Що далєй, то далєй, се уже й до нас, простаків, тепер доходить. А казав Вовчар тади, що прийде врем'я — ухоплять мужика за глитавку і дихнути не дадуть. Сеє врем'я і прийшло, і кінця-краю йому не видко. А я тади думав, що йон пужає нас, селюків, аби самому довшей на гребені кривавому протриматися".
Дак я ще малий був і не запам'ятав би я тої гомонки Кузьми з братом моїм старшим, калі б не лелеки. А над нами, покуль ми окучували в полі картоплю, усе лелеки із степу летіли, хоч уже май одмайовував. Дак мій братеник і запитує в Кузьми Терпила: "Чого се, дядьку, лелеки із степу летять, хоч уже й одвесніло?" А Терпило і одвічає йому голосом зболеним: "Летять, синку, лелеки у Пакуль, бо лелеки не можуть без людяк жить, а в Пакулі ще не всі перемерли, ще є Пакуль. А далєй, у степи, тамочки цілі села вимерли, і чорні прапори над мертвими селами майорять, і бур'яни по вікна".
А я ж се кумував у Кузьми Терпила, і був йон мені у тії годи як наче родак. Дак розказував йон мені якось за чаркою про буття своє коротке у лігві Вовчара. А було теє лігво потаємне між болотом Замглай і Чорним лісом, єстяка там болотина, Чорним ручаєм оперезана. І були там, на бузгораці, куди людська нога ранєй, мо', і не ступала, землянки покопані, і йон з хлопцями найвірнішими там одсиджувався, калі припікало з усіх боків. І був у них Ангелочок, за помічника в отамана, політикою відав. Був йон грамотєй, чи то з учителів, чи то з артистів, і був йон сперва у більшовиків, комендантом станції. А як натворив Демид Волохач твореників у червоних і нагострив од них литки, потрапив йон на ту станцію. А червоні вже йому на п'яти наступали. Дак Ангелочок буцімто їм і гомонить: "Хата горить, товариші, а ви у полум'ї голки шукаєте…" Яни і годі Демида шукать. А вже Ангелочок сей у більшовиках розчарувався, побачив, що до чого. І подалися яни удвох у ліси наші, і людьми обросли. І воювали яни тади з усім білим світом, і з німцями, і з денікінцями, а болєй — з більшовиками. А Демид Волохач, Вовчарем прозваний, хто йому добро хоч раз зробив, не забував ніколи, що було се у нього, то було. І був Ангелочок той правою рукою Вовчара, покуль і не накивав п'ятами у Польщу чи кудись далєй. А прозвали його так, бо красивенний собою був, брови — як у дєвки, волосся світле, до плечей, я його, конєшно, не. бачив, а розказують. А людяк — не жалів, ой не жалів! А хто їх тади жалів? Жисть людська і шеляга не коштувала. Се ж хоч і у нас, у Пакулі. Хазяї, хто заможніший був, брали хлопчаків з Мньовського притулку. Цар за них золотом платив, і в хазяйстві поміч — пастушок за самі харчі. А тади ж — повиростали сії притульні. Тут — революція, за новими законами — і на них земельку треба ділити. Дак скольки їх постріляно було по селу, скольки постріляно! Іде, бувало, хлопчина з гулянки, се уже ж на моїх очах, іде місячної ночі по вулиці, пеє, жисті радіє, мо' , яку дєвку за цицьку потримав, а з-за тину — трих-тарарах, і — нема хлопця. Дак що вже про Вовчара чи Ангелочка казать, калі самі ж дєток, аби земелькою не ділитися, убивали. Таке врем'я було, таке врем я. А тепер он скольки тої земельки, хоч їж її, а вже нікому не треба, уже болєй по городах молодіж тулиться. Ну, то як потрапив Кузьма Терпило у теє лігвище лісовиків, Ангелочок приліпився до нього душею, скольки тої душі зоставалося. І приходив йон на стайню, де Кузьма коней доглядав. А стайня була теж під землею, людяка може по лісу ходить і не знать, що під її ногами. Дак приходив Ангелочок на стайчю і подовгу гомонів з Кузьмою, усе про жисть мужицьку. А Кузьма Терпило, дарма що кодла простого, селянського, і ніверситетів, як тепер, не кінчав, а розумака був великий, що казать. А тади якось приходить Ангелочок, вбраний по-дядьківськи, приходить йон серед ночі на стайню, будить Кузьму і мовить до нього: "Ти, Кузьмо Несторовичу, — справжній селянин український, з тих, хто — сіль землі нашої нещасної. І шкода мені тебе по-людськи — накладеш головою за чужі гріхи. Раніше чи пізніше, а викурять нас відси, як лисиць, і не вельми розбиратимуться, скільки крові на кому і чиєї. Маси од нас одвернулися, ще — не наш час, наш час — попереду, й треба до нього дожити. Рушаю я до Польщі, дещо припасено за душею, куплю хуторок, буду ждати ліпших днів. Приставай, Несторовичу, до мене, будеш, хазяїном на хуторі, разом не пропадемо". А Кузьма йому на те і відповів: "Ні, чоловіче, як пропадать — то легчей на своїй землі, а не в приймах, на чужій чужині. Тут мого пупа закопано, тут я і зостанусь. А там — як Бог дасть". Дак Ангелочок на ту мову його тольки посміхнувсь: "Ех, мужики-мужики, глибоко ви у гнойку своєму сидите! Але висмикнуть вас більшовики, як ріпку…" І пішов, і так пішов, що на ранок і слід його прочах. А Вовчар після його відходу ще болєй запив, загуляв. Дак Кузьма і казав мені за чаркою: "А мо, куме, ми, мужики, і насоправдє далєй пупа свого не бачимо і одсюль — усі горювання наші?" А я йому, було, і одвічаю: "Аби ми бачили ложку до рота піднести. Пригни голову, сопи у дві дірки, і ніяка власть тебе не зачепить. Бо ми — коріння в землі, а усяка власть косить теє, що зверху проростає". Кузьма вельми сердився на ту мою юмонку: "Темний ти, як ніч осіння, і нема надії, що посвітліє в тобі…" Дак жисть показала, хто з нас — темніш: я досі по світу ходжу, а Кузьмині і кісточки давно зотліли…
І переправилися вони через ріку Студницю, і полем пішли, за поводи коней ведучи. Ступали коні тихо, привчені. І прийшли вони на узлісся, і тут коней до дерев прив'язали. І побачив Кузьма Терпило на тлі неба, червоного од пожарища на болоті Замглай, верби кучматі, на стоги сіна схожі. А край шляху стримів високий димар кузні, далі горбатіли, припавши до темної землі, хати й повітки. І був це хутір Скиток, і прийшли вони по душу Юхновича, члена трійки по боротьбі з бандитизмом. Тут проживала сім'я його, і мав він цієї ночі тут бути, по дорозі у Мньов, на партійну конференцію. І наказав Вовчар Кузьмі та двом лісовикам коло коней залишатися, іншим іти за ним: "Друга хата од кузні — Юхновича. Хто мені його живим оддасть, пригорщі золота насиплю. Багатьом нашим поміг йон на той світ піти. Поможу і я йому…"
І була ніч тепла, ще коники поцьвіркували в траві. Сова прилетіла з поля і чорною тінню пропливла над Кузьмою. І боліла душа його за людей нерозумних, які вкорочують віку одне одному. І жура обгорнула його, як ніч обгортає землю. Кукурікнув на кутку невсипущий молодий півень, сполошно завалував, брязкаючи ланцюгом, пес. Оглушливо, серед нічної тиші, гримнув постріл, пес вискнув і вмовк. І тоді хряснуло вибите вікно, і револьверні та гвинтівочні постріли затріщали густо. Відлуння в лісі наздоганяло одне одного і зливалося в суцільний гул бою. Але і його прорізав протяжний зойк жінки — і обірвався. Закричали у хаті діти, але стрілянина заглушала їхній плач. І побіг по стрісі хати вогник, і зайнялася стріха. Притьмаріло небо над Замглаєм, бо цей вогонь був ближчий і страшніший. "Отаман викурює Юхновича, — процідив один з лісовиків. — Припече в п'ятки — вискочить". — "Луччей Юхновичу в огні згоріть, анєй попасти отаманові в руки, — озвався другий. — Бібику із Сохачів йон очі виколов, а тади повісив його на гілляці з колодкою на ногах. А що уже сьому зробить, і подумать страшно". — "Дак Бібик — той сам з отаманом заївся. Демид Мартинович йому каже: відмовся од своїх більшовиків, я тобі жисть подарую. А Бібик йому у очі: ти — бандит і ворог світової революції. Ну, отаман і роз’єрепенився…"
Знову у хаті страшно закричали діти. Кузьма схопився на ноги, але лісовики повисли на ньому гирями пудовими: "Сиди, дядьку, без тебе там розберуться!" — "Дєтки ж, хлопці, дєтки! Хіба дєтки винні?" І закричав йому на вухо один з лісовиків голосом верескливим, нервовим: "Ти, гнида, за більшовицькими щенятами душу рвеш, а чого ж ти душі своєї сльозної не рвав, калі мої дєтки в диму задихалися?! І де твій Бог милосердний тади був, куди йон дивився, будь йон проклятий навіки-віків! Я сеє скажу йому і на Страшному суді, бо вже йон мені страшнішої кари не придумає, анєй на землі придумав. Як палили хату мою матроси, у Ловині, я з Ловина сам, я — за вила вхопився. Дак матроси мене до ушули прив'язали і пішли далєй куток палить. А мої дєтки у підпіччі кричали, ой, як же яни кричали! І кричали яни, покуль у диму не задихнулися, а тади стеля на них упала. Дак, думаєш, я сеє можу простити — і Богові, і тим матросам з Червоної флотилії, і усьому світові?!" І плакав Кузьма Терпило над бідами людськими, в сиру землю обличчям упавши. А тоді почув він голос Вовчара: "Одстрелювався, сучка, покуль і хата не завалилася. І сам у огні здох, і все кодло його. А, менєй бур'яну більшовицького на землі нашій буде! Харлана нашого жаль — у груди Юхнович уцілив, і не кавкнув хлопець. Тіло під ворітьми залишили, родаки пакульські приїдуть і похоронять. Ноги на плечі, хлопці, бо міліціонери з Радуля скоро тут об'являться!"
І поспішили вони до Невклі, і баркаса з кущів витягли. І сіли вони в баркаса й повеслували на лівий берег ріки, а коні слідом пливли. І вже виходили вони на берег, коли услід їм з круч кулемет зататакав. Але не дістали їх кулі. І поскакали вони луками сиволозькими, обігнули болото Замглай, що димом гірким дихало. І сховали їх ліси Сіверські несходимі. Уже світало, коли вийшли вони до ріки Чорної, що ледь прозирала крізь туман та дими з болота Замглай. І сказав Вовчар до Кузьми Терпила: "Ну, а тепер вибирай, родак: або — з нами, або — на гілляку підсаджу, з петелькою на шиї. Та й нема тобі іншої дороги. Ти — живий, покуль ти коло мене. Більшовики тепер — як оси роздразнені, не помилують. І Марусину твою досюль у глинище одвели, яни на сеє скорі, як і ми. Калі вже боїшся кров'ю руки замазать, будеш коней наших доглядать". І нахилився Кузьма, син Семирозума, над криничкою лісовою, щоб вуста промочить. І відбилася голова його у водяному дзеркалі, а вже дніло, і не впізнав себе Кузьма: замело йому голову снігом білим, наче вік цілий прожив, відколи рушив із дворища свого на гору Крукову, з клунком жита за плечима…
Тягали Марусину за Кузьму, чоловіка її, і добре тягали. І причинили її у тюрмі мринській.