Начальник тюрми нахиляється вперед, тикаючи вказівним пальцем, наче вганяючи свої слова в голову в'язня. — Ви більше не будете жити...
— Так загін буде жити! Україна буде жити! Росія буде жити! Народ буде жити! — спалахнули гнівом очі Сніженка. — А от ви не будете жити, ви не маєте права навіть приторкатися до життя.
Начальник тюрми відхилився назад, палець його вткнувся в стіл і перегнувся гачком. Рука оберлейтенанта потягнулася до блискучого "вальтера", а старший наглядач побілів, найбільше боячись гніву обергрупенфюрера.
Карл Фішер зважував обставини. Багатюща практика підказала йому, що Сніженко належить до нелегкої породи. Таких переляком не візьмеш. А от перехитрити іноді вдається, вдається підступністю вирвати зайве слово, а потім, приперши ним, надломити моральний дух в'язня і витягти факти, як гвіздки. Надаючи обличчю самого привітного виразу, він сходить з помосту.
— Пане Сніженко, я з захопленням слухав ваші непримиренні відповіді. Ми уміємо поважати гордих, сміливих противників. У нас високо розвинуто культ надлюдини. Надлюдина — це, як сказав Ніцше, — море...
— Оце море й за столом сидить? — насмішкувато кивнув Сніженко на поміст.
— Про особисті якості людей, з якими ви зіткнулися, не будемо говорити: вони службовці вузької галузі — і цим сказано все. Пане Сніженко, ви уже як воїн не страшні нам. Поки у вас загоїться рана — війна закінчиться.
Погляди Фішер а і Сніженка схрещуються. В першому — доброзичлива, впевнена усмішечка, в другому — строга допитливість, те пізнання, яке не обривається в людини до останньої хвилини життя.
"Склад розуму аналітичний, — визначає обергрупенфюрер. — Селянин, а мислення інтелігента. Виняток?.. Ні, щось багато таких винятків, — пригадує, справи підсудних. — І це зовсім не добре для третього райху... і моєї кар'єри".
"Надкар'єрист, а не надлюдина. Заради слави не пожаліє й матері своєї. Моральні принципи — чини і гроші. Сьогодні служитиме третьому райхові, а завтра — де щедріше заплатять. Більше хитрий, аніж розумний. Небезпечний, — насторожено прислухається Сніженко до слів Фішера; вони липкі, наче листя вільхи, і, як листя, мають глянсувату, парадну сторону і сіру, ворсисту, до якої чіпляється бруд паразитарних яєчок і гусені".
— Ми вам подаруємо життя. Тільки після одужання ви повинні відмовитися від пропагандистської роботи і щоденно з'являтися на реєстрацію. Хай це моя примха, але завтра, Пане Сніженко, ви будете на волі, — урочисто проголошує обергрупенфюрер.
"Так створюється повна ймовірність, що все закінчиться щасливим кінцем. Тільки ловися, рибко".
— Мене захоплює ваш сміливий напад на тюрму. Як вам удалося так обдурити нас? — похитує головою Фішер.
— Невже завтра мене випустять на волю? — Сніженко вдає, що зовсім повірив обіцянці.
— Завтра. Після закінчення усіх формальностей з документами, — сміється обергрупенфюрер. — "Ознака хороша". — Ітак, ніч промайне, потім дорога — і ваш Супрунів. Хороше село. За садами — хат не видно. Стави дзеркальні і коропи дзеркальні. Я коли їхав на схід, думав: у вас нема культурної раби... Лікуватися вам, пане Сніженко, треба серйозно, — тонко прядеться нитка ймовірності, щоб приспати сумніви.
— Вилікуюсь, — запевняє Сніженко, наче він уже на волі.
— Напад ви блискуче провели. Мене, як фахівця, цікавить причина вашого успіху.
— Причина — в поліції.
— Тільки в поліції? — навіть не змінився вираз обличчя обергрупенфюрера, начеб йому це вже було відомо.
— Я, здається, таємницю виказав, — захвилювався Сніженко.
— Ну, яка це таємниця? Ми вже підняли завісу цієї таємниці, — запевняє Карл Фішер. — Я вас слухаю, пане Сніженко.
— Коли вже сказав, то сказав, — махнув рукою Сніженко. — Майже весь перший набір поліції — надісланий партизанським загоном. Партизани тільки не пішли до в'язниці — не могли слухати криків ув'язнених.
— В цьому успіх знищення людей, яких ми послали під маркою партизанів? — раптово розширюються темні чоловічки, з обличчя змивається усмішка і доброзичливість. Обергрупенфюрер починає хвилюватись і навіть почуває на спині рухливі краплини противного холоду: а що, коли меч зради уже занесено над його головою?.. На цій Україні милій тільки одні неприємності. Він обводить очима заґратовані вікна і зусиллям волі стримує острах.
— Пан Крупяк знав що-небудь про це?
— Ні, пан Крупяк нічого не знав, — мусив із жалем промовити Сніженко: зайве слово могло б розірвати нитку ймовірності.
Обергрупенфюрер блискавично вискакує на поміст. Фашисти вихоплюють зброю і під захистом широкої спини старшого наглядача вибігають надвір.
Їх очима переможця проводжає Віктор Іванович Сніженко.
Біля шосе військовий комендант, начальник тюрми і старший наглядач обеззброюють двох змінених патрулів, б'ючи, втискають їх в машини і мчать до будинку кари. Кат в'язниці з шкурою вириває в приголомшених служак потрібні Карлу Фішеру свідчення. Поліцаї, не витримавши катування, заплутують себе і своїх підсобників і тут же, на закривавленій підлозі, знаходять свою смерть...
Незабаром охоронна рота під командуванням військового коменданта за всіма правилами оточила будинок української допомічної поліції. Зрадники спочатку кричали про непорозуміння, але, коли кількох із них було убито, обернули зброю проти своїх хазяїв.
В останні хвилини бою до Карла Фішера прилетів із села напівроздягнутий, біліший крейди Омелян Крупяк.
Пане обергрупенфюрер, вас підмануто, підмануто... Що цей Сніженко наробив! Чому ви не порадилися зі мною? Такого, як перший набір поліції, ви вже не найдете в районі.
— В крайсі, фарфліхт! — люто вигукнув обергрупенфюрер, запізно зрозумівши свою помилку. Але його окрик зараз не перелякав Крупяка. Начальник поліції, втративши поліцію, довів свою думку до кінця:
— Пане обергрупенфюрер, ви живий вірус мертвим зробили...
— Тепер я всіх партизанів знищу! — в тяжкому гніві плямилось обличчя обергрупенфюрера. — Бригаду нашлю на них. Ліси гарматами зсічемо, спалимо.
Але навіть і ці слова не втішили Крупяка.
XXII
Мітинг, проведений партизанами після розгрому поліцаїв-провокаторів, по-новому освітив населенню шляхи війни. Почався він уночі при хмурому коливанні вогню і тіней, а закінчився раннім світанком, коли зоря нахиляла свої червоні прапори над обнадієним селом. Виходило, війна, з усіма її злигоднями, не обрубала дороги навколо села, не кинула його самотнім віч-на-віч з ворогом, не заховала всіх бійців за лінією свинцю.
Найбільше враження справили виступи секретаря райкому і голови райвиконкому.
— І партія, і радянська влада з нами, — говорили люди, завзято аплодуючи після кожного виступу.
То було дивне видовище: рухливе громаддя пожежі, розкидані в безладді трупи мерзенних безбатченків — і тисячний натовп, що колом дружби, любові оточив своїх озброєних синів.
— Закінчиться війна, синочки, і ми назвемо своє село Партизанським... Може б ви поїсти зайшли до мене, — запрошувала до себе воїнів літня жінка Фросина Мельник. Потім метнулася додому і принесла дві пари чобіт. — Візьміть, вони ще новенькі, піднаряд ремінний. Так і не довелося моїм дітям походити в них. Коли то вони з нашою армією повернуться?..
Вранці партизани пішли до табору, залишивши в селі лише розвідників. Ті розподілили між собою сектори спостереження, стежачи за рухом на всіх дорогах.
Карателі з'явилися через два дні, і люди зразу ж помітили, наскільки вони були обережнішими, аніж їхній перший Загін. Навчені партизанами, колгоспники охоче відповідали на запитання вертлявого перекладача, що супроводив нахмуреного офіцера.
— Тільки ви в село, а партизани з села. Ось де їхні пости стояли, — показували руками в усі напрями.
— Багато було партизанів?
— Ой, багато. Як напали на поліцію — темно стало. В усіх на рушницях знизу така розкарячка, як вила, а зверху — залізне колесо, чорне-чорне, само крутиться, само стріляє і вогнем фахтить, неначе комин, — удавано переляканим голосом відповідала Фросина Мельник.
— Ручні кулемети, — пояснив перекладач.
— Вогнем фахтить, а з нього ще вогненні кулі, як рої бджіл, вилітають. Стра-ашно! — доповнювали колгоспники розповідь жінки.
— Трасуючими стріляли, — знову багатозначно говорить перекладач.
Офіцер кривиться всім обличчям, роздумуючи: залишишся в селі чи ні. Наказав іще допитати кількох колгоспників, але і їхні відповіді не втішили обережного карателя, тому й вирішив на ніч відвести загін до міста.
Тільки фашисти вирушили з села, як партизанські розвідники знову зайняли свої сектори спостереження…
Пройшло кілька напрочуд хороших передосінніх днин. Вогка лісова земля зарясніла точеними голівками грибів, затінки густіше задимілися синім намистом ожини, а дуби безперестану просівали крізь листву самоцвіти жолудів.
Партизанський загін гарячкове готувався до бою, підсилював застави, виставляв додаткові пости, мінував підступи до табору: на допомогу карателям прийшла регулярна військова частина в повній бойовій готовності.
План партизанської оборони в усіх деталях обмірковувався на партійних зборах загону. Кожна група загодя знала своє місце і бойове завдання.
Війська, поліція та карателі одночасно виступили з міста, повільно охоплюючи колом партизанський ліс. Ворог, озброєний гарматами і мінометами, вирішив по всіх правилах тактики знищити небезпечний загін. Навколо діброви почали простягатися лінії окопів.
— До чого акуратно трудяться!
— Дуже хочеться спіймати партизана в лісі!
— А не лізуть наосліп.
— Наука не йде без дрюка, — сміялися розвідники, стежачи за діями ворогів.
Іноді зчинялися перестрілки між заставами і невеликими групами противника, тоді обзивалися міномети і гармати, зрізаючи розкішні крони дерев та вихлюпуючи воду з лісових ставів.
Наступ, вірніше — провокація наступу почалася вранці після артилерійської підготовки. Цілу годину били міномети і гармати, обволікаючи ліс гуркотом, димом і мукою попелястої землі, яка, за визначенням Недремного, була абсолютно схожа на суперфосфат. Коли завіса гуркоту почала осідати, на північний зелений масив обережно посунула група гітлерівців і поліцаїв. Тут в добре замаскованих окопах стояла партизанська й і застава з кулеметами на флангах.
Командування загону розгадало ворожий намір: гітлерівці хотіли витягнути або втягнути всіх партизанів у бій, а потім вдарити на них двома клинами з тилу.
— Дешевенька тактика, — дійшов висновку Недремний, групуючи більші сили на півдні проти ударних клинів.