Але в поліції шоколадом не частують... Пробивайтесь до портової площі. Спробую затримати цих собак.
Погомонівши з кількома страйкарями, Одноокий загубився в робітничому натовпі. І через кілька хвилин це вже був не натовл. Куди б не кидались поліцаї — на їхній дорозі несподівано поставав добре злагоджений гурт, через який годі було продертися. Поліцаїв так переминали, що в них тріщали ребра.
Та ось на крилі машини з’явився Марлон. Його не одразу впізнали, — більшість докерів знала Марлона лише по фотографіях.
Люди загомоніли:
— Оцей скаже!..
— Еге, скаже... Як із твоєї шкури батоги вирізати.
— А чого ж він приїхав?
— Зараз почуємо.
Марлон підняв руку, закликаючи до уваги. Гомін поволі вщух.
— Сеньйори! — сильним голосом вигукнув Марлон. — Я прибув не для того, щоб втручатися у ваш конфлікт з господарями доків. Це не моя справа. У мене є свої обов’язки... Нам стало відомо, що серед вас переховується людина... Власне, це не людина, а... — Марлон зробив паузу, ніби збираючись з думками. — Зрештою я хочу звернутись до нього самого. Сеньйоре Едмундо! Ви прекрасно знаєте, що вам ніщо не загрожує. Чого ж ви ховаєтесь? Від Імені Генерала запевняю, що в його палаці ви будете прийняті як добрий гість. Даруйте, що ми були змушені втягнути в розшуки поліцію. В нас немає інших намірів, окрім почесних переговорів... Докери знов загомоніли:
— Він з ним розмовляє, мов Із принцом.
— Та в нього ще матусине молоко на губах не висохло. Що ж воно за птах?
А Хосе та Едмундо бігли через дворища до портової площі.
— Чого ми тікаємо? — запитав Едмундо. — Мені вперше доводиться тікати.
— Треба, Едмундо, — коротко відповів Хосе. — Ми тебе не віддамо Марлонові. Не діждеться.
— А навіщо я вам?..
— Побачимо.
В харчевні їх зустріла перелякана Мірта. Вона лише стогнала та, затуляючи рота рукою, як це часто роблять щербаті, обстрілювала їх такою скоромовкою, що годі було щось второпати. Делія, як і завжди, трималася спокійно. Це вміння за будь-яких обставин не втрачати врівноваженості надавало її вже немолодому обличчю королівської величі. Милуючись нею, Хосе не відразу збагнув небезпеку, про яку вона розповідала.
— Вони все перевернули на кухні. Шукали вас, Едмундо. Потім заарештували сеньйора Себастьяна. Бідна Рут!..
— Де вона? — намагаючись подавити хвилювання, запитав Едмундо.
— Я заховала її у нас. Хіба можна вгадати, чого вони хочуть? А там її не знайдуть. Вам теж треба...
Хосе добре її зрозумів. Взявши Едмундо за руку, — він нашвидку попрощався з жінками. Спершу спустилися в підвал, що був захаращений ящиками та старими меблями. Потім вислизнули через люк для вугілля І, схожі на сажотрусів, хутко перебігли подвір’я харчевні. Саме воно було найбільш небезпечним — за харчевнею, безперечно, стежили. У сусідньому дворику трохи відсапались і вже спокійніше рушили до печерного містечка.
Рут обхопила шию Едмундо, горнулася до його грудей вологою голівкою. Важко було зрозуміти, сміється вона чи плаче. А Хосе стояв осторонь і з доброю посмішкою розмірковував уголос:
— Дитина, зовсім дитина. А серце має доросле. Як виросте, доброю дружиною стане. О-о, не кожному випадає таке щастяі..
Хосе міг би додати: йому також не одразу випало. Зате зараз він щасливий. Дуже щасливий!..
Печера була скупо освітлена невеличкою лампочкою, яка живилася від автомобільного акумулятора. В її тьмяному світлі обличчя Рут здавалося дорослішим, ніж було насправді. І слова, які шепотіла дівчинка, теж були не дитячі:
— Едмундо, я так боялася... Так мені було моторошно... Тепер я не зможу без тебе.
Едмундо, перебираючи пальцями волосся Рут, намагався її заспокоїти:
— Чого ж тобі за мене боятися? Хіба ти не знаєш, що мене не можна вбити?..
— Це неправда! — запально шепотіла Рут. — Якщо вони відберуть те, що дав тобі Професор... Якщо відберуть...
їй страшно було навіть уявити, що мало статися тоді, коли б Едмундо втратив свою білкову оболонку.
— Не відберуть, — посміхнувся Едмундо. — Я вже приходив до них по кисет. Хіба вони забули?
Арешт Себастьяна схвилював Едмундо. Та згодом вони зміркували, що Себастьянові також нічого не загрожує. Марлон узяв його як заручника. Доведеться Едмундо завітати до масажиста...
Надвечір до печери хутко увійшла Делія. І хоч на її обличчі не можна було помітити хвилювання, але Хосе звик вгадувати її настрій за тими ознаками, які були відомі тільки йому. От, скажімо, високо піднята брова означала, що ДелІя має повідомити щось дуже важливе.
Так во.но й сталося. Намагаючись не надавати своїм словам надмір.ної ваги, Делія спокійно, ніби йшлося про щось другорядне, сказала:
— Між іншим, вони йшли за мною майже до самого Струмка. Боюсь, що поліція незабаром буде тут.
Без зайвих слів Хосе вивів Едмундо й Рут Із печери й попід прямовисною кручею, в яку були врубані десятки дверей, повів їх у темне міжгір’я. Голос, який вони почули із темряви, видався їм знайомим. То був голос Педро.
— Хосе, ти кого Привів?
— Зараз побачиш, — відповів Хосе. — Собаки Марлона вистежили Делію.
— Рут! Едмундо! — б’ючи себе довгими руками по стегнах, радісно вигукнув Педро. — Тепер ми заживемо. У нас тут є такі лабіринти, що з них живцем іще ніхто не виходив. Підземний капкан. Увійти в нього легко, а вийти як?.. Блукає людина в темряві, доки з голоду не помре... Я тут за молодості каміння довбав. Ще тоді всі переходи вивчив. Тепер, бач, згодилося.
Довго вони йшли підземними коридорами. Попереду човгав гумовими чобітьми Педро. Інколи траплялися калюжі. Педро бреде через них, а для гостей висвітлює ліхтариком сухе каміння. Доводилося стрибати із одного каменя на другий. Нарешті їм відкрилася велика підземна зала. Тут було сухо й світло. Горіла електрика. У дерев’яних пірамідах стояла зброя. На етолі лежали газети. На електричній пічці варився обід.
Рут швидко зрозуміла: вони прийшли в добре обжитий куток, який мало чим відрізнявся від харчевні тітки Аіїрти. І так само, як у харчевні, за столом сиділи похмурі, неголені чоловіки. Та й одяг їхній був схожий на одяг вуличних волоцюг, до яких Рут звикла ще змалечку.
— Звідки ж тут електрика? — запитав Едмундо.
— Власна станція. Хіба не чуєш? — відгукнувся Педро.
Едмундо прислухався. Десь далеко працював потужний двигун. А може, зовсім близько — кам’яна товща майже безслідно ковтала звуки.
Ні Рут, ні Едмундо ще не знали, що вони назавжди попрощалися з горищем Себаетья-на. Для них почалося нове життя.
VIII. АРЕШТ СЕБАСТЬЯНА
Себастьян жив, як уві сні. Здавалося, він здобув усе, про що мріяв: скінчилась його самотність, поруч були Едмундо і Рут, які його любили. Проте старого щось лякало. Що саме, він не знав. Можливо, то було відчуття нетривалості його щастя. Ось-ось має статися щось таке, що знов зробить його самотнім.
Рано чи пізно, а блискавка розірве білкову оболонку, щоб знову помандрувати в захмарний простір, із якого вона прийшла.
Але вдивляючись їв обличчя Едмундо, Себастьян знову забував про його походження. І тоді здавалося, що його син ніяк ще міг бути іншим — він мусив бути саме таким, яким був Едмундо-Блискавка. Тепла хвиля набігала на стомлене серце старого. І саме через те у хвилини сумнівів та вагань так гостро краяло його душу передчуття неминучого лиха.
Та лихо прийшло не з неба — воно мало цілком земне походження.
Це сталося тоді, коли Едмундо й Хосе вирушили до порту. На сходах, що вели на горище, Себастьян почув гупання кованих чобіт. Грюкнули залізні двері, кілька ліхтариків освітили крокви і фанерну халабуду, яка служила Себастьянові житлом. Це були люди Марлона.
Себастьян відразу ж упізнав переодягнених поліцаїв. Бони намагалися діяти чемно — мали наказ не гнівити старого.
Поліцаї прийшли не для того, щоб заарештувати старого — вони тільки передали запрошення Марлона, якому конче треба зустрітися з сеньйором Себастьяном. Проте навіть запрошення виглядало арештом. Себастьяна силою вштовхнули в машину й повезли до генеральського палацу.
Зате Марлон прийняв його як шановного гостя. Посадив у крісло, сам сів поруч і на знак особливої приязні опустив свою боксерську долоню на сухорляву руку Себастьяна. Старий скоса глянув на пальці генеральського фаворита. Ні, то були не пальці масажиста. То були пальці досвідченого ката.
Тим часом Марлон поспішав виявити гостинність. Незграбно наповнив кришталеві келихи. Себастьян відмовився випити. Тоді Марлон підвівся з крісла і всією велетенською постаттю навис над Себастьяном.
— Я не пам’ятаю зла, — промовив Марлон. — Ви, сеньйоре, мали змогу в цьому пересвідчитись. Мені було добре відомо, що так званого сина з вами немає — він був тоді дуже далеко. І хоч ви разом з ним вчинили державний злочин, я умовив Генерала...
— Який злочин? — насторожено запитав Себастьян.
— Хіба ж не ви зруйнували Чорну фортецю? Вісімсот в’язнів утекли в гори. Сьогодні ми маємо з ними чимало клопоту.
Себастьян стомлено посміхнувся.
— Я не знаю жодного закону, за яким можна засудити блискавку.
— Сьогодні це людина, а не блискавка! Це по-перше. А по-друге... Ви, сеньйоре, блискавкою ніколи не були. На вас повністю поширюються закони нашої держави.
— Уявляю цей суд! — глузував Себастьян. — Старого злидня, що не здатний заробити собі на хліб, судять за гріхи Зевса. Не багато й не мало, — всього тільки за розгром фортеці! Без гармат, без снарядів — самими стрілами небесними. Чи не здається вам, що такий суд має виглядати... е-е-е... досить сенсаційно?
В очах Марлона перебіг лихий вогник, — мов у хижака, який починає побоюватись власної жертви. У його голосі прозвучала загроза:
— Не кожен суд відбувається при відчинених дверях. Сподіваюсь, вам це відомо.
— Знаю, — спокійно відповів Себастьян, — Але в мене є свідок, який уміє ходити не лише через двері.
Останні слова справили неабияке враження. Мабуть, МарлоновІ здалося, що зараз упаде стіна і над його головою нависне полум’яна куля. Його обличчя зблідло, пальці швидко забігали по підлокітниках крісла: він завжди щось масажував.
Прибравши спокійного вигляду, — а це давалось йому нелегко, — Марлон після тривалої паузи промовив:
— Власне, я запросив вас не для цієї суперечки.
— Запросили чи арештували?
— Ні, ні! Люди, яких я послав, повинні були передати моє запрошення.