, тільки й думала про це. Та хіба тільки про це? В газетах пишуть, по радіо говорять: в сільській праці впроваджується механізація — підвісні дороги, автопоїлки. А в них?

Багато чого в них змінилося. Ось уже немає в Безлюдів­ці невеличких колгоспів: і їхній, імені Другої п'ятирічки, і другий колгосп — імені Будьонного, і всі інші артілі об'єд­налися в один величезний колгосп. І назвали його як гар­но — "Перемога"! Все це добре, та от з механізацією — що вже тут таїтися — справи кепські. Цеберки, бармаки, ви­ла — оце й уся їхня техніка. Лихо та й годі, іде на робо­ту — думає про це, на роботі — про це тільки й мова...

І так — щодня, день у день. Котилися дні, мчали, як вог­ники у вікнах досвітніх поїздів. Гриміли й гриміли ті по­тяги. Недалеко гриміли — біля самого колгоспного двору, над самою Вариною долею...

...Прокинулася од відчуття суму.

Що сталося? Може, наснилося щось давнє, про війну, про окупацію? Так ні, нічого ж наче не снилося. В чому ж річ, чому — сумно?..

Ось уже майже рік, як живе вона не з мамою й татом. Тепер її домівка на Морозівці... Її? Якби ж то її... Не при­живається вона щось на новому місці, і з чоловіком не кле­їться, і з його ріднею. Так, може, від цього і сумно? Хтозна, може, і від цього...

Надворі місячно, і в кімнаті аж наче сріблястий присмерк. Чути, як чітко й сухо цокає годинник, рівно й спокійно ди­хає поряд чоловік.

Потихеньку, щоб не розбудити, встала з ліжка, піднесла до вікна будильник. Ого! Мало не проспала. Похапцем одяг­лася, ковтнула кисляку, заїла перепічкою, ватянку на пле­чі і — гайда. У сінях зняла із цвяшка торбину — їжа їй на цілий день: сьогодні Варя чергова по фермі і додому зможе прийти тільки пізно ввечері.

На вулиці — краса неймовірна, дерева аж світяться, кож­на гілочка у іскристо-синьому кожушку. Морозець... Памо­розь починає осипатися. Сніжок так і видзвонює під чобіт­ками.

А вітер який — чим він тільки не пахне, отой вітер: і сні­гом, і димом (особливим — такий буває тільки тоді, коли топлять соломою), і смаженим салом (десь уже куліш на сніданок зварили), і річкою, і лісом, і теплим, аж гаряч­куватим, щойно здоєним молоком...

Гарно. І все ж таки — і все ж таки сумно... Вдома щось? Ні, зовсім не чоловік і не свекруха винні...

Учора,— якраз перед обіднім доїнням,— прийшли піо­нери. Хтозна, може, вони сюда приходили і не вперше, може, для інших доярок це і звичайна річ, а вона, Варя, розхвилювалася не на жарт.

Така рідна, така знана жага світилася в дитячих очах — жага дива, жага того, щоб не усе на світі було, як двічі по два. Жага справжньої, великої краси, жага подвигу. Ди­тинство так і встало перед очима. Чи не отак колись і вона, школярка, вперше увійшла в оцей дивний, пропахлий лу­говими травами і молоком світ? Аж сльози витерла. А втім — це хоч і бентежило, але то була радісна, щаслива бентега. Розтривожило, засмутило інше.

Піонери обступили, заговорили усі одразу. Вони і питали, і розповідали, і кожен намагався говорити голосніше. Ма­ленька дівчинка перекричала всіх:

— Варваро Федорівно! Варваро Федорівно!

Варя спершу навіть озирнулася: до кого це дівча гукає? Та тут же збагнула — до неї... Вона, саме вона, а не хтось інший, уже для цих дітлахів не Варя, а Варвара Федо­рівна...

Аж серце стислося, так стало сумно. От і вся причина її смутку. Невже вона й справді уже не Варя? Невже — справ­ді?

А ось уже й ферма, ось уже і вогні видно. Ось ворота. Увійшла, щільно причинила за собою стулки, стала біля порога — тихо... Чути, як дишуть уві сні корови, деякі вже прокинулися, ремигають. Варя жадібно — на повні груди — вдихає знайомі п'янкі запахи і вперше за весь ранок усмі­хається.

Роботи — непочатий край, і все ж таки півхвилинки во­на витратила на себе. Підійшла до лампочки, витягла з ки­шені районну газету "Трибуна трудящих". Розгорнула — ось він, нарис про неї. Ба як пишуть: "І почався день. Чергова сьогодні Варвара Савельєва. Савельєву у районі знають як сумлінну трудівницю..." Отаке співпадіння — Варя сьогодні і справді чергова! Ну що ж, почався, так почався.

Метнулася на подвір'я. Там на паколах догори дном су­шаться звечора бідони. Повносила, прогребла у грубці, за­зирнула у казан — майже порожній. За цеберки і — до ко­лодязя. Наносила води, закрила казан кришкою, розпалила в грубці. Тепер треба понапувати корів — знову за відра і майнула до криниці. Поналивала в корита у загорожі, ви­пустила корів — п'ють... Знову метнулася до грубки, підки­нула дровець, а вже і доярки почали сходитися — чистять і виносять гній, цебра задзенькали, заплюскотіла, запару­вала вода...

Варя, як завжди, і почистила у своїх корів раніше од усіх, і погодувала, і здоїла раніше.

Доярки, впоравшись, пішли — до обіднього доїння є час відпочити, а черговій треба пильнувати.

І Варя пильнувала — весь день, до самого вечора.