Михась відвів свою даму на місце і замішався між других.
Забава йшла дуже весело. Гостий поз'їздилося багато. Панночок було більше, чим кавалірів.
Було вже пізно в ночі, як посідали до вечері. Яричовський помагаючи господареві розміщувати гостий, маневрував так, аби Михася посадили коло Клявдзі. Але Михась зміркував його думку і сів деінде — межи самих мужчин. Від панночок сторонив, попарившися вже раз. Впрочім йому Міхалінка стояла заєдно перед очима з вчорайшого вечера.
Яричовський крутив носом. Не був вдоволений собою і бачив наглядно, що Михась оминає Клявдзю.
При вечері, коли вже під впливом меду язики гаразд розрушалися, стали пускати ріжні жарти, приказки, з чого гості сердечно сміялися.
Хтось вів бесіду на страхів.
— Пане Памульский,— питає одна дама,— чи ви бачили того страха, що ось тут на границі бучанській такі фіглі виробляє?
— Раз лише, ласкава пані. Я вертався з Самбо-ра пізно в ночі. При дорозі біля хреста, щось заворушилось, відтак стало скакати, вивертаючи козли... То добре, що мої шкапи не полохливі, і я якось щасливо переїхав...
— Попри нього?
— Такі недалеко. Я там дуже до нього не придивлявся, але можу забожитися, що вогонь йому з рота іскрився. Я став відмовляти стиха літанію і біда щезла!
— Це правда,— обзивається друга пані,— літанія то найускуточніще средство проти такої напасти...
На всіх гостях насів якийсь пригноблюючий жах, бо в ту саму хвилю кукавка на старім годиннику викувала дванадцяту. Кожне оглянулось, боязко поза себе.
— Але так до вашого дому не зближається і не робить вам пакости? — допитувались пані дальше.
— То зовсім ні. Він лиш на границі бушує.
— А мені оповідав один старий шляхтич з Закуття, що як була перша холєра... най з тамтим часом йде... то пишнівчани наняли службу Божу і за порадою одного старця мали свяченим плугом оборати границю довкола. Тоді вже холєра лютувала скрізь по сумежніх селах: в Бучанах, на Гохбергу, в Королевичах, у Вибулові, в Топоринцях... Так вам орали три дні... бо то великий округ... орали, а священик йшов з процесією і кропив свяченою водою. Як же вам прийшли на бучанську границю, то тут за лісом піднялося аж до облаків таке довге біле полотно і все падало на землю, і знов піднімалося, падало і знов піднімалося та йойкало... То воли вам станули і ані руш з місця!., та не доорали. І холєра прийшла до села саме з того боку...
— Ей, то не за холєри було,— обізвався Михась, що до тепер мовчав — то ще за джуми. Мій прадід оповідав про це. Воно так мало бути: Воли мали бути одної масти, а погонич і плугатор мали бути близнюки, і то такі, що ніколи з собою не сварилися. Знайшли таких волів і таких близнюків та й орють. Аж тут на бучаньскій границі той, що був плугатором, як не крикне на брата погонича: "Куда ти, чортів сину, волів ведеш? бери цебе!" Ну, тай з того вся робота пішла в нівець...
Всі стали сміятися з Михасевого оповідання. Деякі посторонні дами стали розпитувати, що то за шляхтич такий гарний і так гладко говорить.
По вечері взялися знов до забави і танців. Забава протяглася геть поза північ. Гості стали роз'їздитися.
Михась попращався, надягнув кожух і пішов до стайні за конем. Виїхав перший з обійстя Памульско-го. Місяць вже зайшов давно, та лише від снігу було троха видно.
Коли Михась зблизився до границі, завважив, що його кінь стриже вухами, форкає і непокоїться. Михась зараз нагадав собі страха. їхав обережно, оглядаючись на всі боки. Перехрестився.
Під хрестом щось ворухнулося, повернулося, з рота заіскрився вогонь. Кінь наполошився і так напруго скочив в бік, що Михась аж заколихався на кульбаці. Кінь форкав, поступався в зад і спинався дибки.
— Всякий дух Пана Бога хвали! — кликнув Михась.
У відповідь на те страх вивернув козла і знов обернув свою світлячу пику до Михася.
— Га, годі коня всилувати,— каже Михась,— підемо пішки...— Зліз з коня і привязав його до придо-ріжної верби, а сам виломив здорову запруту і з нею пустився йти прямо до страха. Страх вивернув ще раз козла, блиснув вогнем і став Михасеві грозити кулаком. Відтак положився горілиць і взявся фиркати ногами й руками, як обернений на спину хрущ. Михась, ще під впливом доброго меду, розлютився — страх навіть не стямився, як Михась прискочив через рів під хрест і впарив його запрутою.
— Єзас Маріє! — закричав страх і схопився на рівні ноги.
— То ти такий страх, що Ісуса взиваєш? Почекай, небоже! тепер я тебе настрашу! — і став страха так пражити, що той кричав не своїми голосами.
Пискливий голос лунав по полях відбиваючися стократним відгомоном по лісі. Гості, що верталися від Памульского, почули крик. Жінки налякалися і нама-гали на чоловіків, аби верталися. Але чоловіки були теж під охотою і поспішали чим швидше на місце, звідки розходився голос. Михасів кінь заіржав весело, почувши других коней.
Гості не могли зміркувати, що робиться. До верби привязаний Михасів кінь, далі під хрестом хтось маха-ється, а хтось кричить вючись по землі.
Перший над'їхав мандатор Яричовський.
— Голя, панє добродзєю! що тут робиться?
— Страха бю, пане сендзьо!
— А, то пан Міхал, наш ржонца коханий... Добре йому так! Тепер шельму звязати... Я його візьму з собою... то моє теріторіюм.
Над'їхали другі, скочили під хрест і за хвильку страх був звязаний мов баран. Привязали його з заду до ман-даторських саней, хоч Яричовська і Клявдзя дуже протестували.
— Зух з пана, панє Міхалє! — сказав Яричовський.— Тепер вже страхів на границі не буде...
Показалося, що страхом був Німчик з Гохбергу, котрий такі штуки показував, запалену губку в зубах держав, людям коней полошив, а коли хлопські вози виверталися до рова, він забігав і крав, що попало — чи кобелю, чи гуску, чи таки коралі здирав бабам із шиї.
Михась пішов до свойого коня, скочив на кульба-ку і полетів з вітром на перегони до села.
X.
Михась вернувся від Памульских дуже вдоволений. Найбільше радів з того що Яричовський заспокоївся і перестав страшити його якимсь там кодек-
сом. Поклався безжурно спати, бо й так ще першого дня по святах не буде в дворі роботи такої, щоби аж сам потребував там бути.
Вже було з полудня, коли тета розбудила його, кажучи, що в ізбі чекає на нього Яричовський.
Михася начеб зимною водою полив. А може він мене хоче випитати, що до вчерашнього страха... Певно, що лиш для того прийшов. Чогож мені боятися? Схопився з постелі і одягнувся в стару кожушину, котрою був прикритий. Чоботи затягнув на босу ногу і так вийшов до ізби.
— Дзінь-добрий, панє Міхалє!
— Дзінь-добрий! — каже Михась протираючи заспані очі.
— Як же там спалося по вчерашньому? Не снився припадком страх?
— Він мені ні, але я йому то либонь так довго буду снитися, поки не загоїться спина...
— Хе-хе-хе! ей добре ви йому дали почесне, буде памятати! Я панє добродзєю спишу з ним протокол і відставлю до Самбора до криміналу, най собі з ним роблять, як заслужив...
— Ей! може би ліпше пустити його на чотири вітри, він вже певно більше нікого страшити не буде...
Михась був дуже рад, що то задля того страха зайшов до нього Яричовський.
— Хіба ви, панє ржонцо, за ним просити будете, бо так, то я би його не пустив нізащо. За таке, панє добродзєю, то кримінал... є на те. виразний припис кодексу...
— Ну, то я прошу за ним,— каже Михась.
— Станеться! зараз кажу його випустити... Чогож би я для вас, мій панє Міхалє, не зробив, для мого будучого, як ся називає, зятя...
Яричовський, лукаво усміхаючись, дивився Михасеві в очі.
по
Михася заморозило.
— Вільні жарти, панє сендзьо, але з такого діла жартувати не годиться...
— Я ж не жартую, лише говорю на серіо. J саме нині прийшов вас запитати, коли покінчимо діло...
Михасеві набігли лиця кровю:
— Ніколи!
— Ов! Мене таким словом не позбудетесь, панє Міхалє,— говорив поважно Яричовський.— Ви мою дочку розлюбили, вона за вами пропадає... топитися хоче. А хтож за нею упімнеться, коли не я, її отець? Виж її в моїм домі поцілували... а то вже, панє добродзєю, завдаток на заручини...
— От не смішіть себе і своєї дочки! — каже Михась.— Який там завдаток? Або то я лишив який знак від поцілунку? Врешті чого до мене пхалася...
— Прошу дуже, ви мене обиджаєте, панє Міхалє! Мої діти виховані побожно... То панє добродзєю, не перша ліпша шляхтянка, щоби кавалірові на шию вішалася...
— А я знов прошу вас, не обиджати наших шля-хотських дівчат... То в моїй хаті панє сендзьо.
— Я не обиджаю нікого, лише встоюю за моєю оби-дженою і покривдженою дитиною. То так не йде! Ви мусите женитися, бо я маю право того жадати!
— Я би хотів видіти то право, що як поцілуєш то зараз же і женися...
— Прошу тут маю кодекс! — і Яричовський вий-мив з кишені книжку подаючи її Михасеві. При тім дивився на Михася так, як би хотів сказати: Або ти дурню нешкрептаний умієш книжку у руки взяти?
Але Михась знав уже з книжкою поводитися. Взяв книжку в руки, підступив від вікно і став поволи читати: "Instrukcja día mandataryuszów wzgledem pod-danych traktovania..."
Отак!
Яричовський не хотів сам собі вірити, що бачив і чув... З зачудовання отворив рота і станув зовсім збентежений.
— Покажіть же мені — обзивається Михась — де тут написано, що як поцілуєш, то і женися зараз?
Мандатор отямився.
— Ей бо, я не тоту книжку взяв... я помилився. Але є таке право... тільки що я вам аж в суді його покажу, якщо не поладнаєте добровільно.
А в душі гадав собі Яричовський: Де той брус навчився читати?
— Ви панє Міхалє,— почав дальше в голос — певно журитесь її приданим? Не журіться! Зараз по шлюбі виплачу вам на руку триста дукатів, а то вже сума... Я панє добродзєю дбаю за свої діти... І натурально дам цілу виправу... Вона господиня добра, богобоязлива — я на теє з жінкою дуже уважаю, бо то грунт цілого щастя — побожність., а як же! Яка вона господиня, переконалися самі, які то вареники варить мос-пане...
— Дайте мені вже раз спокій! — відрубав Михась — не хочу ні дукатів, ні виправи, ні вареників. Вам здається, що можна так шляхтича на аркані до шлюбу вести? Не хочу нічого. Відчепіться!
— Не хочете? А я вам покажу, що схочете! Судово вас присилую, бо не позволю мого дому обиджа-ти...
Михась показував по собі, що має велику охоту викинути Яричовського за двері.
— До відзеня панє ржонцо! — каже Яричовський виходячи з хати,— надумайтеся ліпше, бо буде зле!
— А ви надумайтеся і не лазьте мені з таким ділом, щоби я коли не згрішив! — відповів сердитий Михась.
По відході Яричовського Михась важко задумався.