Так і матушці завжди казав: "Отой нас придуркуватий".
Так і тепер. Явився до матушки.
— Матуско!
— Ну, що там тобі ще?
— Мене отець Ригорій до себе переманює. Ну я пісов до отого насого придуркуватого, як до цоловіка, порадитися. А він — сказано придуркуватий! —як хоцес, казе, йти, то йди, а не хочес іти, то не йди...
-Ну?
— От і ну! Як зе-з так?
— Дурний ти, Хвилате! І куди ти підеш? У отця Григорія роботи більше, бо хазяйство велике. Там усе по-панському, то ти й не потрапиш. По-моєму тобі йти туди не слід, а втім — як хочеш. Я не одговорюю.
Хвилат чухав голову.
— Так не совітуєте, матуско?
— Не совітую, але й не одговорюю!
— От і добре! Бо мені й самому! так зе-з не хоцеця, так не хоцеця...
Так от отець Григорій давно вже накинув оком на Тараса. Сирота, у брата жити трудно. Якщо взяти до себе — вважатиме за добродійство, і років два, а в усякім разі рік буде служити за дурне. Та й потім можна буде платити небагато — рублів два-три на рік. Скаржитися йому нікуди. Поки житиме у мене — не йтиме на панщину. Можна буде про те побалакати з ким слід в економії. А закандричиться, можна буде пригрозити, що завтра ж піде на панщину... Словом, як не кидай, а комбінація підходяща — і отець Григорій рішив розпочати акцію.
Річ була не зовсім легка. Треба було обставити діло так, щоб не тільки Тарас почув себе облагодіяним, а щоб хоч до деякої міри відчув це й Микита, а це вже трудно. Тараса легко було забрати з гірших умовин у кращі, а вже переконати Микиту, що робиш йому добродійство, відбираючи дармову робочу силу — це треба голови. А для того треба вивчити обстановку. А для того треба дещо бачити своїми очима. Отже, отець Григорій, під претекстом якоїсь стельмахівської роботи, пішов до Микити.
І треба ж такого випадку, що увійшов у двір саме в той момент, коли Тарас плакав, сидячи на призьбі. Батюшка одразу оцінив ситуацію. Підійшов до хлопця, м’яко поклав йому руку на голову і тихим кротким голосом промовив:
— Чого плачеш, Тарасе?
Тарас не звик до ласки. Вона лякала його. Тому він перелякано підняв лице і перший рух його був — тікати. Але з очей священика лилося стільки благодаті (отець Григорій знав, як це робиться), що Тарас залився ще ревнішими сльозами.
— Що з тобою, дитино моя? Чого плачеш? Скажи мені.
— Кн... кн... кн... кни... жку сп... сп... спа... лив...
Отець Григорій зрозумів так, що Тарас, пустуючи чи там не хотячи, спалив Микиті якусь книжку й тепер або дістав уже за це, або сподівається.
— Ну, нічого, нічого... Я побалакаю з Микитою, щоб він не карав тебе за ту книжку.
Саме в цю хвилину вийшов і Микита. Обрезклий, розпатланий, із слідами вчорашніх возліяній.
Побачивши батюшку, засоромився. Підійшов під благословення, млацнув губами у руку й став, сопучи.
— Що тут у вас сталося? Яку це він книжку спалив тобі?
Вся лють одразу вернулася до Микити. Слово "книжка" мало на нього особливий вплив сьогодні.
— Чорти б його побили з його книжкою й з ним разом!
— Ти не призивай імені нечистого, — кротко почав наставляти отець Григорій — а краще розкажи толком, що у вас тут вийшло.
Микита з серцем почав викладати усі оті вічні ущерби, які терпить хліборобське діло від Тарасової прихильності до книжок.
Ну прямо ж тобі зладу ніякого нема! Чи празник, чи будень — він із книжкою. Одвернувся куди — він із книжкою. Робити що заставиш — він замість роботи із книжкою. Пошлеш куди — він уп’ять із книжкою! Прямо ж тобі диханія нема! Так я вже спалив її сьогодні к нечистій матері оту книжку.
Прямо як умисне все так чудово складається для отця Григорія! Але треба робити діло тонко — і отець Григорій каже:
— А я оце до тебе, Микито. Є діло одно по твоєму ремеслу. В інший момент здогадався б Микита, що тут щось не так. Для діла батюшка міг просто переказати аби Микита прийшов. А це, бач, сам потрудився. Та тепер, на похмілля, не все ясно уявляв Микита й просив батюшку до хати.
— Тільки вибачайте вже... не той... нечепурно у нас у хаті... Бо я оце, не вам кажучи, тільки що встав, а жінка кудись пішла... так воно... не поприбирано у нас.
— Нічого, ми люди привичні, — і отець Григорій пішов у хату. Діло своє скінчив з двох слів, а потім обережно почав наводити розмову на Тараса. Зайшов по-пастирському — од Христа, християнських обов’язків, гріха проти них і т.п.
— Ти, бачу, негарно з хлопцем поводишся, а воно гріх. Христос нам заповідав любити навіть ворогів наших. Навіть ворогів! А він же не ворог тобі, а брат рідний.
Отець Григорій, як спеціаліст, прекрасно знав ту властивість пастирських проповідей, за якою вони роблять вражіння якраз протилежне тому, на яке видимо претендують. Так сталося і тепер. Замість того, щоб почути сердечну скруту і скорботу від власних гріхів, Микита прийшов ще у більшу лють.
— А нехай він сказиться, хоч він мені й брат! Таке ліниве, паскудне стерво, що мені й дивитися на нього гидко! Якби не сором перед людьми — давно б уже прогнав його ік лихій годині.
Прямо якийсь добрий геній налагоджував для отця Григорія справу! Але треба обережно.
Отець Григорій наморщив брови, мов роздумував над чимось новим і несподіваним. Потім нерішуче вимовив:
— А мені все ж його жаль. Знаєш що? Я оце надумав: коли він так тобі набрид — віддай його мені. І тобі буде легше і йому. А я, Бог дасть, з голоду не вмру, узявши сироту на прокормленіє.
І знов. Будь би це іншого разу — Микита може б іще й подумав. Але під таку вже руку підскочив отець Григорій, що Микита так одразу й бевхнув:
— Та беріть його зуздром! Якби додачі просили — я б і додачі дав!
Отець Григорій розумів вагу пословиці про кування заліза, поки воно гаряче, отже ловив Микиту на слові.
— Так, може, він нехай зараз прямо і йде до мене?
— Про мене хоч і зараз. І щоб я й духу його не бачив більше на своєму подвір’ї!..
Ці слова рішили долю Тараса. Знов хтось інший рішив її за нього. Отець Григорій вийшов із хати. Тарас сидів на тім же місці.
— Тарасе! Хочеш до мене? У мене будеш жити.
Тарас не розумів.
— Я кажу — хочеш у мене жити? Поможеш по хазяйству. У мене книжок багато — у вільну годину читатимеш, скільки схочеш. Я чув, що ти любиш читати. Так як — підеш?
Тарасові було все одно куди йти, аби звідси, де так грубо і безсердечно знищено всю його радість. Він не сказав навіть "добре" чи там як, а просто встав, готовий іти. Отець Григорій хотів, було, згадати про одежину чи сорочки, але потім роздумав. Успіється.
— Ну, ходім, — і пішов уперед. Тарас за ним.
Микита стояв і дивився вслід. Поволі приходила до нього свідомість, що таки пальнув дурака, але що ж... назад тільки раки лазять.
А Тарас, виходячи з двору, оглянувся на рідну хату. І не знав він тоді, що багато-багато літ не переступить він цього порогу. А коли переступить згодом, то це буде вже не Тарасик.
XVI
Так несподівано опинився Тарас на службі у попа. "Попівський погонич".
Та він зараз ні про що не думав. Машинально пішов від брата, машинально прийшов сюди. Покликав би не отець Григорій, а хтось інший — так само пішов би. Безвілля якесь надало. Не відчув би зараз ні ганьби, ні ласки. І тому, коли отець Григорій зарекомендував його матушці:
— Ну, Ксеніє Прокопівно, — от вам новий kredensowy1. Тарас не зрухнувся з місця. Він знав, що треба підійти до матушки, поцілувати в руку, але не хотів.
^redens — буфет по-польськи (з французького — credence), у великих панів завідуючий буфетом називався "креденсовий".
Стояв і похмуро дивився з-дід лоба вбік. Робив вражіння дійсно чогось дикого, озлобленого до краю.
Отець Григорій тільки головою похитав: багато, мовляв, іще з тобою мороки буде, поки тебе оболваниш хоч трохи. А матушка пожаліла.
— О, Боже, як його затуркали! Іди, я тобі хоч їсти дам. Так розпочалося нове життя Тараса.
Обов’язки його були нескладні, але дуже різноманітні. Він палив грубий викидав гній з-під широкохвостої буланої кобили; колов дрова і бігав по всяких батюшчиних і матушчиних справунках, помагав у полі орати і в церкві служити — слово був попихач. Всі дірки, всі нехватки мусіли бути затулені ним, і коли його не траплялося в потрібну хвилину на потрібному місці, це була вина не тих, хто його потрібував, але його, Тарасова. Воістину, як Господь Бог, мусів бути і вездесущим і всезнающим.
Але були й добрі сторони перебування у Кошиців. Насамперед його тут ніхто не бив і не лаяв. Отець Григорій, правда, бурчав, але все ж це не був дядько Павло або Микита. А матушка то й зовсім була ласкава до хлопця — і Тарас відпочив тут морально.
І ще одно добре знайшов Тарас у хаті попа.
Часом, у свято, коли фізично працювати не можна було, отець Григорій дозволяв Тарасові читати. Давав "Псалтирю", житія святих тощо. Інших книжок, недуховного змісту й сам мав мало і вмисне не давав — "щоб хлопець не забірав собі в голову".
Але буваючи у кімнаті отця Григорія (матушка звисока називала її "концелярія", мабуть, тому, що там на столі стояв каламар і лежала пара гусячих пер), Тарас часто задивлявся на поличку з книжками. А часом, коли отця Григорія не було дома, відважувався й висмикнути яку товщеньку. Попадав усе на непідходящі. Не міг вчитати. То витягнеться якась "РЬузіса тігаЬіІіз" або "Епсопотіит Могіпе", то ще щось, таке, що дивиться-дивиться Т^рас і в очах йому починає туманіти. Попадаються знайомі літери, як от а, у або с, але рядом якісь крючечки э, перекладинки хрестики ї — іне добереш ладу.
А то попадеться хоч і своїми буквами написана, а все одно нічого не втямиш. "Геодезія и фортификация" — що воно таке? Морочив-морочив над нею Тарас голову, аж упрів, а толку так і не добрав.
Невже батюшка оці усі книжки читає й розуміє? Тарас не знав, що бібліотека отця Григорія, як і бібліотеки усіх його колег, складалася здебільшого за семінарських часів на засаді цілковитої випадковості; читалося з тих книг може яка десята частина, а про деякі батюшка навіть поняття не мав, що вони у нього єсть.
— Що ти тут серед батющиних книжок нишпориш? — чується нараз голос матушки.
— Та я... хотів... подивитися... почитати...
— Ой, лучче не займай! Застане батюшка — буде й тобі, й мені! Знаєш, як він не любить, щоб його речі займали? Іди лучче поможи Явдошці помийницю крові винести.
На деякий час Тарас залишає свої екскурси до батюшчиної бібліотеки.