Все, що досі було німе й бездушне, загомоніло до нього і сказало тайну свою. Як ото, кажуть, є таке зело, що як його проковтнути, то будеш розуміти, що кожна рослина говорить, що звірина — геть усе чисто.
Оце й Тарас так зараз, мов вкусив того чарівного зела — і забалакали трави до нього, хмарки на небі, потік серед очеретів, тополя ота самітня, що стоїть край дороги... висока, струнка і листом широка і — сама... Ні подруги-тополеньки, ні явора-козака, ні сусідочки-вербиці — нічого. Тільки поле, мов море, синіє докола. І так чомусь жаль її, тополечки, що вона ото одна, як сирітка на чужині, марно зеленіє.
Скільки разів бачив Тарас цю тополю — і вона все мовчала. А тепер —заговорила.
...Не тополя я, а дівчина... така, як і Оксана твоя... станом тонка та висока... Полюбила козака.
І плететься, мріється історія тихого кохання... Як козак поїхав на Січ, а дівчина зосталася... Мати силують іти за нелюба... а дівчині краще смерть. Пішла до ворожки... а ворожка дала такого зілля, що дівчина як випила — тополею стала. "Оце й стою тут, Тарасику, в полі край дороги... на всіх журбу навіваю... дівчинонька-тополенька... І ніхто не знає, хто я такая... ніхто пісні про мене не зложить..."
І Тарасові хочеться підійти до цієї сирітки-тополеньки й поцілувати її.
Мрії й мрії... ніжні та солодкі... тчуться узором, фантастичним сплетінням і щасливим роблять підпасича кирилівського... Дійсність стала сном, а мрії дійсністю.
От сьогодні Микита віддубасив нізащо. Хтось затіг сокиру, а він напався на нього.
— Ти та й ти, — в одну душу ти.
— Та я в вічі не бачив тої сокири! Нащо вона мені здалася!
— Брешеш, — каже, і вибив ні за що ні про що. Під інший час образився б Тарас дуже, бо то ж несправедливо. А тепер от якось і не помітив. Ім’я Оксани гоїло всі болі. Один звук того імені вже помагав легко переносити несправедливості світу.
— Оксані пожаліюся, — казав собі і вже усміхнувся. Ніби вже пожалівся й ніби вже зняла вона всі тягарі, заспокоїла всі болі. Майбутня зустріч з Оксаною вплинула на охайність. То було йому однаково: умився то вмився, а не вмився — й так буде добре. Замазав руки — обтер об штани й пішов!.. А тепер ні. Почав стежити за собою, просив Оринку окропу для голови нагріти, поськати, сорочку чисту під неділю дати. А потім цілий тиждень стежив за тою сорочкою — ану ж Оксана у середу прийде чи там у суботу?
І все ждав, а вона не приходила. І все виглядав, а вона не з’являлася.
І так було довго, але не могло бути вічно. Велику радість дала Тарасові Оксана, але будні були і більші, і дужчі. Празників мало, великих празників ще менше, а то ж усе будні, будні, будні... Сірі, тоскливі й страшні своєю збитістю. Мов болото, засмоктують, мов павук, тчуть сітку довкола, полудою лягають на очі й темнять увесь світ...
Подужали вони й Оксану. Навіть Оксану.
І сьогодні Микита й сокира й завтра Микита й сокира... і сьогодні дід Ярема й вівці, й завтра дід Ярема й вівці... і сьогодні півголодний і завтра...
І осінь прийшла. Скупенько стало сонечка, щедріше вітру холодного та дощу. Вдень то ще так-сяк, а ранками холодно вже. Ноги ж босі. Хоч і наросла на них чорна тверда кора, але холод і через ту шкаралущу допікає. Микита швиргонув якусь драну свитину, а вона й не гріє зовсім, саме шмаття теліпається по ногах та тільки бігати заважає.
І дід Ярема став не той. Все сердиться та гримає.
— Тобі казочки в голові? Я-а тобі дам казочок!.. Ач, стерво, яке ліниве!.. І вродиться ж таке!..
І оці щоденні докори з усіх боків, допікання й відсутність просвітлої години вивітрили з голови світлий образ дівчини. Бачив її ще один раз у церкві, але хіба ж можна на дівчину довго дивитися привселюдно? Та ще й у церкві...
XII
А ось непомітно підійшов і той день, що довелося останній раз гнати скотину на пашу. Коли хочете, то обов’язок "пастиря стад непорочних" навіть подобався Тарасові. Це була свого роду вільна професія, що давала іноді можливість бути на самоті й віддатися мріям.
Тепер ця можливість уривалася. Закінчувався ще один період життя Тарасового. З завтрашнього дня — вже цілковито на ласку й неласку Микити.
Дивлячись на брата, Микита каже:
— Буду вчити тебе стельмахувати. Хлопець ти вже великий, а ні до якого діла не берешся. На вік же тобі пастушити. Та й пастух із тебе, каже дядько Ярема, незавидний. Лінтюга ти, брате, ось що я тобі скажу. Ну, та в мене не вграєш... Я таких вчити вмію. Ти в мене гляди!
І пріч відлетіли білі голуби Тарасових мрій, сірість буденна заволокла обрії. Немає ніякої Оксани на світі — то все у снах мариться. А дійсність — це брат із своєю заповіддю лупцювання і з своєю, так би мовити, апотезою фізичного труда.
Сам Микита із молодого завзяття, ніколи не був без діла і органічно не міг бачити, як хтось коло нього сидить ото дурно. Свято для нього — то була мука. Він нудився й не знав, куди себе діти, й нарешті вигадував що-небудь, що не було би й Богові обидно, а давало б хоч ілюзію якоїсь праці. Коли то було літо —йшов у поле на жита подивитися, а зимою то хоч дошки перекладав з місця на місце, ніби сортуючи їх.
І жінку підобрав собі під пару: хвилини не всидить! Тридцять верст сама коло себе за день зробить та ще й уночі зірветься. Тому й жили вони ладно.
Наймита не брали — і добре робили, бо якби був наймит — гірка б була його година. Це ж мусіла би бути людина "люта на роботу". Він не жде, поки його збудять, а устає сам і встає в таку пору, про яку говорять, що й чорти ще навкулачки не бились. І не дожидає, аби йому вказали що робити; він знає сам, бо для нього хазяйське добро дорожче свого ока.
Тарас був першим наймитом у молодих Шевченків. Наймит з нахилом до споглядання і роздумувань! Наймит із книжкою або — ще краще! — з крейдою чи вуглиною в руках! На що ж воно схоже?
І воно було справді ні на що не схоже, тому злагоди між братами не намічалося. Зрештою й не було тут братів. З одного боку був лукавий наймит, що, йдучи за ділом, може стати й задивитися на рожеву хмарку, а з другого —молодий хазяїн, що сам звіром вгризається в безконечну товщу роботи й від других того ж вимагає.
— Я з чотирнадцяти літ робив уже, як хороший мужик тридцятилітній! А ти он ба’ який викохався, а й гадки тобі про роботу нема. А пора, пора. Всяке скаже, що пора. Батьківщини у нас не зосталося — приходиться трудитися. Бачиш, як я роблю? День і ніч! Часом руки так болять уночі, що й не заснеш, хіба на яку одну-дві години, а то прокинешся від болю. А ти байдики б’єш. От воно й досадно дивитися. Коли я й нагримаю на тебе часом, так це ж для твоєї користі. З байдикування ще ніколи нічого доброго не виходило. Я тобі зостався замість батька, то мій обов’язок тебе до розуму довести. А з ліньками до розуму не дійдеш. Святі баглаї нікого ще до ума не довели.
І так далі, і так далі, і так далі. Це коли по доброму. А коли по недоброму, то була там і лайка, була й тіпанина — було всього. Доводив до розуму, як умів. А що вміння його було дуже просте, що, видима річ, не солодко жилося Тарасові у брата.
Палажка, жінка Микитина, лагодила те, як могла, але могла вона мало. Зрештою суттю своєю вона була більше на стороні чоловіка й тільки з людяності покривала часом Тараса. Та то мало значило — і запотиличники, штурханці, чубація й тіпанина зробилися щоденною стравою Тараса.
А один випадок був такий, що Тарас волів би... ну... щоб руку йому відрубали чи що, аби тільки не сталося такого.
XIII
Микита взагалі не був ласий до горілки, але й не тікав цілковито. У неділю якось так прийшлося, що довелось напитись. Ну напитись, то й напитись —діло невелике. Коли й поговорити з людьми, як не напідпитку. Тоді всі серця людські розкриваються, всі люди такі гарні та щирі.
— Ех!.. Яка наша жисть? Самая плохая єсть нашая жизня! Трудисся день і ніч, а що маєш? Дулю під самісінький ніс! їси чорт-батька зна що. Риби —никогда! Сало — тільки в празник та й то в натрусочку. Пшенишного хіба на паску побачиш. Не наїсишся, а тільки побачиш. У піст — сама капуста з водою.
Хіба це жисть?
— Прав... правильно, Микито Григорович!.. Кріпаки ми нещасні, от у чім наша біда! Которі у козачестві, ті вже не в примір лучче живуть! Ті й празник знають. Підходить празник, та козак уже на жінку гукає:
— Ей, жінко! Чи ти жита вже насушила?
— Навіщо? (нібито вона й не знає)...
— Ов!.. Адже ж празник іде, то може яка чарка знадобиться.
— Та воно то так, а що ж як мені ніколи? А коли ти такий розумний, то взяв би мішок жита та й вніс у хату. А я б витопила та й усипала в піч.
— Жінко!.. Та коли ж це воно буде? Та тепер уже ж щитані дні.
— А ти, чоловіче, не знаєш, що робить? Так я тебе навчу. Набери мішок житнього борошна, та піди у винницю, поки ще просторо. То винник, по свободі, тобі й наробить горілки.
— Оце ти правду сказала! Так ми з кумом завтра й поїдемо.
— О!.. Вже як із кумом поїдете, то матимете горілку якраз. Ви й торік із кумом їздили, а багато привезли? Кум так хоч трошки привіз додому, хоч на денці показав, а т и...
— Так то ж ми, чуєш, пробували, чи добре винник зробив. Бо то ж, знаєш, не всякий винник... той...
— Еге... Той...
— Ми взяли одну пляшку, розпили. Ну як, кажу, куме? Розізнав, яка горілка?
— Ні, ка’, не взнав. Давай іще — може розкуштуємо, га-га!..
— Та ви там на своїй отій козачій службі собачій поразпаскуджувались, то з вас уже добра не буде.
— Дурна ти єси, жінко, що наше життя називаєш собачим. Життя хоч і собаче, так слава козача!
Згадки про козаче життя будили низки споминів. То були спомини з інших, з третіх уст. Тому батько розказував, тому дід. А й то було любо згадати.
— І-іх! Розкішне було у нас колись життя! Скрізь була вольнота! Степи були вольні — хто хоч бери! А на степах озера, а в озерах риби, птиці — ой-ой-ой!.. А балками та ярами течуть річки, а самі балки позаростали деревом усяким!.. По низинах болота, очерети, а в них дикі свині водяться, кози дикі, дикі коні!.. От у такім добрі хіба не жити?
І люди жили вольно. Хто чим хотів, той тим і займався. Хлібороби, казали наш дід покійні, спрягалися в ті часи хазяїнів по три по чотири! По п’ять пар биків запрягали в один плуг! От як у старовину орали! І от гін до гін руками не держать — так плуг оре! А як діждуть жита жати, то всі одягаються в празникову одежу, да!.
І торочив, хто тільки що знав і що чув краєм вуха, бо це вже було третє покоління навіть від гайдамаччини.