Я вже піду, а вас; Миколо Федоровичу, прошу, значить, як і домовлялися… Дружині вашій Оксані всіляко сприятиму…
— Вона вам для початку переверне наш так званий харчоблок, а тоді відкриє його заново, як Колумб Америку!
Оксана не чула моїх слів, бо приймала нового гостя: професора Черкаса.
Він насилу розминувся з широкопузим Паталашкою, сам весь широкий, як степ, у широчезному парусиновому костюмі з десятком кишень і кишеньок, в солом’яному капелюсі з широчезними крисами, з-під яких лукаво світилися його розумні очі.
— Сарданапал і Валтасар! — загримів Олексій Григорович. — Директор все-таки мене випередив і перший поцілував руку незрівнянній Оксані! Оксано, поцілував же директор?
— Усуваюсь, усуваюсь, — забурмотів Паталашка, затуляючи вуха від професорового гриміння.
Олексій Григорович приніс Оксані обрамлений трикутними листочками вічнозеленого барвінку букетик сухих рожевих безсмерток у маленькому чорному горнятку і на додачу — три пляшки шампанського.
— Три доповнення до Сталінської Конституції,— передаючи мені темні пляшки, з удаваною таємничістю проголосив він. — Громадяни СРСР зобов’язані пити радянське шампанське, літати літаками аерофлоту і зберігати свої гроші в ощадкасах. Я не маю нічого додати, крім вічних українських безсмерток і оцієї майже вічної глиняної посудини — зарубинецька кераміка, давніша за Юлія Цезаря і Александра Македонського. Пережила всі п’ять тисяч з чимось війн на Європейському континенті, татарське нашестя, війни Богдана Хмельницького, триста років дому Романових, три російських і одну українську революцію, дві світові війни, колективізацію, індустріалізацію і навіть боротьбу з вейсманістами-морганістами і космополітами. і все завдяки своєму непоказному вигляду. Непоказне завжди має змогу зберегтися, вціліти.
Я приніс з колодязя відро холодної води, поставив туди шампанське. Професор розпросторювався мало не на весь наш диванчик, виповнював гримінням своїх барабанів тісну кімнатку.
— По-моєму, ця теорія непоказного не має нічого спільного з вами, Олексію Григоровичу, — обережно зауважив я. — Про Оксану вже й не кажу. Яка жінка згодиться на роль непоказної?
— Неточне слово, неточне слово, — пробурмотів професор, — я мав на увазі зовнішній вигляд, а не суть. Але бачу, що моя формула далека від універсальності. Навряд чи можна поєднати зарубинецьку кераміку з радянським шампанським. Шкода, що не можу запропонувати вам ще й морозива, як колись у парку імені Чкалова. Але це, як каже партія, тимчасові труднощі. На ваше новосілля я дарую вам холодильник "Дніпро". Вже все домовлено, за день-два льодова машина буде тут.
— Олексію Григоровичу!
— Це подарунок для чарівної Оксани. Але цур! Як можна говорити про те, чого ще нема? Суцільні ілюзії, алюзії, колізії й конклюзії! Це нагадує мені постанови про нове, подальше, ще вище, небачене піднесення сільського господарства, які сиплються нам на голови щедрим дощем райдужних, але, на жаль, абсолютно пустопорожніх обіцянок рідної партії і ще ріднішого уряду. Чи відомо вам, Миколо, що навіть узимку тридцять третього року була постанова пленуму партії про нове піднесення колгоспів? Мільйони людей вмирали з голоду, а Сталін проголосив лозунг: "Зробимо всі колгоспи більшовицькими, а колгоспників заможними!"
— Я тоді був ще малий.
— Згода. А тепер? Ви цілком свідома людина, дипломований спеціаліст сільського господарства, вже не кажу про ваш унікальний життєвий досвід. І що ж ви можете сказати про постанови повоєнні? Скільки їх було? В сорок сьомому Україна знов умирала, як у тридцять третьому, а Москва дарувала їй чергову постанову про зміцнення статуту сільгоспартілі чи що там. Торік Хрущов у "Правдє" виступив за укрупнення колгоспів. У березні цього року він знов за своє: укрупнити колгоспи і створити агроміста. Ви пам’ятаєте цю статтю. Навіть "Правда" злякалася і наступного дня заявила, що стаття Хрущова "печатается в дискуссионном порядке". Але забули сказати, що на Україні вже йде цей хрущовський експеримент над мільйонами людей. Так ніби це морські свинки з біологічної лабораторії.
— Олексію Григоровичу, — нагадав я професорові,— ми з Оксаною щойно приїхали на агростанцію…
— А я, старий ідіот, забув про все і знов за рибу гроші. Оксанонько, мила, даруйте мені мій старечий сільськогосподарський маразм!
— Ну, що ви, Олексію Григоровичу! — осяяла його своїм лагідним усміхом Оксана. — Для нас з Миколою кожне ваше слово, як золото. А для мене — то й казати нічого. Я ж так давно не чула вас!
Як завжди, Оксана з нічого витворила справжнє чудо. Тарілочками й мисочками заставлений був увесь стіл. Привезені нами дари зашматківської землі, щось там із прибереженого мною в погребі, дещо з купленого в Нижньодніпровську і на Веселих Хуторах та ще професорове шампанське — чого ще треба в таку хвилину?
Шампанське я наливав у звичайні гранчасті склянки, про гарний посуд доводилося ще тільки мріяти.
— Даруйте за таку кричущу невідповідність, Олексію Григоровичу, — перепросив я нашого дорогого гостя, — шампанське в вульгарних склянках та ще й оселедець на закуску зовсім не личать професорові.
Черкас розреготався, затиснувши склянку з вином у своїй буро-волохатій руці.
— Я не стаціонарний професор, який сидить в кабінеті серед антикварних меблів! Я вічно безпритульний Агасфер, я Мойсей, який сорок років кружляє в пустелі, яку можна пройти за сорок днів. Я вже давно зміняв спокій на допитливість, комфорт на істину, тому дрібні побутові незлагоди мене зовсім не лякають. Оксано, ваша ніжна душа не вжахнулася від невлаштованості тутешнього життя?
— Що ви, Олексію Григоровичу? — зашарілася Оксана. — Я тут, ніби в бога за пазухою!
— Тоді я проголошую тост за те, щоб вам справді так велося в цьому втечищі вільних людей і незалежних умів. За ваше здоров’я, Оксано й Миколо, і за ваше щастя!
Ми пили нахолоджене в колодязній воді шампанське, закусювали іржавим оселедцем, пізньою редискою, соковитими помідорами, политими торішньою соняшниковою олією, тоді Оксана підсмажила на смердючому, мов мініатюрна доменна піч, керогазі зашматківську ковбасу, яку ми привезли в залитій смальцем макітрі, і професор був у захваті від такого несподіваного частування, але підсмажена українська ковбаса розпросторює такі запаморочливі запахи, що на них неминуче летить все чисте й нечисте, то ж я зовсім не здивувався, побачивши, як до кімнати непомітно, нечутно й непрбстежувано, мов пекельний дим, вслизає Ляпка.
Він не стукав у двері, не питав дозволу ввійти, не вітався, з’явившись перед нами, не збентежився, побачивши жінку, до того ж — незнайому, — все це було не для нього.
— Хто це? — злякано притискуючись до мого плеча, прошепотіла Оксана.
— Ляпка, — пояснив я, хоч з не меншим успіхом міг би назвати цю з’яву Вірним Помічником, Недремним Оком, або й Вельзевулом Вельзевуловичем. Попри своє нахабне вторгнення Ляпка міг би претендувати й на ймення Втіленої Скромності, бо стояв біля порога і мовчки дивився на наш стіл. Я показав йому на склянку і на шампанське, Ляпка заперечливо покрутив головою. Тоді я сходив на кухню, приніс звідти півлітри, налив повну склянку горілки, присунув її на край столу, показав Ляпці: призволяйся. Двічі повторювати не довелося. Ляпка, ніби й далі лишаючись на своїй позиції, тобто біля порогу, спожив те, що було в склянці, і стояв святий та божий, як Адам у раю перед гріхопадінням. Я наштрикнув на виделку шматок оселедця, показав Ляпці, він самими очима показав: не хочу псувати такий чистий продукт, як горілка, тому від закуски відмовляюся, зате в необмеженій кількості приймаю інформацію. З вами тут жінка, хто вона? Ваша дружина?
— Це Оксана, моя дружина, — пояснив я.
— Жінці теж, — сказав Ляпка.
— Куди?
— На партійні збори, сьогодні в чотири часа, скликає товариш Щириця.
— Ми ж безпартійні. Щириця нас ніколи не допускав на свої збори.
— Тоді вони проробляли секретні вказівки і, значить, закривалися од усіх, а сьогодні товариш Щириця об’явив, що збори відкриває. І для жінок тож.
— Ляпка, ви в школі вчилися? — несподівано втрутився професор.
— Ну?
— Повинні знати, що на збори ходили тільки Клара Цеткін, Роза Люксембург і Надія Костянтинівна Крупська. Але всі вони вже повмирали, отож тепер не зосталося жодної жінки, яка б ходила на збори. Наша Оксана не піде туди так само, як і ми з Миколою Федоровичем.
— Як же? — сполошився Ляпка. — Товариш Щириця сказав, щоб виступила доярка Ялосовета! А товариша Сміяна будуть проробляти за зрив зяблевої оранки. Виступає директор Паталашка і я з товаришем Щирицею.
— Ваш виступ, Ляпко, ми могли б вислухати й отут, — насмішкувато покахикав професор. — Правда ж, Миколо Федоровичу?
Ляпка злякався:
— Товариш Щириця ще не вручив мені мого виступу!
— Тоді що ж, — спитав я, — ще стаканяру?
— Получиться перебор, а мені ще треба оббігати всю станцію, — зітхнув Ляпка.
Я співчутливо розвів руками — і Ляпка щез.
Оксана злякано переводила погляд з мене на професора:
— Цей чоловік… Він ото все — справді?..
Я спробував оджартуватися:
— Ляпка завжди говорить тільки правду. Але ти звикай. На те ж він і Ляпка. Таким його создали.
— А про директора — теж правда?
— І про директора, про всіх.
— Як же так? Я думала, директор добрий чоловік. Такий же ніби добрий… Я аж зраділа… і як побачила цей степ — зраділа. І від цього доброго директора… Подумала: як у бога за пазухою.
Професор ніяково засовався на дивані, погмикав, позітхав.
— Бачите, Оксанонько, добрих людей немає, а є тільки байдужі. Люди бувають праведні, неправедні й байдужі. Останніх, на жаль, найбільше. Сарданапали або ж підносять тебе до хмар або вганяють у землю, а Валтасари з блаженними усміхами пускають нас з торбами. І немає ради. Передчуття вас не обдурило. Це справді райський куточок, справжнє втечище для заблуканих душ. Коли хочете знати, я втікав сюди, як колобок з казки.
— Ви втікали? — Оксана не могла повірити почутому. — Хіба професори втікають?
Бідна моя Бондарівна! Вона вважала, що беззахисна тільки краса, а того й не знала, що мисль людська ще беззахисніша і вічно гнана й переслідувана ще жорстокіше й безжальніше.
Черкасу стало тісно за столом, він виприснув на волю, став качатися по кімнаті, справді мов колобок.
— Сам я б і не здогадався ховатися в степах, — бурмотів професор мовби до самого себе, — просто мене рятувала моя професія.