Але треба поспішати, товаришко.
— Добре. Але з чим, властиво?
Загайкевич спускає очі на стіл, — вона його вже починає дратувати своєю безживною готовістю на все. Коли б він їй сказав, що треба роздягтися голою серед тротуару й віддавати своє тіло всякому, хто схоче, вона байдуже погодиться.
— Насамперед з перевіркою, чи має він, дійсно, при собі документ.
— Мені здається, що має.
— Так, здається. Всім нам здається. Але це треба знати. В усій цій справі для нас має значення документ, а не цей суб'єкт. І коли при ньому нема, треба довідатися, де він. Як ви гадаєте, ви маєте змогу перевірити?
— Думаю, що маю.
Загайкевич знає, яким способом вона може перевірити, але його чогось сьогодні так дратує цей вигляд співробітниці, що він сухим і жорстко-діловим тоном питає:
— Як саме?
Кузнецова хоче позіхнути, але ковтає позіх, стиснувши щелепи, так що випинаються ґульки.
— Дуже просто: я піду з ним у готель і, коли він роздягнеться, я зможу перевірити.
— Так, ви зможете перевірити, що в нього, дійсно, щось є на тілі, пояс чи торбинка. Але що саме в поясі?
— Я думала, що це вже точно встановлено.
— Ні, не встановлено.
Кузнецова нудно прижмурює одне око, силкуючися думати.
— Коли він засне, я спробую скинути з нього пояс і подивитися. Зробити це?
Загайкевич хмуро мішає ложечкою в склянці. Вона готова все робити, а самій їй байдуже.
— Небезпечно: це може викликати в нього підозріння.
— Так, це може викликати підозріння.
— З другого ж боку, безглуздо витрачати енергію в неперевіреному напрямі.
— Так, дійсно, неприємно.
Загайкевичеві хочеться схопити за плечі й з усієї сили труснути цей згідний на все труп.
— В такому разі, спробуйте, товаришко, зробити все, щоб перевірити. Але будьте якомога обережніші.
— Добре. Я можу йти?
— Ви можете йти.
Кузнецова застібає комір, підводиться, мляво прощається й виходить, несучи парасоль так, що він черкає кінчиком по підлозі.
Загайкевич понуро закурює. Яке ж може бути порівняння з тією, синьоокою, прозоро-чистою? Ота, коли б їй запропонували таке завдання, згоріла б від сорому, захворіла б від образи, або сприйняла б як вияв божевілля таку пропозицію. Чому так? Невже тільки стара буржуазна забобонність, що всю етику жінки, всю честь її містить у сексуальному житті? Так чому ж та, що викинула геть усі ці забобони, що зрівняла свою етику з чоловічою, чому вона така випорожнена? А ота, що не викинула, що береже свою "честь", як святощі, чому вона така бажана й прене-порочно чиста? І чому з цією все згадується той час, коли він висів розіп'ятий на хресті й з вірою, гордістю, з енту-зіязмом пішки бігав через увесь Париж на доповіді? Коли кохання було не "склянкою води", а одним із храмів? Чого це так?
Ех, коли б знайти ці поклади золота! Все ними можна б було вичистити, все повернути й оживити навіть спорохнявілих. А розпутницю, душогубку, бандитку-Економіку зробити любовною, чистою Матір'ю.
Оце мета! І коли випорожнена, безживна Соня тілом своїм допоможе досягти цієї мети, значить, буржуазна "честь" — такий самий абсолют, як і всі інші, а "неморальність" Соні — велика моральність, безживність же її стане джерелом життя. А ота зо своєю "честю", чистотою та абсолютами так само лишиться однією з порошинок у мурі людської дурости, що його так безумно-важко руйнувати. І слава бідній, вимученій Соні!
Загайкевич енергійно підводиться, розплачується і, коректний, застібнутий на всі ґудзики, подібний до пастора в цивільному одязі, нехапливо та твердо виходить із каварні.
* * *
У кабінеті пана директора все таке поважне, акуратне, затишне. Навіть гомону вулиці не чути, наче не в банку, не в кварталі Великих бульварів, а десь у віллі за містом. І навіть стрикотання панни Ніни на машинці — неначе коник у траві. І сама вона із своїми підсмаженими, тугими щічками, з діловитими (такими надзвичайно-діловитими) та дитячими очима — як молодесенький кущик нерозквітлої троянди. Квіти на ньому ще тугенькі, напружені, страшенно-діловиті й зворушливі.
От тільки в душі пана директора нема ні затишку, ні порядку, ні спокою. І головним чином через смішне, дурне питання: що мають значити ці довгі погляди Ніни? Просто собі "проба пера" вісімнадцятилітньої дівчини, випробовування своєї сили над поважним мужчиною, що знається на жінках і має їх "цілі гареми"?
Чи от собі легесенький, звичний флірт панночки, що фліртує з усяким так само просто й майже механічно, як пудрить собі носа? Так чого ж, коли наодинці з ним, то погляд її майже ніколи не зустрічається з його поглядом? Чого, коли часом це трапиться, коли ці сірі з темним обідком очі неначе спіймаються з його поглядом, чого вони так здивовано, благально випручуються? І чого після того тугі, підсмажені щоки заливаються гарячою, виразною фарбою? Невинність, недосвідченість?
Алеж вона щовечора ганяє по всіх дансінґах Парижу із своїми кавалерами, по всіх ревю та кабаре з голими жінками, з голими словами та голими жестами буває? Яка ж тут у біса невинність збережеться?
Чи просто розумна, жидівська дитина старається подобатися панові директорові? І чи накрав він у когось грошей, чи не накрав, що їй до того, коли їй платня справно виплачується. Та й чи важливе це для сучасної дівчини, що живе дансінґами, кінематографом, мільйоновими гонорарами своїх екранових героїв, що палає лицем від суконь та брилянтів своєї кафе-шантанної діви? І чи хоч на момент вона задумалася б, коли б з нею хотів оженитися якийсь власник мільйонів та брилянтів, накрадених і награбованих? Та що оженитися! Коли б їй просто за її тіло дали гарне помешкання, сукні, авто та місячну суму на дрібні видатки?
Але чого ж тоді це благання в очах і палання лиця? Звичайно, найкраще все це можна було б розгадати дуже простим способом: одного вечора запросити Ніночку з собою до театру, а потім повезти повечеряти в окремий кабінет. Дві-три склянки шампанського скажуть краще за всяку ворожку.
Але Крукові чогось не хочеться вживати цього способу. Чогось йому стає нудно й порожньо від самої думки про наслідки.
А тим часом як же розгадати цю загадку? От і сьогодні вона така діловита, заклопотана, наче й не вона вчора з захопленням і чудесним грудним сміхом розповідала, як її подруга виграла на перегонах десять тисяч франків через те, що неправильно підслухала ім'я коня. І ось тепер так уважно кидає в нього поглядами, бачачи, що він чогось заклопотаний і похмурий. І носика не сміє попудрити. І голосок такий стриманий і притишений.
— А цього листа, Прокопе Панасовичу, теж з двома копіями писати?
Ніби в цих копіях і є вся причина похмурости Прокопа Панасовича. Ні, тут, розуміється, вся справа в страху за свою посаду. Патрон чогось невдоволений. Може, нею?
Та й звідки в якогось Фінкеля, що за гроші готовий на тисячу крадежів у будь-якого уряду, може взятися дочка свята та божа? І напевно вона так само, як і її батько, знає, що він, Крук, "накрав грошей в уряду" і на ці гроші поставив з американцями цей банк. І от же поглядає довгими поглядами, кокетує, червоніє. А коли б він зробив ще більші злочинства й поставив іще двадцять банків, вона б іще з більшою пошаною ставилася б до нього й ще "загадковіше" впивалася б у нього поглядами.
Раптом Крукові приходить до голови цікава думка. Ану, перевірити!
— Ніно Наумівно, ми відіслали листа Кушніренкові? Ніна швидко повертає стрижену, темну голівку й на
момент пригадливо хмурить брівки.
— Відіслали, Прокопе Панасовичу.
— Умгу!.. Шкода. Таким типам навіть відповідати не слід: злодій. На кілька десятків тисяч долярів обікрав уряд, будучи послом. А тепер забиває баки тим, що всім жаліється, як він бідує, і навмисне старцює скрізь, щоб повірили в його невинність.
Ніна з чудною увагою й неначе аж трошки злякано дивиться на нього. Ніби вражена: адже сам такий самий злодій, а так каже про іншого.
— Чи ви, як суворо ділова людина, тримаєтеся іншої думки: справа є справа й треба відповідати всякому? Га?
— Я не знаю. Справи в нього, здається, ніякої не було. Він тільки хотів позичити у вас грошей.
— Так, значить, ви гадаєте, що не слід було йому відповідати?
Дівча явно в замішанні: сказати "не слід" — це сказати, що й з ним, Круком і патроном, не слід балакати. Сказати "слід" — це сказати, що для неї що злодій, що порядна людина — однаково.
Але дівча з характером: сердито хмурить брови й твердо дивиться в очі.
— Я не можу за вас вирішувати, Прокопе Панасовичу. І я не знаю цієї людини.
І така вся туга, тверда. Тугі ніжки, тугі руки, туга молода шия, тугий погляд. Ні, в цієї щось є своє.
— Ну, добре. А коли б ви знали напевне, що він — злодій, і він до вас звернувся б, що б ви зробили? Відповіли б?
— Не знаю. Мабуть, відповіла б.
— А як саме?
— Якнебудь. Так, як ви відповіли.
Ні, видно, про нього нічого не знає. Не може ж вона сказати, що зробила б так само, як той, що сам украв.
— Ну, а якби цей чоловік познайомився з вами й запросив вас до театру з собою, пішли б?
Ніна здивовано дивиться на нього.
— Я щось не так зробила, Прокопе Панасовичу? Ви, будь ласка, скажіть мені просто й одверто, коли ви чимсь невдоволені.
Крук сміється й дивиться на годинник.
— Я вами дуже вдоволений, Ніно Наумівно. А цю розмову я завів просто для того, щоб трошечки вас розважити. А то ви вже занадто старанно сьогодні працюєте. Ще виснажитеся в мене на роботі так, що ваш наречений відмовиться взяти вас за жінку.
— Мій наречений?!!
Вище підняти брови на чоло ніяк уже неможливо.
— Звідки ви його взяли?! Хто? Крук теж невинно дивується.
— У вас нема нареченого?
Ніна весело, по-дитячому сміється.
— Оце мені подобається! Навіщо він мені здався?
— Ну, як же навіщо: кохання.
О, тут дівча почуває себе цілком у своїй стихії, як рибка, випущена у воду. Голівкою стріпнула, як хвостиком, і попливла легко, вільно, лукаво.
— А хіба конче треба зараз же мати за нареченого того, кого кохаєш?
— А як же інакше? Це ж неморально: кохатися без благословення тата, мами та громадської опінії.
Ніна весело-зневажливо й незалежно скидує хвостиком.
— Ффа! Це — моя особиста справа й нікого не торкається.
У Крука чогось легесенько й ніжно мре серце.
— От така річ? А як же він до цього ставиться?
— Хто "він"?
Ой, слизька, гнучка рибочка, так просто не спіймаєш.