На прибережних смугах, де немає снігу, ростуть лишайники, мох. А для мільйонів птахів цей суворий край — рідна, люба домівка. І айсберги тут народжуються — льодовики спливають до моря, від них відколюються крижані гори та й пливуть собі в океан.
Ох і цікаво! А чи знає отой задавака Рукань, що в Антарктиді є діючий вулкан? Оце б спитати його — хай би почервонів як рак. Але Непитайлівка ду-у-же далеко… Дем’янко стоїть собі в кімнаті зимівників, слухає розмову двох друзів і все запам’ятовує — колись Андрійкові розповість.
— Ну, от що, соловейку, ти з дороги відпочинь, а я піду почергую, — сказав бородатий. — Та не проспи. Даю тобі дві години.
"Вистачить йому й години, — подумав Дем’янко, — про це я вже подбаю сам. Щоб не обзивав чуперад-лом…"
Чорнобривий тільки ліг, одразу й заснув: далека дорога зморить хоч кого. А Дем’янко не зводив своїх скляних очей із стрілок будильника.
Як тільки минула година, він і гукнув:
— Пора, соловейку!
Чорнобривий схопився, мов ошпарений, протер очі, подивився на годинника, буркнув щось під ніс та й знову ліг. Через якусь хвилинку заснув. А Дем’янко як гаркне:
— Пора, соловейку!
Чорнобривий так і підскочив. Стурбовано заходив по кімнаті, але більше не лягав. Умився, змастив об-личчя якимось жиром (щоб не поморозити щоки), тепло одягнувся та й вийшов, щільно причинивши за собою двері.
Згодом, після робочого дня, а точніше після робочої вахти, бо тут о цій порі ще була полярна ніч, за ве-черею чорнобривий сказав до бородатого:
— Дивина… Тільки я заснув, коли наче ти мене гукаєш… Виразно чув твій голос: "Пора, соловейку!"
— Еге, коли б ти не нагодився та не витягнув, я, певне, замерз би у тій тріщиш… — хрипів бородатий. — Мабуть, свіжа. Ще вчора я там проходив і нічого, а це ступнув — і провалився.
— А як твоє коліно?
— Та пусте, перев’язали. Я не дуже забився, а от мороз, мабуть, доконав би мене. Спасибі, соловейку, що порятував!
Під кінець вечері бородатий перейшов на шепіт — он як захрип. Чорнобривий поклав товариша в по-стіль, напоїв гарячим чаєм, укутав.
— А знаєш, що мене зігріє? — прошепотів бородатий. — Пісня! Заспівай, друже.
І той заспівав — голосно, на повні груди:
Не щебечи, соловейку,
Під вікном близенько,
Не щебечи, малюсенький,
На зорі раненько…
Тепер Дем’янко здогадався, чому чорнобривого товариш називав соловейком. Чорнобривий співав, як соловейко. Пісня ширяла, наче птиця, і здавалось, що вона перелетить і крижані поля, і бурхливі океани…
Дем’янко радів, що хоч і випадково, але став у пригоді полярникам, зробив добре діло.
НА САННОМУ ПОЇЗДІ ЧЕРЕЗ СНІГИ
Ох і нелегко було Дем’янкові, отак заклякнувши, стояти довгий час. Полярники провадили спостережен-ня, працювали, відпочивали, читали, писали, дивилися в клубі фільми, а він стояв собі на столику. Хлопчикові дуже кортіло в широкий світ, але тут на тисячі кілометрів залягли сніги, дарма що літо… Антарктида! Куди податися?
"Оце попався, — сердито думав Дем’янко, — такий непривітний край. І чого сюди прибули люди? Нащо їм знати, які тут морози, з якою швидкістю і в який бік студять вітри? Або крижана шапка — для чого її вивча-ти? Адже самі кажуть, що Антарктида — це велетенський холодильник планети. Холодильник, а в нього заліз-ли… Ех, краще було б перебувати десь недалеко біля Непитайлівки…"
Одного разу Дем’янко хотів був уже признатися чорнобривому полярникові, що він зовсім не лялька і не хоче нею бути, що його мрія — стати справжньою людиною. Але згадав оте образливе слово "чуперадло" й передумав. Вирішив не відкриватися, почекати слушного моменту.
І ось Дем’янко почув, що полярники лаштують санний поїзд. Трактор-тягач, потужністю в тисячу кінсь-ких сил, причепить кілька великих саней та й попрямує до бази, яка знаходиться на березі океану. Там уже че-кають вантажі, доставлені з далекої Радянської Вітчизни. Корабель привіз для полярників харчі, одяг, паливо, книги, кінофільми, газети, устаткування. Санний поїзд має усе те перевезти сюди.
Дем’янко мало не затанцював з радощів. Поїде! Він обов’язково поїде. А там він прошмигне на корабель та й попливе додому. От цікава подорож!
Але… не кажи "гоп", доки не перескочиш…
— Ну, все, борода, їдемо! — вигукнув чорнобривий, перебираючи теплий одяг. — Сонце от-от зійде, ді-ждалися весни!
— Їдемо, соловейку. Але хоч і весна, треба дещо надягнути. Який прогноз?
— Потепління! Більше сорока градусів морозу не буде.
— А що таке сорок супроти сімдесяти? — жартував бородатий. — Це ж спека!
"Ого, нічого собі спека, — подумав Дем’янко. —Як вони й витримують таку холоднечу… Ще й жарту-ють. Мені легше — адже я не дихаю, а мої акумулятори сухі, не замерзнуть".
Друзі спакувалися, тепло одягнулися й вийшли з кімнати. Чути було рокіт двигуна.
Дем’янко знав: от-от має зійти весняне сонце, і тоді поїзд рушить, отже треба не прогґавити цього моме-нту. Він вибіжить, коли всі вже посідають у кабіну тягача. Примоститься на санях і… бувайте здорові!
І ось нарешті! Засвітилося, засяяло вікно. На ньому зблиснули міріади крижинок, ніби ввімкнувся казко-вий екран. Зійшло сонце!
Мотор трактора одразу загуркотів дужче — певне, поїзд рушав. Дем’янко швидше до дверей, а вони не відчиняються, не випускають його. Смикнув за круглу ручку, наліг плечем — усе марно. Чи замкнули? А мотор реве… Невже Дем’янко не встигне? От біда…
— Ну, що я вам зробив поганого? — шепоче хлопчик до дверей. — Відчиніться!
Крутнув ручку ліворуч — цокнула заскочка — двері відчинились. Наче їм стало ніяково, що затримували хлопця.
Надворі на Дем’янка одразу ж накинувся Морозило. Що воно, мовляв, за хлопчик такий зухвалий, що ні шубки на ньому, ні валянців, ні шапки теплої, а легенький костюмчик та беретик? Та як дихне холодом, як сипоне колючими сніжинками. А Дем’янкові хоч би що — на те ж він і Дерев’янко!
Дем’янко наздогнав санний поїзд, учепився за останній фургон, підтягся і заліз під брезент.
По-о-їхали!
Як тільки Дем’янко виглянув із-за накриття, Морозило спробував ущипнути його за довгий ніс, та нічого не вийшло — ніс навіть не почервонів. І Дем’янко спокійно роздивлявся краєвид.
Навколо іскрився під сонцем сніг, десь далеко, на самісінькому обрії, палахкотіла рожева заграва, і Де-м’янко здогадався, що то — діючий вулкан.
Минали години за годинами, а санний поїзд рухався не зупиняючись. Один раз тільки постояли трохи перед глибокою тріщиною, яка перетнула шлях. В одному місці через неї пролягла вузенька крижана перемич-ка, і полярники оглядали її — чи витримає? Порадились люди і вирішили їхати. От уже сміливці! Не злякалися крижаної пащі — тягач забурчав і посунув на перемичку, вона осіла, але все-таки витримала. Вперед, вперед!
Ох і широкий, ох і безмежний світ!
Мабуть, з тисячу кілометрів проїхали, коли Дем’янко побачив на обрії величезне місто. Його палаци, ви-сочезні шпилі сяяли на сонці, неначе витесані з коштовного каміння. "Що за дивина? — подумав Дем’янко. — Досі — він це знав з книжок — великих міст в Антарктиді не було, тільки селища науково-дослідних станцій. Чи, може, недавно збудували? Чого тільки не встругнуть люди!"
Під’їхали ближче, і Дем’янко побачив населення того міста. Мешканці середні на зріст походжають спроквола, начебто дуже поважні особи!
А коли тракторний поїзд впритул під’їхав до того міста, виявилося, що то зовсім не місто, а нагрома-дження криги. Гостроповерхові брили льоду, кожна завбільшки з будинок, понависали над самісіньким океа-ном, і хвилі бухають, розбиваються об них. А населення? Та то ж пінгвіни! Ох і симпатичні! І людей не бояться. Як тільки поїзд зупинився, вони почали підходити — і поодинці, і гуртами. Стали, роздивляються — господарі Антарктиди!
Вискочив Дем’янко на сніг і попрямував до натовпу чудернацьких птахів.
— Здрастуйте, пінгвіни! — вигукнув Дем’янко. — Привіт вам із Непитайлівки!
— Здрастуй, здрастуй, хлопчику! — загелгали пінгвіни. — Будеш гостем у нашому крижаному краї!
А один обдивився Дем’янка кругом та й каже:
— У тебе такий міцний дзьоб, як і в нас. Коли б одягся в пух і пір’я — був би справжній пінгвін.
— Е, ні, — заперечив Дем’янко, — у мене зовсім не дзьоб, а ніс, і я хочу стати людиною.
— А пінгвіном теж добре!
— Ні, ні, я знаю, — наполягав на своєму Дем’янко, — людиною бути найкраще.
Розмовляючи, вони прямували до берега океану. Дем’янко ішов попереду, а за ним, витягнувшись у шну-рочок, човгали пінгвіни. Вони люблять ходити один за одним. Там, біля берега, стоїть на причалі корабель, і Дем’янко ним повернеться додому. Хай доправиться до якогось порту, а звідти він уже знайде дорогу в Непи-тайлівку.
Та от лихо: поки допленталися — корабель відчалив… Ех, шкода… Дем’янко здер з голови берета і жбу-рнув на сніг.
А корабель віддаляється, уже тільки мріє за хвилями.
Один Поважний Пінгвін торкнув Дем’янка оцупком, який був колись крилом, і сказав:
— Чого ти так хвилюєшся, хлопчику? Ти ще встигнеш наздогнати його вплав.
Дем’янко поглянув на бурхливі хвилі, що валами котились одна за одною, і сумно похитав головою:
— Е, це мені не під силу… Я ж не вмію плавати так, як ви.
Тоді другий Пінгвін запропонував:
— А знаєш що? Ходімо до крижаної гори. Здерешся на неї і звідти ще довго дивитимешся на той кора-бель, і тобі полегшає. Чи не так, друзі?
— А так, так! — закивали довгими дзьобами пінгвіни.
"Ну й смішні, — подумав Дем’янко. — Таке й скажуть: полегшає!.." Але пішов з ними, бо йому було ду-же цікаво. Адже він ще не бував на крижаних горах.
АЙСБЕРГ
Поважний Пінгвін пішов попереду, бо найкраще знав, як пройти на льодовик. За Поважним ступав Де-м’янко, а за ним шнурочком тяглася решта птахів.
— Бач, занедбали ви свої крила, от і не літаєте, — сказав Дем’янко.
— Зате ми добре плаваємо, — відповів Поважний, — літаємо у воді.
Поважний вів зигзагами, бо доводилося обходити крижані брили. Чим вище вони сходили, тим ширшав краєвид. Сонце викрешувало міріади іскор — і на сніговому суходолі, і на білопінних гребенях моря.
Зійшовши на вершину, Дем’янко знову побачив удалині корабель. Він був схожий на білу птицю, яку хвилі здіймають аж до неба. Здавалось, корабель от-от одірветься від води та й полине до самісінького золотого сонця. І опуститься аж біля рідних берегів…
Пильно дивився Дем’янко на корабель.