Не пам'ятаю уже, скольки яна там одбула, а тади відпустили її на всі чотири боки. Іди, кажуть, вини твоєї тут нема. А в сеє ж врем'я і братеник мій тюремних бліх годував. Бо йон бакени на Невклі запалював, од Пакуля до Радуля. А як лісні хлопці пароплав розкаси-рували, грошей чимало взяли і людяк безневинно побили, то й братеника мого — за штани та в тюрягу. Бо думали сперва, що се йон пароплава того на мілину підманив. Покуль розбиралися, із годик і пробув йон на казенних харчах. А звісно, які там харчі. Дак їхала я з передачею для братеника у Мрин, се уже під зиму було. Аж стрекає мене коло дворища свого Уляна Несторка і гомонить: "Прихопи, молодице, і Марусині нашій маторженичка якого, бо нема за ким мені зайвий раз до неї, усе на мої руки звалилося, і хазяйство, і дєтки". Дала яна мені вузличок, і я покотила. Під'їжджаю я до казенного дому, аж Марусина під стіною тюремною сидить. Одпустили мене, каже, у ранні ще, і душу мою до дєточок мотузкою тягне, а ніжоньки уже мене не несуть. І біла яна, біла з лиця, як тая стіна, біла та худюща. Розгорнула яна той вузлик, що Уляна передала, поцілувала сковородничок: "Уже мені і єсті не хочеться. Висмоктала з мене тюрма сили останні мої. Забере мене скоро Бог до себе, а на кого ж я дєточок своїх зоставлю?!" Голосом плаче, а очі —сухі, виплакані уже очі.
Дак передала я передачу братенику своєму, і поїхали ми з нею назад, у Пакуль. Трясе воза на голощокові, а в Марусини — і кісточки торохтять. І кашляла вона, кашляла усю дорогу, поганий такий кашель у неї був, нутренній. А як трохи віддишеться, гомонить до мене: "Наслухалася я і надивилася горечка людяцького. Уже мені послі цього і Страшний суд — не суд, хай мене Боженько простить, що такеє дурним язиком своїм балакаю, але — правдонька сеє свята. Надивилася і наслухалася горя чужого, а й своє — не менше яно. Як ішов Кузьма мій до млина, на гору Крукову, з клуночком жита за плечима, довго я услід йому дивилася, наче віщувало серце моє, що востаннє чоловічка свого бачу. Тади прийшло двоє з рушницями, де ваш дядько, питають, діло у нас до нього є. Я, дурна, і бовкнула: до млина, на Крукову гору йон пішов. Ще й насінням їх пригостила. І яни обоє — веселі такі, про варенуху жартують, наче не людяку вбивать ідуть, а — дєвку сватать. І похилиталися на гору Крукову. Я соняхи оббила, на постилку висипала насіннячко, щоб сохло, деньок був — як у казці, теплий та сонячний. Калі чую — стрільба за горою. У мене усе так і обмерло: до Кузьми, на шпиль бігти, а ноги — ватяні ноги. Калі ж люди воєнні вулицею проскакали, а невдовзі — назад вертаються: "Де ваш хазяїн?"—"Хіба я знаю, — одказую, — мо', уже мій хазяїн на тому світі". Дак і в тюрмі допитувалися, де Кузьма. "Якби я знала де, на крилах би до нього полетіла, а тольки ж не болем вашого я знаю. Ходила свекруха моя, Уляна Несторка, на гору Крукову тричі, у птахів про сина свого питалася. Уперше пішла яна серед дня— злетілися на шпиль гори щиглики та синички. І запитувала Уляна про Кузьму, сина свого, а яна мову птахів знає і мову звірини усякої. Тольки ж ні щиглики, ні синички не стрічали Кузьми, ані живого, ані мертвого. І пішла яна на Крукову гору в надвечір'я. І злетілися до неї ворони та галки. Але й ворони та галки нічого не відали про Кузьму нашого. І зійшла Уляна на гору Крукову уночі. І злетілися до неї сови з усього Краю. І тольки одна сова бачила Кузьму, живого, на узліссі бачила, ночі темної. А болєй нічого сова про нашого хазяїна не знала". Док розказала я сеє, із слів свекрухи своєї, людям воєнним, у тюрмі мринській.
А воєнні люди стали кричать на мене, що я — брехні брешу, божевільну вдаю із себе. Мо', я уже і втеряла розум од пережиттів тяжких, а брехать — увік нікому не брехала. І тримали яни мене у підвалі тюремному, сирому та холодному, на хлібі святому та водиці, покуль я і кашлять почала. Тади і гомонять: іди одсюль, але нікому не розказуй, що в тюрмі бачила, що чула, бо знову причинимо. А я їм і одказую: уже мене Бог у своїй господі причинить навік, а до Божої господи вам руки короткі. Дак той, що мені папір на звільнення підписував, роззіпався: нам і боги твої служать — ми стілько люду перемогли, ми і в небі єропланами літаємо! Дак я, правда, промовчала, а сама собі і думаю: "Ой, хлопці-хлопиі, калі б не пришилося вам на тому світі смолу гарячу пити, як ви на сьому — кровицю людяцьку п'єте!.." Підвезла я Марусину під дворище їхнє, на хуторі Несторовім, а яна уже з воза сама не злізе. Дак се, мо', до Великого посту яна прокашляла і віддала Богові душу, і лєчення Улянине не помогло. Уже тади Кузьма не в лісі був, а чека мрин-ська з ним розбиралася. Але якось що недовго йон був на харчах казенних, бо як справляли сороковини по Мару-сині, уже йон за столом поминальним сидів. Сидів йон за столом поминальним, темніший од хмари з лиця, а тади як заплаче, як заплаче! Пішли ми на кладовище, йон припав до могили, одірвать не могли. Не хочу, каже, на світі жить без Марусини моєї. І боялися тої весни, що йон погане щось із собою зробить. Стріла я його якось у лузі. Чого, запитую, Кузьмо Несторовичу, на безлюдді блукаєте? "Пішла моя Марусина по щавель у луги, і довго її немає, — одвічає, — дак ходжу та погукую, мо', одгукнеться". А очі в його — як безодня, такі очі — заглянуть страшко…
А з тим пароплавом — се на моїх очах, вважай, було. Повернувся я зі школи, а матка мені й каже: "Ступай, синку, на гору, на грядку нашу, та ламай кіки, а я познєй з постилкою прийду, перенесемо". А ми тади проживали за Свидни-цею, над шляхом Сіверським, і звався наш куток — Лиха Груша. Старі люди розказували, що там стояла колись груша, а під нею дєвку громом убило, відтоді й пішло: Лиха Груша. Се уже в останню війну стали наші через Нсвклю по німцях снарядами пулять, а німецькі окопи на кручах були. І попливли хатки наші з димом у небеса… Дак перебралася жонка моя з дєтками на бабине дворище, і там уже я познєй побудувався, біля школи пакульської. Дак на Лихій Груші хоч і безлюдь була, а легшей жилося. У Свидниці ще раки водилися, вийдеш з двору, зачерпнеш корзиною під берегом — уже в корзині ворушиться. І було де худобу пасти. А терну-терну було по горі Холодній, синій такий терен, крупний, як жолуді. На схилі гори у нас добра латка городу була. Дід кавуни вирощував, як. достигнуть — по схилу у двір котяться. За грядкою нашою — ярок, Калиновий кущ звався, весь калиною заріс. А тади калина — перві дитячі ласощі, та ще як морозцем присолоджена. За яром — знову кручі, під кручами — Невкля. Виберешся, було, на гору, обіймеш оком ріку з гніздом зеленим Варягового острова, а далєй — луги, болота і ліси, і подивуєшся: скільки того світу широкого, а людям — усе тісно…
Дак узяв я корзину і подався на гору, де грядка наша. А кукурудзу матка сіяла в кінці грядки, смужкою. Пробрався я крізь стіну шелестючу, щоб од ярка почать, зирк — а на траві прижухлій під калиновим кущем сидять чужі люди, і рушниці коло них. А було тих людяк — семеро. Хто — у шинелю вдітий, на кому — піджак ватяний, а один серед них — у чорному шкіряному пальті, нагальному, і без картуза. А на голові — копиця волосся, цупкого, темного, як смола. А очі в тої людяки — важкі та владні, як глянув на мене, наче пригвоздив до землі, душа — в п'ятки. Дак інші за рушниці вхопилися, а сей, у чорному шкіряному пальті, і не ворухнувся: "Ти — чого тут?" — "Матка кіки ламать послала, — показую кошика, — туточки грядка наша". — "А чий ти?" Розказую. А по-вуличному кодло наше Козлами прозивають, кіз од роду ми на горах випасали. Дак той, у шкіряному пальті, посміхнувся, але не очима, а губами самими, повними, як крив'янки: "А, попало козленятко вовкові у зуби…" А далєй і запитує: "А ти знаєш, хто я такий?" — "Ні, дядьку, не знаю". — "Ну, щастя твоє, що не знаєш… Дак ось, я — Бог, я — з неба зійшов". Мовчав я: ще Закон Божий у школі читався і не про такого Бога батюшка розказував. "Я — Бог, — повторив той, у пальті шкіряному, — бо як зараз рішу з тобою, так і буде: або в землю ляжеш, що матка й кісток не знайде, або житимеш ще, мо', і сто год і згадуватимеш на старості, що, хлапаком. Бога живого бачив…"
І як тольки йон сеє сказав, протяжна пароплав загув нижче цегельні. А йон завжди гув, калі до причалу наближався. Як загув пароплав, усі ті людяки підхопилися, як пружинами підкинуті. А той, у шкіряному пальті, голомозий, і каже: "А сей хлапак — хай живе. Комусь і після нас треба жити. Мо', до такого врем'я доживе, що і нас добрим словом згадає. А нам у борщ йон уже сьогодні не наплює, якщо ким і посланий". І побігли яни у Калиновий яр, тольки шелеснуло за ними. А у мене і ноги підломилися, такий напужатий. Опустивсь я в траву, дивлюся, а під кущем — пляшка недопита, консерви м'ясна, відкрита, і три скибки хліба, чорного, житнього. А тади уже придуха на людяк починалася. Хоч і гомонять, що Петрівка — голодівка, а Спасівка — ласівка, а вже матка маторженички з висівкою та половою пекла. Понюхав я пляшку, а там — вино. Допив я теє винце, солодке, і давай хлібець із м'ясцем молотити. І се, мо', з півгодини минуло. У голові мені крутилося, і вже я про роботі), маткою загадану, забув. Калі чую — стрілянина на річці. Калі б не вино, не поліз би я на кручі, я од народження — обережний, привчив себе у накладниках ходити, як той кінь, якому шматочки шкіри до оброті пришивають, аби не бачив, що з боків діється. Через те і живу досюль, багатьох одногодок своїх переживши. А се помчав на кручу як оглашенний, вино мною водило. А вже сонце сідало за Синявські ліси, червоне, як яблуко-шафранка. І потяглася од сонця пасьмуга кривава через усю Невклю. А через тую пасьмугу криваву пароплав пливе, і не руслом йон пливе, де бакени, а — до острова Варягового. Стріляють на пароплаві, і з острова стріляють, і на кручі, вище Пакуля, кулемет татакає. І там, біля острова, пароплав на мілину сів. А се хлопці лісові ще в Лютежі на пароплав підсіли, вище Пакуля та на острові уся їхня братія піджидала. Дак була на пароплаві охорона — її першою порішили. А тади — касу забрали, на торфорозробки гроші везли. І давай пасажирів шерстити: кого посікли, постріляли, інших висадили на острів.