— Тепер розпочав Іскра з ним розмову.
Турок розповів, що падишах на козаків страх лютий за Варну і Очаків. Він приказав був великого візира повісити, та з бідою султанша з дочками його випросили, потім приказав султан Алі-паші поплисти з військом під Січ і зруйнувати її дотла, козаків вибити, а решту привести в кайданах, — усіх ждали великі муки.
— Чому ж не пішов?
— Либонь, що боявся вас...
— То ви хіба нічого не знаєте, що ми зруйнували Перекоп, перейшли через Крим і Кафу зруйнували дотла.
— Ми сього не знали ще, — говорив турок, дивлячись недовірливо на Іскру.
— От бачиш. Другий раз воно, либонь, не трапиться така нагода, як тепер була, Січ зруйнувати. Там тепер було мало козаків, бо вся наша сила пішла на Крим...
— Шкода велика, що у нас сього не знали, — каже добродушно турок.
— Певно, що шкода. Але вже, либонь, в Царгороді про це знають, бо ми і Синоп по дорозі спалили...
— Аллах — великий бог, та ваш бог, либонь, дужчий...
— То лишись з нами. Поїдеш на Січ, вихрестишся і будеш козаком...
— Я вас боюсь...
— Не бійсь. Ми ліпші люде, як ви. Коли б турки так козака піймали, як ми тебе, то що би з ним зробили?
— Замучили б його.
— От бачиш. А ми тобі даємо волю: хочеш, то вертай до своїх, а хочеш, то зроби се, що я лиш тобі сказав...
— Ви лицарі.
— А коли і ти лицар, так приставай до нас. У нас є турки, і татари, і що хочеш, тільки усі мусять бути православні і мусять в Христа повірити...
— Я не знаю вашої мови...
— Навчишся. Я сам тебе буду вчити.
— А хіба ти турок?
— Я ні, але я довго між турками побував... Отож надумайся, відпочинь, ніхто тобі нічого не зробить...
Іскра переповів усе Сагайдачному.
— Гаразд! Хай робить як хоче; у нас потреба часом і турка. А такий вихрест інколи кращим буває християнином, як такий, що дитиною охрещений...
— Бачиш, який твій паша ледачий. Він, певно, від султана нагороду дістане, як привезе кілька козачих човнів і нагородить падишахові сім міхів полови: скільки-то він козаків винищив. Скаже, що вибив усіх, бо ні одного до Царгорода не привезе.
XII
— Петре, брате мій, товаришу, лицарю славний, чого ти доконав, не доконав ще ніхто з запорожців, — говорив до Сагайдачного кошовий Грицько Тискенович, вислухавши довгого докладу Сагайдачного про похід. — Завтра збереться велика рада, і ми здамо справу з великого діла.
Рано, по благодарственній службі божій, вдарили на майдані в литаври. Козацтво спішило на раду. Не треба було нікого силувати. Були тут і сімейні козаки з паланок, бо коли Сагайдачний забрав у похід на виручку Чепелеві трохи не все військо, кошовий, щоб Січ-мати не осталась без оборони, прикликав сімейних козаків.
Як вже народ заліг цілий майдан, голова при голові, кошовий підніс булаву, і кітли замовкли. На майдані усі затихли.
— Панове отамання, славне низове козацьке лицарство! Не буду вам говорили про славний Кафський похід, бо я там не був і походом сим почванитись не можу. Хай вам краще розкажуть про се товариші Конашевича-Сагайдачного. Скажу вам хіба, що привезено з Кафи таку велику здобичу, якої наша Січ ще не бачила, і привезено дванадцять тисяч визволених християнських невольників із різних народів: із Москви, Литви, Польщі і бог їх там знає, якими мовами вони говорять. Та ще вам одне нагадаю, що ви всі здорові. Знайте і те, що коли б нам господь не прислав на Січ такого славного лицаря, як наш Петро Конашевич-Сагайдачний, то ми би сього походу не перевели. Ми всі пам'ятаємо, як воно сталося. Хто упорядкував і вишколив наше військо? Сагайдачний. Хто роздивився шлях у Кафу? Він теж. Хто розбив Кафу, зруйнував Синоп, перехитрив турків, втікаючи на Азовське море і перевів військо такими нетрями, де ще козацька нога не ставала? Хто опісля пішов на виручку товаришам у Крим і привів усіх назад цілих і здорових? Сагайдачний.
— Слава Сагайдачному! — гукали козаки в один голос, підносячи шапки вгору.
— От ви самі кажете, панове товариство, чого Сагайдачний у нас стоїть, — говорив кошовий далі. — А коли між нами є такий лицар, що веде військо до слави, то не годиться, щоб я, недостойний, носив булаву кошового отамана славного низового Запорозького війська? Ні, панове. Я дякую вам за честь, що її дотепер з вашою волею ношу; та ось я її зараз складаю у ваші руки. Я не можу носити булави над головою Сагайдачному, бо я повинен його слухатися, не він мене. І ось я піддаю думку, щоб зараз на моє місце вибрали ви нашим кошовим Сагайдачного.
— Слава Сагайдачному! — вигукували козаки. — Хай Сагайдачний нам отаманує... Кращого нема між нами.
Оклики не вгавали. Козаки гукали з усієї сили.
Сагайдачний такого кінця не сподівався і не прочував. Він надіявся, що буде кошовим, але не зараз, бо тепер не була пора до вибору старшини, а Тискенович нічим не прогрішився, щоб його скидати... Він стояв між старшиною і став випрошуватися, та козаки не дали йому говорити і глушили кожне його слово окликами...
Тоді висунувся з-посеред товпи старий кремезний козак; його піднесло кількоро рук угору і він говорив:
— Пізнаєш мене, Петре? У моїй редуті знайшов ти серед лютої степової зими певний захист. Там твоє життя врятовано. Там ти був моїм учнем і навчився козацького норову, з-під моєї руки вийшов ти справжнім козаком. Там тобі передсказав і випророчив о. Наливайко, що тебе не мине булава кошового, і оце я дожив тієї радісної хвилі, що се пророцтво здійснилося. Не ставай сторчаком проти провидіння божого і бери сей тягар, а що носитимеш його на славу нашого лицарського товариства, я певний...
— Хто се говорить? — питали козаки.
— А хіба не знаєш старого сотника Чуба?
Тепер Сагайдачний прийняв вибір. Він кланявся на всі боки і дякував за честь.
Відбулася церемонія помазання, її доконав старий Чуб. Він помазав Сагайдачному чоло і голову грязюкою і промовив:
— Не гордій із-за сієї великої честі, пам'ятай, що з козацтва вийшов і з волі товариства можеш знову стати простим козаком-товаришем.
Сагайдачний узяв у руки булаву, поцілував її з пошаною і підніс угору. Усюди затихло, а він, звертаючись на церкву, говорив могутнім голосом:
— Оцей символ влади над славним низовим запорозьким лицарством берегтиму, як ока в голові, як моєї душі від поганого п'ятна. Усе, що робитиму, то тільки на добро і славу запорозького низового лицарства, на славу Запорожжя, православної церкви і українського народу. Коли її підніму, то хай дрижать вороги сих наших трьох святощів, які по бозі стоятимуть у моєму серці на першому місці... Так мені, боже і свята Покрово, допоможи!
— Амінь! Слава Сагайдачному! Слава Конашевичеві! — загула ціла громада, а цей могутній голос понісся далеко по дніпрових хвилях.