Стрілець не жартував. Він продержить так до захід сонця, а там теж ще не відомо, чи випустить з-за дерева, бо хто ж знає: може, він і в темряві бачить, як сова?
— Дядьку, — чимдуж загукав Сивоок, — не стріляйте, дядьку!
На відповідь — нова стріла, щоправда, вже не така точна.
— Ну чого ж ви стріляєте, дядьку? — плачливо замолив Сивоок. — Я ж малий!
Стріли більше не було. Була мовчанка. А згодом, після довгого роздумування, до Сивоока долетіло:
— А я — великий?
Голос був тонкий, ще тонший, ніж у Сивоока, нагадував навіть чимось голос Велички. Ото буде сміху, якщо там дівчина!
— Я заблукав! — гукнув трохи жвавіше Сивоок. — Я не злодій.
— А хто тебе знає. Пасешся тут коло наших бортей, — була відповідь з неба.
— Правда. Я шукаю квітку, — переконував Сивоок.
— Брешеш, — не вірив той.
— Синю квітку.
— А хоч і чорну — однаково брешеш.
— Але ж це — правда! Я пообіцяв Величці. Ти глянь на мене і побачиш, що я мовлю правду. Не маю ні ножа, ні зброї. Ним би мав вирізати твої борті?
— Не виходь, бо стрілятиму!
— Але ж я внизу, а ти вгорі, я не заподію тобі ніякої шкоди.
— А звідки знаєш, що я вгорі?
— Чую, та й стріли летять.
— Ти, може, чарівник? Не ворущись, бо так і пронижу!
— Та ні, я просто малий. Сивоок.
— Що то ще за ймення?
— Не знаю. Так зовусь.
— Ну то й постій собі там за деревом.
— Але я мушу йти.
— Однаково стій.
— Я блукаю по пущі багато днів.
— Брешеш. Як-би мав жити?
— Голодний і хлялий.
Бортник знову довго думав і мовчав. Нарешті, заважився:
— Ну-бо пройди від свого дерева до сусіднього. Але помалу. Якщо бігтимеш — устрелю.
Сивоок висунувся з-за свого захистку, побрався поволі через відкрите місце.
— Стій! — гукнув йому ще й досі не видимий бортник. — Чому такий здоровий?
— Та ні, я зовсім малий. Мені десять або дванадцять літ. Ніхто й не знає.
— Як то ніхто? А мати?
— Не маю.
— Батько?
— Нікого не маю.
— Де живеш?
— Ніде.
— А квітку казав — кому ж вона?
— Величці. Дівчинка така маленька. Стрів її, пообіцяв. Бо вона ніколи не була в пущі.
Бортник знов довго думав.
— А постривай-но! — озвався нарешті. Вміло й швидко став спускатися вниз, і тільки тепер Сивоок побачив, що той ховався за одною з бортей, певно, мав там обладнану засідку, з якої бачив навколо все, сам залишаючись непомітним.
Він зіскочив на землю, тримаючи напоготові натягненого лука з виціленою просто в Сивоока стрілою, і недовірливо став наближатися. Був зовсім маленький, пошарпаний, мовби щойно вирвався з ведмежих обіймів, але обличчя мав розумне, кмітливе, надто ж очі — в зеленому блиску, хитрі й меткі.
— Здоровий єси, — так само недовірливо промовив бортник.
—Меча Родимового учився підіймати, — виправдовуючись, сказав Сивоок, — а меч був важкий. Ні в кого таких не було.
— А Родим — хто?
— Дід мій.
— Де ж він?
— Убитий.
— Ага. Що ж маєш діяти?
— Не знаю.
— А ота квітка?
— Ну, знайду її, віднесу Величці, а потім — не знаю.
— Брешеш. Нащо носити квітки? Де ростуть, хай собі ростуть. Хто це їх мав носити?
— Та я не знаю. Пообіцяв Величці, бо вона ніколи не бачила.
— Однаково брешеш. Маєш же ти щось робити. Борті доглядати, ловити рибу або звіра, добувати скору...
— Нічого не знаю.
— От аби я тобі повірив, — сказав з якимсь жалем малий бортник.
— То що? — без особливої цікавості поспитав Сивоок.
— А те, — відмовив той і відхилив лука набік.
Сивоок переступив з ноги на ногу, бо досі боявся бодай ворухнутися, остерігаючись, що дурнуватий бортник прошиє його стрілою.
— Знаєш, — сказав знову бортник. — Тебе як зовуть?
— Казав уже — Сивоок.
— Гарно. В тебе справді сиві очі. Таких я не бачив ніколи, Мабуть, не брешеш, раз у тебе такі очі. А я — Лучук. І батько в мене Лучук і дід. Бо всі дуже влучно стріляли з лука. І я. Хочеш, у той сучок он попаду?
— Ану ж спробуй.
Стріла посвистіла вгору і вп'ялася саме там, куди показував малий Лучук.
— Ну? — поспитав той.
— Гаразд.
— Тепер бачиш? Я тебе навмисне не влучив.
— Гм.
— А ти небалакучий.
— Та ні.
— Знаєш, у тебе брат є?
— Сказав же: нікого.
— Ав кожного повинні бути брати.
— Хай.
— В мене теж немає. Знаєш, — Лучук завісив свого лука на плече, він сягав у нього до самої землі, Сивоок подивувався навіть, як міг малий натягати тетиву. — Ти вже неси свою квітку, а потім повертайся до мене і станемо братами.
— А як це?
— Ну просто — брати. Завжди разом, один за одного і один для одного.
— І що?
— А потім утечемо звідси.
— Куди ж?
— За пущу.
— Я з пущі нікуди не хочу, — сказав Сивоок.
— Ну, ти приходь, тоді домовимося. Я тобі розповім. Ти ще не знаєш. Прийдеш?
— Ну, — Сивоок думав. — Не знаю. Може, й не знайду тебе.
— Та що! Це так просто. Иди, йди — і вийдеш на наші борті.
Сивоок трохи подумав ще, але очі в Лучука сяяли так чисто й чесно, що він вирішив бути відвертим до решти.
— В мене тур є, — сказав він недбало.
— Тур? — недовірливо підійшов до нього Лучук. — Вполював?
— Живий.
— То як же він — у тебе? В пущі?
— В пущі, але мій. Знаю, де лежить. Поранений.
— Відвідаємо його тоді. Гаразд?
— Як я повернусь.
— Ну, я ждатиму. Хочеш, я тобі подарую що-небудь? Стрілу або ніж?
— Не треба, — відмовив Сивоок, — однаково нічим віддаровувати. Не маю нічого.
— Ти ж голодний! — згадав Лучук. — Давай нагодую тебе. Маю хліб, а меду зараз добудемо. Але щоб прийшов.
— Прийду, — пообіцяв Сивоок.
Обіцяти легко.
Він ще не знав безлічі речей. Не бачив великих міст, і здогадувався трохи про них по купцях, що їх спостерігав у Родима. Не знав ні бояр, ні князів, ні імператорів і майже не чув про них і не уявляв, який може бути зв'язок між ним і далекими володарями. Найголовніше ж, що Сивоок зовсім не уявляв, у який час він живе. А то були дивні, каламутні часи. Часи, коли люди дозрівали швидко, старіли рано, часи, коли чотирнадцятилітня королева наказувала задушити вночі свого шістнадцятилітнього чоловіка (застарий для неї) і сама приходила в темну спальню, стояла на порозі в довгій лляній сорочці, тримаючи високо над головою свічку, присвічувала своїм слухняним челядницям, які чинили розправу, скору і нещадну, і тупотіла ногами: "Швидше! Швидше! Швидше!" То були часи, коли одинадцятилітні єпископи посилали бородатих місіонерів звойовувати для жорстокого християнського бога нові терени, замешкувані дикими поганинами, і, суворо суплячи свої ріденькі бровенята, погладжували золоті панагії, прикрашені сапфірами і діамантами, слухали, скількох непокірних убито, спалено живцем, утоплено, порубано і скількох упокорено. "Не думайте, що я прийшов послати впокій на землю; не прийшов я послати впо-кій, а меч". (Євангеліє від Матфея, 10, 34.)
То були часи, коли ніхто нікому не вірив, коли вчорашній союзник, одержавши заплату, сьогодні виступав проти тебе, коли князь, поклявшись на хресті перед іншим князем, що дотримуватиметься миру, влучивши хвилю, відрубував мечем голову тому, з ким тільки-но замирився.
Чи була тоді любов у тому темному і понурому столітті? А певно ж, була, але ховалася далеко й глибоко в нетрях та так і зосталася непростеженою і непоміченою, і жоден літописець або хронограф не занотував нічого світлого, ніжного, людяного, а тільки кров, руїни, зради, підступи.
"Бо прийшов я, щоб поставити чоловіка різно проти батька його, й дочку проти матері її, й невістку проти свекрухи її". (Євангеліє від Матфея, 10, 35.)
І хто б то там побачив, як малий хлопчик у безмежній своїй наївності після багатоденних блукань у дикій пущі несе звідтам дивно-синю квітку до похмурого обійстя, оточеного високим гостроколом, з-за якого насилу зміг утекти. Повертатися добровільно в неволю заради якоїсь квітки? Навіщо? І кому потрібні квіти в такий безжальний час?
Та, мабуть, коли чиниш добро, то не думаєш про це. Заздалегідь обдумують лише підлоти.
Сивоок пообіцяв Величці — отож не міг не виконати своєї обіцянки. А чому обіцяв, чому така дурна забаганка: принести квітку з лісу, тоді як у Велички аж он скільки макових квіток у городі?
Хіба він знає? Вперше зустрів дівчинку, неймовірну істоту, схожу чимось на тих глиняних берегинь, що їх витворював дід Родим. І волосся в неї незвичайне, і голос, і хода. Ходила вона так. Руки опущені вниз, а долоні вигнуті і пальці розчепірені, мовби вона боїться чогось, і очі опущені врозтіч за руками, за кожним пальчиком. Так ніби не йде, а збирається от-от злетіти, бо їй тут нецікаво. А він хотів затримати її на землі. Не мав нічого, окрім баченої колись у пущі синьої квітки.
Він ходив навколо щільного гостроколу, намагаючись відшукати бодай шпарку, щоб прогулькнути на обійстя і визирити Величку, шпортався в присохлих ромашках, з жалем поглядав на свою квітку, яка могла зів'янути від палючого сонця, і, втративши надію виходити що-небудь, став тихенько кликати: "Величко! Величко!"
Довго ходив, кликав і не чув, як потай стукнули засуви на воротях, без рипу роз'їхалися важкі половинки, творячи вузьку щілину, крізь яку миттю пропхалися Ситник і Тюха, не бачив, як вони побігли уздовж гостроколу врізнобіч, саме гукав знову своє "Величко!" і притуляв вухо до нагрітих сонцем дубових паколів, коли майнуло йому перед очима незграбне, волохате, ненависне. Він одсахнувся від Тюхи і різко обернувся, щоб утікати в другий бік, а там, розставивши руки, наче збирався ловити півня, розкарячувався веселий Ситник, спливаючи потом торжества і вдоволення.
Від несподіванки Сивоок став. Він став майже на невловиму хвилю, але й того виявилося досить для Тюхи, який навалився ззаду на хлопця, підгрібаючи його під себе. Сивоок ще здобувся на силі, щоб вирватися з ведмежих зачепів Тюхи, але відскочити бодай трохи вбік, де б уже ніхто його не наздогнав, не встиг, бо надбіг Ситник і накірчив хлопця своїм важким жирним тілом. Розлючений Тюха в своїй рабській запопадливості вчепився й собі знову в малого, рвав на ньому корзно, бив куди попаде, бризкав шаленою слиною.
Синя квітка лежала посеред потолочених, поприсушуваних сонцем ромашок, і її топтали босі Тюшині ноги і ноги Ситникові, взуті в міцні ремінні постоли, топтали жорстоко, безжально, всмак.
— Величко-о! — закричав з останніх сил Сивоок, ще пробуючи випручатись. — Величко-оі
Вони ще били його, вже зваливши на землю, може, тепер він своїм тілом прикриває оту синю квітку, безпомічну, нікому не потрібну, наївно смішну— синю квітку, про яку хлопець, може, й забув, бо пам'ятав ще тільки про Величку, пробивалася ця пам'ять крізь удари, крізь біль, крізь знущання.
— Величко-о!
І тоді сталося чудо.